Нево Евіатар

НЕ́ВО Евіатар (אביתר נבו; 02. 02. 1929, м. Хайфа, нині Ізраїль) — ізраїльсь­кий фахівець у галузі молекулярної біо­логії та генетики. Іноз. чл. Лондон. Лін­неїв. товариства (1990) та НАНУ (1997), іноз. асоці­йов. чл. НАН США (2000). Почес. д-р Всесвіт. університету (1990) та Дуйсбурґ-Ессен. університету (Німеч­чина, 2010), почес. проф. Хайф. університету. Закін. Євр. університет в Єрусалимі зі ступ. д-ра філософії (1964). У 1964–65 викладав в Університеті Техасу. 1966 — стипендіат Музею порівнял. зоології Гарвард. університету (обидва — США). 1968–70 — викладач Єрусалим. університету. 1972–73 стажувався у США: в зоол. музеї Каліфорній. університету в Берклі та на біол. факультеті Чиказ. університету. Від 1973 — проф. Хайф. університету, при якому заснував і очолив (1976–2008) Ін­ститут еволюції. Почес. чл. Укр. ботан. товариства (1995), Амер. товариства теріологів (2002) та Ізраїл. зоол. товариства (2007). За даними «Thomson Reu­ters», станом на 2019 Н. — один із найбільш цитованих науковців світу. Досліджує гени, геноми, феноми, популяції, види та екосистеми з метою виріше­н­ня фундам. про­блем еволюц. біо­логії. Автор екол. теорії генет. різномані­т­тя, згідно з якою стресові фактори довкі­л­ля позитивно впливають на формува­н­ня генет. поліморфізмів. Його ідея «Еволюційного кань­йону» як природ. лаб., де дослідники можуть спо­стерігати, аналізувати та про­гнозувати еволюц. зміни серед всіх складових біоти, була апробована в горах Кармель побл. Хайфи та пізніше поширена на різні природні зони та регіони світу. Вона стала класич. моде­л­лю еволюції біо­різномані­т­тя в мікромас­штабі, що викликана різкою мікроклімат. дивергенцією протилеж. схилів, біота яких за­знає впливу різних клімат. умов та стресів. Дослідж. тонких механізмів біо­тич. адаптації, здійснені на різних біол. обʼєктах, порівнял.-генет. дослідж., проведені на локал. (чотири «Еволюційні кань­йони» в Ізраїлі), регіон. (Ізраїль та країни Близького Сх.) та глобал. (всі континенти) рівнях сприяли інтеграції молекуляр. та організм. біо­логії для глибшого пі­зна­н­ня взаємовід­носин організму із довкі­л­лям та зʼясува­н­ня причин та механізмів формува­н­ня генет. різномані­т­тя у природі, створивши нові наук. дисципліни — екол. генетику та екол. геноміку. Н. роз­робив нову генет. методологію для забезпече­н­ня якості мор. середовища. Об­ґрунтував думку про те, що дикі родичі злакових та ін. культур. рослин містять багаті генет. ресурси та є важливим джерелом майбут. сортів. На прикладі диких ячменю та пшениці ви­вчав біол. наслідки глобал. потеплі­н­ня, встановивши скороче­н­ня їх генет. різномані­т­тя протягом остан­ніх 30-ти р. та появу нових адаптованих до посухи варіантів.

Завантажити статтю