Одарченко Петро Васильович

ОДА́РЧЕНКО Петро Васильович (псевд.: П. Заярський, П. Римаренко, П. Оксаненко, П. Василенко, О. Кулеба, Іван Канівець та ін.; 07(20). 08. 1903, с. Римарівка Гадяц. пов. Полтав. губ., нині Миргород. р-ну Полтав. обл. — 12. 03. 2006, Вашинґтон, похов. у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США) — літерату­ро­знавець, мово­знавець, фольк­лорист, публіцист. Дійсний член УВАН (1962) та НТШ в Америці (1977). Почес. д-р Нац. університету «Києво-Могилян. академія» (2003). Член Обʼ­єдн. укр. письмен­ників «Слово» та НСПУ. Юність О. проходила у будинку Драгоманових, у спілкуван­ні з Оленою Пчілкою, читан­ні найкращих творів укр. письменства. У юнац. роки він почав свою творчу діяльність із записува­н­ня пісень, казок, приказок від матері й бабусі, що й ви­значило подальший його інте­рес до літ-ри, мови, фольклору та етно­графії. Після закінче­н­ня (1920) Гадяц. гімназії та пед. курсів до 1923 учителював у початк. школі на х. Мельниково-Кулебин на Полтавщині. Уже в той час він сер­йозно захопився збира­н­ням усної нар. творчості, почав готувати зб. «Пісні Гадяцького повіту»: за­охочені вчителем учні записували від своїх рідних, сусідів зразки усіх жанрів фольклору, зачитували на уроках зі­брані пісні, приказки, загадки, кращі з них від­бирали для рукопис. шкіл. ж. «Перші проліски». Закін. Ніжин. ІНО (нині Черніг. обл., 1926). У студент. роки О. брав активну участь у пропаганді укр. культури, керував семінаром укр. літ-ри і краєзн. гуртком, влаштовував Шевченків. свято (1925), літ. вечори, присвяч. творчості Панаса Мирного, В. Чумака, етногр. вечірки. Після успіш. захисту диплом. праці «Фольклор в крає­­знавчій роботі труд­школи» (Ніжин, 1926) став аспірантом при н.-д. каф. історії культури та мови ІНО й під керівництвом Є. Рихліка написав дис. на тему «Стиль Лесі Українки» (не захистив через арешт). У ній були зроблені перші спроби О. як дослідника порівнял.-істор. методу в галузі україно­знавства. За роки навч. в аспірантурі у наук. вид. опублікував низку роз­відок про письмен­ницю, серед них — «“Die Weber” Г. Гайне у пере­кладі Лесі Українки», «Нові нена­­друковані поезії Лесі Українки», «“Проща­н­ня” Лесі Українки», «Перша редакція “Місячної легенди” Лесі Українки», що одержали схвальну критику літературо­знавців М. Зерова, С. Єфремова, Г. Майфета, Б. Якубського. Від 1927, після зна­йомства з ученим секр. Етногр. комісії ВУАН В. Пет­ровим, дописував для її «Етно­графічного вісника»: рец. на працю «Детский фольклор в школьном курсе словесности» Г. Вино­градова (1928), бібліогр. роз­відка «Етно­графія і школа. Огляд нової літератури» (1929) тощо. Від серпня 1929, після закінче­н­ня аспірантури, — викладач 1-ї групи Ніжин. ІНО, вів курси «Історія української мови» та «Сучасна українська мова», викладав ці предмети на курсах українізації при ін­ституті та у Ніжин. агротех. школі. 1 жовтня 1929 заарешт. у справі СВУ, за сфабриков. звинуваче­н­ням засудж. до 3-х р. засла­н­ня. Покара­н­ня від­бував в Алма-Аті (нині Алмати; працював у публіч. б-ці), пере­ніс тяжку хворобу. Звільнений 5 грудня 1933, а на­ступ. дня заарешт. вдруге (знову за приналежність до контр­рев. укр. нац. організації) і висланий до Уральська (Казах­стан; викладав на заоч. від­діл. пед. ін­ституту). Після звільне­н­ня — спів­роб. Курської обл. б-ки (1937–39), доцент Курсь­кого пед. ін­ституту (1939–41; обидва — РФ); водночас працював над дис. «Лексика і синтаксис повісті Гоголя “Тарас Бульба”». 1942 ви­їхав до Львова, потім — до Варшави, від 1944 — у Відні (був ред. ж. «Над­дунайська варта»), пере­бував у таборах для пере­міщених осіб в Авґсбурзі та Ляйпгаймі. Після вій­ни викладав у Православ. богослов. академії в Мюнхені, читав лекції (про Лесю Українку) в УВУ. Тоді ж, на проха­н­ня В. Петрова, написав низку гасел з укр. етно­графії та фольклору для ЕУ, зокрема стат­ті з тлумаче­н­ням термінів етно­графія, етнологія, а також про історію укр. етно­графії, про думи та істор. пісні, легенди, пере­кази, прислівʼя і приказки. Від 1950 — у США: від 1951 — ред. г. «Свобода», 1952–54 — спів­роб. Б-ки Кон­гресу США, 1955–73 — пере­кладач і ред. радіокомпанії «Голос Америки» у Вашинґтоні. Тут О. від­новив спів­працю з ред. ЕУ і написав ще низку статей, зокрема про лірично-побут. пісні, казки, думи, чумац. пісні, щедрівки тощо.

