Ода

Визначення і загальна характеристика

О́ДА (від грец. ώδή — пісня) — жанр ліричної поезії; урочистий музично-поетичний твір на честь певної визначної історичної події, особи тощо. В античну добу О. — лірична хорова пісня піднесено-урочистого змісту. Відомими з тих часів є О. Піндара; першу піфій. О. складено 474 до н. е. на уславлення перемоги Гієрона, сіракуз. царя (478–467 до н. е.) на піфій. ігрищах. Її початок становить заклик до кіфари, звучання якої покликане заспокоїти гнів Зевса. У добу Відродження й Бароко (16–17 ст.) в Європі О. стали називати зразки високої лірич. поезії патетич. звучання, що наслідувала традиції Піндара, а також Горація (П. Ронсар у Франції, Ґ. Векерлін у Німеччині тощо). У 17–18 ст. О. — провід. жанр лірич. поезії. Особливого розквіту він досяг у Франції (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Ф. Малерб та ін.). У рос. поезії розвиток О. пов’язаний з іменами М. Ломоносова, О. Сумарокова, М. Державіна. Наприкінці 18 ст. О. «романтизувалася», позбавилася суворих канон. прикмет жанру (П. Шеллі, В. Гюґо та ін.). У Росії в той період жанр О. поступово наповнився особливо гострим соц. змістом («Вольность» О. Радищева).

Одним із перших відомих укр. зразків цього жанру є «Ода на первый день мая 1761 года» І. Максимовича, приурочена до травневих рекреацій спудеїв Києво-Могилян. академії. Уславленню мистецтва музики присвячено «Оду про музику» (1761) вихованця того самого навч. закладу, згодом колез. асесора в С.-Пе­тер­бурзі К. Кондратовича. 1790–91 П. Лодій написав О. («ономастикони») на честь керівників «Студіум рутенум» М. Скородинського та А. Ангеловича. Згодом до жанру О. зверталися І. Котляревський («Ода Сапфо», «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», де оспівується висока майстерність гри князя на кобзі), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения», 1807), К. Пузина («Ода — малороссийский крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У лексиці цих зразків О. помітне прагнення до демократизації висловлювання, іноді — до бурлескно-гуморист. трактування жанру. В цьому річищі — й переспів О. Горація «До Пархома» П. Гулака-Артемовського (1823) та «Подражаніє Горацію» Л. Боровиковського (1828). Серед зх.-укр. поет. О. відомі «Домоболіє» О. Левицького (1828), «Воззріння страшилища» С. Лисинецького тощо. У 20 ст. до жанру О. зверталися М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина та ін. Одичну традицію підхопили й розвинули композитори зх. Бароко («Траурна ода» Й.-С. Баха, «Ода на день народження королеви Анни» (1714), «Ода Св. Цецилії» (1739) Ґ. Генделя). Високохудож. взірцем утілення цього жанру в музиці є фінал 9-ї Симф. Л. ван Бетговена для хору, симф. оркестру та солістів на сл. Ф. Шіллера «Ода до радості», яку 1985 було затв. офіц. гімном Ради Європи. У різні роки О. створили Л. Керубіні, Й. Брамс, Ф. Ліст, І. Стравинський, С. Про­коф’єв («Ода на закінчення вій­ни», 1945) та ін. Вагомий внесок у розвиток О. зробили укр. композитори, напр., «Ода пісні» Я. Степового (сл. Т. Шевченка). Знач. масив О. представлено у вокал.-симф. жанрі, зокрема О. «Пісня про Україну» К. Данькевича (сл. власні, 1960), «Шлях до зірок» Т. Шутенко (1962), «Ода пам’яті партизанів» К. Шутенка (1970), «Ода Землі» О. Киви (1976, сл. М. Рильського), «Ода дружбі» І. Вимера (1978, сл. О. Лупія), «Ода Києву» Б. Алексєєнка (1982), «Ода» С. Мамонова, «Ода рідному місту» О. Стецюка (сл. М. Сича; обидві — 1984) та ін. Серед творів для різного складу виконавців — «Ода пісні» для хору й симф. оркестру Л. Ревуцького (1956, сл. М. Рильського), «Лірична ода Жовт­ню» для жін. хору й симф. оркестру А. Штогаренка (1957), О. для струн. оркестру Я. Файнтуха (1965), «Ода народу-визволителю» для органа та віолончелі В. Сєчкіна (1973), «Ода матерям» О. Білаша (1975, сл. М. Сома), «Ода музиці» для мецо-сопрано, хору, камер. оркестру та органа (1980, сл. Б. Олійника), «Ода Довженкові» для чол. хору та органа (1984, сл. М. Вінграновського) Л. Дичко. Окремі твори поєднують у собі образно-емоц. компоненту жанру О. із домінант. комплексом певного муз. жанру, зокрема кантати — «Ода до пісні» З. Лиська, «Ода со­лов’ю» для сопрано, фортепіано та камер. оркестру В. Сильвестрова (сл. Дж. Кітса), «Ode an die Freude» для сопрано соло, мішаного хору та симф. оркестру (сл. Ф. Шіллера) та «Ода Горація» для контра­тенора (альта), камер. хору та камер. оркестру (2001, камерна кантата на канон. текст Горація) В. Польової, а також ін. муз. жанрів, зокрема увертюри — О.-увер­тюра Ю. Щуровського (1982), гімну — О. «Гімн вільному мистецтву» М. Скорульського тощо.

Завантажити статтю