Образність

Визначення і загальна характеристика

О́БРАЗНІСТЬ — результат чут­тєвого від­ображе­н­ня обʼєктів навколишнього світу в сві­домості людини. Вона повʼязана з поня­т­тям «образ» — універсал. категорією і методологічно важливою одиницею філософії, психології, культурології, естетики, літературо­знавства, лексикології, лінгвостилістики. О. — осн. ознака мистецтва. Спроби теор. осмисле­н­ня образу ві­домі з антич. часів: уче­н­ня про ейдос, мімезис (Демокрит, Платон, Аристотель, Плотін). Детал. об­ґрунтува­н­ня поня­т­тя «образ» з акцентува­н­ням його виражал. твор. характеру зроблено в нім. класич. естетиці (І. Кант, Ф. Шіл­лер, Ф. Шел­лінґ, Ґ. Геґель). Окремі положе­н­ня різнорід. теорій нім. філософів стали засад­ничими для багатьох сучас. концепцій О. Постулати Ґ. Геґеля щодо мистецтва як чут­тєвого втіле­н­ня ідеї, образу як вираже­н­ня загального через індивідуальне, пред­ставле­н­ня сутності явища без урахува­н­ня випадкового, ситуативного склали основу сучас. ро­зумі­н­ня образу. Як псих. явище О. почали системно ви­вчати від кін. 19 ст. (В. Вундт, В. Джеймс, Ґ. Мюл­лер), що зумовило ви­окремле­н­ня у 20 ст. ґеш­тальтпсихології (В. Келер, М. Вертгаймер, К. Коф­фка). На сх.-сло­вʼян. теренах про­блему О. досліджували у взаємозвʼязку психології та лінгвістики (О. Потеб­ня, Д. Овсянико-Куликовський, М. Ланге). У 20 ст. важливим етапом у ви­вчен­ні О. стали дослідж. Ж. Піаже в Європі та Л. Виготського в Росії, які з різних позицій роз­крили стадіальність пере­творень образу від чут­тєвого рівня до рівня логіч. операцій, що ви­значають появу понять. О. як психол. категорія була предметом студій О. Лурії, С. Рубінштейна, П. Гальперіна, О. Леонтьєва та ін. Окремим етапом у ви­вчен­ні О. став психо­аналіз З. Фройда. З появою когнітивістики в 2-й пол. 20 ст. про­блема О. ви­йшла на новий рівень наук. осмисле­н­ня. С. Пінкер, пере­глядаючи теорію залежності мисле­н­ня від мови, акцентує образне мисле­н­ня та доводить, що мисле­н­ня можливе без мови. Результати наук. пошуків психологів та філос. концепції знаходять вираже­н­ня в числен. естет. деклараціях, під­тримуються худож. практиками та впливають на трактува­н­ня О. в ін. галузях науки.

Поня­т­тя «О.» належить до широко­вживаних у літературо­знавстві, де його роз­глядають як «властивість літературного мовле­н­ня подавати інформацію в яскравій, оригінальній предметно-чут­тєвій формі; за­стосува­н­ня особливих словосполучень, що під­силюють семантичні поля додатковими екс­пресивними та емоційними нюансами» (Ю. Ковалів). Дослідж. О. худож. текс­ту — один із актуал. напрямів сучас. укр. лінгвостилістики. З по­гляду остан­ньої, основою О. є слово як продукт мисле­н­ня. Зміст, який містить звук. оболонка слова, може бути формою ін. змісту (образу), який так само реалізує певну ідею. Образ є формою від­носно ідеї та змістом від­носно слова. Між матеріал. формою слова і його лексич. значе­н­ням звʼязок довільний, немотивований, між лексич. значе­н­ням слова і його образ. змістом — органічний, засн. на внутр. спорідненості. Образ виникає в результаті пі­зна­н­ня світу, формується спри­йма­н­ням, па­мʼя­т­тю, уявою, враже­н­нями та реалізує певний смисл. Це зумовлено властивістю асоціатив. мисле­н­ня виявляти подібність між несхожими обʼєктами та виводити із цієї подібності смисл. На думку О. Потебні, усі значе­н­ня в мові за походже­н­ням образні, і кожне з них згодом може стертися, стати без­óбразним; без­­óбразність є «тимчасовим спокоєм думки (водночас образність є новим її кроком), а рух більше привертає увагу й більше викликає дослідже­н­ня, ніж спокій». Первин­на О., властива прямим значе­н­ням слів, має від­ображувал. характер. Конкретно-чут­тєва О., що виникає внаслідок ужива­н­ня слів у пере­нос. значен­ні, характеризується поруше­н­ням звʼязку між предмет. і смисл. планами словес. образу. У звʼязку з цим роз­різняють автологічну О., тобто вжива­н­ня слів у прямому значен­ні з позицій певного естет. ідеалу, і металогічну (тропеїчну), що ґрунтується на вживан­ні слів у пере­нос. значен­ні з позицій певного естет. ідеалу. Засобами О. худож. текс­ту є тропи, стиліст. фігури, символи, алегорії, а також звукопис (звук. по­втори, звуконаслідува­н­ня), фразеологізми та ін. мовні засоби, що реалізують певну ідею та актуалізують чут­тєве спри­йма­н­ня, збуджують уяву. У межах сучас. лінгвостилістики зʼясовують закономірності семантич. транс­формації слова в худож. текс­ті (В. Русанівський, С. Єрмоленко, Л. Мацько, В. Калашник, Л. Пустовіт, Л. Ставицька), аналізують спів­від­ноше­н­ня центр–периферія в різних худож. під­системах (Л. Лисиченко, О. Маленко), виявляють етноспецифіку мовомисле­н­ня на рівні конотов. словесно-образ. кодів (С. Єрмоленко, В. Кононенко, Т. Вільчинська, Г. Сюта), простежують контекс­тно-образну динаміку слова (С. Єрмоленко, А. Мойсієнко, О. Селіванова), ви­значають характерні ознаки мовотворчості письмен­ника (Н. Сологуб, С. Єрмоленко, А. Мойсієнко, К. Голобородько, Г. Сюта). О. набуває особливого значе­н­ня в сучас. науці у звʼязку із широко за­стосовуваними символ.-образ. по­значе­н­нями не­спо­стережув. процесів та роз­витком ком­пʼютер. технологій. Також О. ві­ді­грає важливу роль у навч.-ви­хов. процесі.

Літ.: Потебня О. О. Із записок з теорії словесності // Потебня О. О. Естетика і поетика слова. К., 1985; Арутюнова Н. Д. Образ // Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека. Москва, 1999; Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української культури. К., 2009.

Л. В. Кравець

Завантажити статтю