Німе кіно
«НІМЕ́» КІНО́ — назва кінематографа в перші десятиріччя його існування. Відсутність звуку визначала принципи побудови фільму, його естет. особливості. У «Н.» к. т. зв. ігрові фільми передавали зміст і розвиток подій без слів за допомогою зображення. Виражал. засобами, характерними для «Н.» к., особливо в ранній період його розвитку були: специфіка актор. виконання (експресивна манера гри із зовн. виразністю міміки й жесту), а також написи, які повинні були пояснювати дії. До осн. виражал. засобів, що, починаючи від 1920-х рр., виробило «Н.» к. і які лягли в основу кіномистецтва, належали: чергування кінематогр. планів, зміна ракурсів кінознімання, монтаж, який організовував твір в єдине ціле й надавав йому відповід. трактування. Перші «німі» фільми франц. реж. братів Люмʼєр (докум.) та Ж. Мельєса (казк.-фантаст.) визначали гол. напрями розвитку світ. кіно. Пошуки худож. форми та стилістики «Н.» к. вели представники франц. авангарду (у 1-й період його діяльності), нім. експресіонізму, швед. школи психол. кіно, амер. реж. Д.-В. Ґріффіт, Р. Флаерті, Ч. Чаплін. Серед видат. зарубіж. акторів «Н.» к. — М. Ліндер, Л. Ґіш, Б. Кітон, А. Нільсен, М. Пікфорд, Д. Фербенкс, Ч. Чаплін. Дорев. «Н.» к. представлене відомими акторами В. Холодною, Н. Лисенко, І. Мозжухіним та ін. Визнач. надбанням «Н.» к. стала творчість рад. митців: реж. С. Ейзенштейна, В. Пудовкіна, операторів А. Головні, Е. Тіссе.
Міжнар. резонансу досягли укр. реж. «Н.» к. О. Довженко, Дз. Вертов, Ю. Стабовий; оператори Д. Демуцький, Б. Завелєв, О. Калюжний; актори А. Бучма, І. Замичковський, М. Надемський, С. Свашенко, С. Шагайда, Д. Капка, С. Шкурат та ін. До 12-ти найкращих фільмів усіх часів і народів, визначених на Всесвіт. виставці (Брюссель, 1958), увійшло 9 «німих» фільмів: рад. — «Броненосець “Потьомкін”» (1925, реж. С. Ейзенштейн), «Мати» (1926, реж. В. Пудовкін), «Земля» (1930, реж. О. Довженко); зарубіжні — «Нетерпимість» (1916, реж. Д.-В. Ґріффіт), «Кабінет доктора Каліґарі» (1919, реж. Р. Віне), «Жадібність» (1924, реж. Е. фон Штрогейм), «Золота лихоманка» (реж. Ч. Чаплін), «Остання людина» (реж. Ф. Мурнау; обидва — 1925), «Страсті Жанни ДʼАрк» (1927, реж. К.-Т. Дрейєр). Мист. кіно в окремих сучас. фільмах звертається до «Н.» к. як до власного першоджерела, відтворюючи на екрані його кумирів, стиль і форми («Останній кіносеанс», 1971, реж. П. Богданович; «Раба кохання», 1975, реж. М. Михалков; «Довженко починається, або Сашко-реформатор», 2009, реж. В. Домбровський), творчо розвиваючи його кращі традиції.
Рекомендована література
Завантажити статтю
