Нігілізм

НІГІЛІ́ЗМ (від лат. nihil — ніщо) — світоспо­гля­да­н­ня та спосіб людського світовід­ноше­н­ня, що містить інтенції заперече­н­ня, сваві­л­ля, від­чаю, роз­чарува­н­ня, недовіри тощо. Н. виражається у заперечен­ні існува­н­ня Бога, без­смертя душі, свободи волі, могутності ро­зуму, можливості пі­зна­н­ня, обʼєктивності моралі, духовних під­валин буття, культурних засад, су­спільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самови­значе­н­ня, оптимістичних пер­спектив людської історії.

Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виявляється через від­носні форми, тобто скасовува­н­ня або знеціне­н­ня певного аспекту реальності з метою під­несе­н­ня інших. Акти негації в нігілістичній сві­домості повʼязані з усві­домле­н­ням людської не­спроможності пояснити чи об­ґрунтувати всі під­стави буття, а також із від­чу­т­тям непевності. Виявом Н. є світона­станова, що від­повід­ає ситуації межува­н­ня з екзистенційною «бе­зо­днею»; зрештою, він стає засобом пере­оцінки цін­ностей.

У Н. існують 2 позиції: «пасивна», що базується на інтровертній поведінці, та «активна», яка виходить із позиції сили, що здатна дієво пере­творювати світ. В українському Н. ця типологія пред­ставлена во­йовничістю «vita heroica» й фаталістичним песимізмом пред­ставників «vita minima», тобто агресивною позицією пере­більше­н­ня потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості.

Крім заперече­н­ня, Н. притаман­ні: здатність до «неантизації» (спосіб звільне­н­ня місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (мета­історичний спосіб оцінюва­н­ня цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (ви­пробува­н­ня цін­ностей); редукція до профан­ного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (від­чу­т­тя від­чуженості в світі); прояви гри (не­упереджений спосіб сприйня­т­тя дійсності в процесі від­кри­т­тя шляхів свободи).

В історії нігілістичного зверше­н­ня ви­окремлюють «філософський» (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), «су­спільно-політичний» та «естетичний» Н. У добу Античності ідеї Н. проявлялися у вче­н­нях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. по­стає як акт єретичного від­стороне­н­ня від Бога через створе­н­ня вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадже­н­ня владних структур із метою утвердже­н­ня християнської догматики, з іншого. У добу Від­родже­н­ня набула загостре­н­ня трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самостверджен­ні сягала межевого рівня. Людина прагнула по­збутися зовнішніх під­валин свого онтологічного опертя й намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваже­н­ня людини Нового часу по­значається матеріалізмом, ідеями Просвітництва 17–18 ст. (пере­більшені домага­н­ня на отрима­н­ня абсолютного зна­н­ня, не­здатність пояснити свободу, зведе­н­ня людини до «понятійного існува­н­ня», а історії — до руху та взаємозвʼязку категорійних рядів). Знеціне­н­ня повноважень ро­зуму на абсолютне панува­н­ня при­звело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних учень (А. Шопенгауер, С. Кʼєркеґор), індивідуалістичного Н. (М. Штирнер) та радикально-анархічне від­ки­да­н­ня су­спільного устрою (російський тероризм 19 ст.).

У Ф. Ніцше Н. став усві­домленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називав історичний процес втрати влади надчут­тєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знеціне­н­ня цих ідеалів по­значений фразою: «Бог помер». На зламі 19–20 ст. виникли дискурси «пі­дозри», по­значені Н. Це активний Н., що втілився у викрит­ті оман цін­ностей культури (Ф. Ніцше), від­чуже­н­ня пролетаря, який прагне активного звільне­н­ня праксису від владних фантомів капіталу (К. Маркс), а також в активізації сві­домості людини, яка опановує смислами дійсності, су­против ре­пресивної дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасві­домого (З. Фройд).

Ката­строфізм 20 та поч. 21 ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техноген­ні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї «кінця історії», «смерті» культури та людини.

Завантажити статтю