Як літературо­знавець ви­ступав від 1927. Друкувався у багатьох наук. вид. та часописах. Чільне місце у літературозн. доробку посідає шевченкіана: «Поетична майстерність Т. Шевченка» («Шевченко», 1954, річник 3), «Традиції Шевченка в українській літературі» («Свобода», 1962, 10, 13–16 березня), «Шевченко і Леся Українка» («Сучасність», 1962, № 4), «Вінок Тарасові Шевченкові (Образ Т. Г. Шевченка в українській поезії» («Свобода», 1963, 9–10, 12–16, 19–20 березня), «Світова слава Шевченка» (Чикаґо, 1964), «Мазепа в творах Шевченка» («Нові дні», 1985, № 3), «Тарас Шевченко і українська література» (К., 1994), «Шевчен­ко­­знавство на Україні в 1961–1981 роках» (Ніжин, 1995) та ін. Чимало праць О. присвятив дослідж. творчості Лесі Українки, більшість з яких зі­брані у кн. «Леся Українка: роз­відки різних років» (К., 1994): ст. «Леся Українка і М. П. Драгоманов» (1954), «Леся Українка і Адам Міцкевич» (1956), «Іван Франко і Леся Українка» (1957), «Леся Українка і українська народна творчість» (1960) тощо. Досить цін­ними є наук. роз­відки О., що уві­йшли до зб. вибр. ст. «Українська література» (К., 1995), про творчість ві­домих укр. письмен­ників П. Грабовського, В. Вин­ниченка, Олени Пчілки, М. Куліша, М. Драгоманова, Г. Чу­принки, В. Симоненка, Михайла Ореста, Н. Щербини, О. Зуєвського, Л. Івченко. Досліджував також творчість В. Самійленка, І. Котляревського, І. Манжури, В. Ґренджі-Донського, Б. Кравціва, Г. Костюка, В. Чапленка, У. Самчука, Д. Нитченка, Л. Костенко та ін.

Змістовні публікації О. з про­блем мово­знавства. Від 1946 регулярно друкував у періодиці стат­ті, замітки, вів полеміку з питань сучас. української мови, її нормат. засад, культури й чистоти. Частина із цих праць уві­йшла до зб. «Українська мова в Америці» (Торонто, 1990) та кн. «Про культуру української мови» (К., 1997). Ви­ступав проти засміче­н­ня її русизмами, полонізмами, англіцизмами і водночас проти необ­ґрунтованого, на його думку, пуризму (об­стоював, зокрема, форми «народ», а не «нарід», «христити», а не «хрестити», питомість для української мови імен по батькові), а також проти спроб деяких діячів від­кинути академ. правопис 1928 й повернутися до старого галиц. правопису. Окремими вид. ви­йшли «Український правопис» (Мюнхен, 1946), «Про культуру української мови» (К., 1997). Опуб­лікував рец. на мовозн. праці О. Панейка, Ю. Шевельова, Яра Славутича, П. Коваліва, В. Чап­ленка.

Вагомий внесок учений зробив у ви­вче­н­ня історії етно­графії та фольклористики: праці про наук. діяльність М. Драгоманова, Ф. Вовка, В. Гнатюка, П. Чубинського, Г. Танцюри та ін. 1985 під­готував доповідь і публікацію «Досягне­н­ня української етно­графії та фольк­лористики в XIX та на початку XX ст.», де показав здобутки укр. науки, від­значивши плідну діяльність на ниві фольклору та етно­графії не лише вчених, а й громад. діячів, письмен­ників — І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, Г. Квітки-Основʼяненка, П. Чубинського, С. Ру­данського, І. Манжури, Б. Грінченка, А. Свидницького, І. Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки тощо. Цікавою є його роз­відка «Т. Г. Шевченко і українська народна пісня» («Визвольний шлях», 1985, ч. 2–3). Від­гукнувшись ст. «Скарбниця українського слова» про «Фольк­лорний збірник Матвія Номиса» (Бавнд Брук; Нью-Джерсі, 1985; до 120-річчя першого вид.), О. ґрунтовно про­аналізував цю па­мʼятку та наголосив на важливості її пере­ви­да­н­ня для від­родже­н­ня укр. культури і мови. У збірнику з присвятою 125-річчю київ. укр. академік традиції (1861–86) О. вмістив фактично першу ґрунт. роз­відку про наук. діяльність П. Чубинського (Нью-Йорк, 1993). У кн. «Український народний одяг» (Торонто; Філадельфія, 1992) він опублікував ста­т­тю про історіо­графію ви­вче­н­ня нар. вбра­н­ня в Україні та за її межами, що є також чи не першою ґрунт. працею з історіо­графії ви­вче­н­ня нар. одягу українців.

Досліджував укр. періодику в Америці. Як публіцист О. ві­домий своїми ста­т­тями, в яких роз­вінчував русифікацію, політику рад. влади в Україні. Автор мемуарів про Є. Маланюка, Олену Пчілку, М. Зерова, Т. Осьмачку, нарисів про В. Кубі­йовича, П. Коваліва та ін., уміщених, зокрема, у кн. «Видатні українські діячі» (1999), а також вид. «Україно­знавчі спо­стереже­н­ня й фрагменти» (2002), «Мені сто років: автобіо­графія, спогади, листи, ювілей» (2004; усі — Київ). Понад 40 р. писав стат­ті до енциклопедій на теми укр. етно­графії і фольклору та історії укр. літ-ри, під­готував низку гасел до ЕСУ.

Літ.: Біо­бібліо­графія. Торонто; Едмонтон, 1983; Астафʼєв О. Петро Одарченко: Штрихи до літ. порт­рета. Ніжин, 1990; Гальченко С. Щирий надійний українець // СіЧ. 1993. № 8; Сорока П. Петро Одарченко: Життя і творчість. Т., 1998; Сахно А. Справа професора Одарченка // ЛУ. 1998, 16 жовт.; Жулинський М. Не­втомний лицар зорі України // Там само. 1998, 29 жовт.; Петро Одарченко. Порт­рет вченого і дослідника: ст., док., листи. К., 1999; Шанько Г. «У змага­н­нях за долю нації». П., 2000; Біляїв В. Патріарх літературо­знавства Петро Одарченко // Біляїв В. На неокраянім крилі… Д., 2003; Борисенко В. Петро Одарченко — видатний пред­ставник світового українства // Україно­знавство. 2006. № 2; Петро Одарченко: [Некролог] // СіЧ. 2006. № 4.

О. Г. Астафʼєв

Завантажити статтю