Одеська кіностудія

ОДЕ́СЬКА КІНОСТУ́ДІЯ Засн. 23 травня 1919 як кіносекція політвід­ділу 41-ї дивізії Червоної армії на базі націоналіз. приват. під­приємств — кіноательє «Міро­граф» М. Ґрос­смана, «Мізрах» Д. Харитонова, кінофабрики К. Борисова. Першою кіно­продукцією стала ігрова стрічка «Павуки та мухи» (1919, реж. В. Черноблер, О. Аркатов). На Пролетар. (нині Франц.) бульварі, № 16/33 до спорудженої Д. Харитоновим будівлі зі скляним павіль­йоном при­єд­нали лаб. колиш. «Міро­графу», також сюди пере­несли ще один скляний павіль­йон з кінофабрики К. Борисова. Від 1922 — Перша кінофабрика Всеукр. фотокіноупр. (ВУФКУ), від 1930 — Одес. кінофабрика «Українфільм», від 1938 — О. к., від 1939 — Перша кіностудія одес. комсомолу, від 1940 — Одес. кіностудія худож. фільмів, від 2005 — ПАТ «О. к.», від 2014 — ПрАТ «О. к.». Ві­домий логотип кіностудії зʼявився в серед. 1960-х рр.; автором зображе­н­ня бригантини був місц. художник В. Петров, дзвін корабел. ринди за­пропонував оператор комбінов. зйомок В. Шлемов. У 1920-х рр. на студії дебютували такі укр. митці, як О. Довженко, Ю. Стабовий, Г. Тасін, Лесь Курбас, І. Кавалерідзе, Д. Демуцький, В. Кричевський, В. Мюл­лер, І. Бабель, Ю. Яновський, М. Бажан, М. Семенко, С. Лазурін, А. Бучма, Н. Ужвій, І. Замичковський, Ю. Шумський та ін. 1923–28 О. к. стала місцем авангардист. екс­периментів. Разом із художником В. Мел­лером та акторами театру «Березіль» А. Бучмою, О. Ватулею, П. Долиною, М. Терещенком, П. Нятко, К. Кошевським, Ф. Лопатинським реж. Лесь Курбас зняв новелу «Вендета» (уві­йшла до кінозбірки «Маховик»), кінопамфлет «Макдональд» (засн. на принципах біо­механіки; обидві — 1924), пригодниц. стрічку «Арсенальці» (1925; найдосконаліша в по­становниц. та концептуал. плані). У період нац. культур. від­родже­н­ня на О. к. свої ранні фільми створював О. Довженко («Вася-реформатор», «Ягідка коха­н­ня» (обидва — 1926), «Звенигора», «Сумка дипкурʼєра» (обидва — 1927), «Арсенал» (1929); тут формувався його поет. революц.-екс­пресіоніст. стиль, склався твор. тандем із кіно­оператором Д. Демуцьким. До знімал. процесу долучився І. Кавалерідзе, який у спів­праці з кіно­оператором-новатором М. Топчієм подолав площин­ність кіно та статурність скульптури, створивши кінодраму «Злива» (1929), кон­структивіст. кіноепос «Пере­коп» (1930) та заборонені до випуску агітац.-пропагандист. «Штурмові ночі» (1931), а також першу звук. істор. драму «Коліївщина» (1933) — екранізацію поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка. У 2-й пол. 1920-х рр. характерним для творчо-вироб. процесу був випуск великобюджет. різножанр. продукції, що широко демонструвалася у зарубіж. прокаті й належить до найкращих на­дбань укр. кіно: пригодниц. «Укразія» (1925, пред­ставлена на Між­нар. ви­ставці декор. та сучас. індустр. мистецтва у Парижі), епічна трагедія «Тарас Трясило», перший укр. біогр. фільм «Тарас Шевченко» (обидва — 1926; усі — реж. П. Чардинін), кінодрами «Два дні» (1927, реж. Ю. Стабовий; перший укр. фільм, що потрапив до комерц. прокату США) і «Нічний візник» (1928, реж. Г. Тасін).

У 1930-х — на поч. 1940-х рр. зміцнювався арсенал твор. кадрів, вдосконалювалася матеріал.-тех. база кіностудії, роз­ширювалася територія й удосконалювалися технології вироб. цехів. Серед екранізацій того періоду — «Кармелюк» (1931, реж. Ф. Лопатинський), «Назар Стодоля» (1937, реж. Г. Тасін), «Стара фортеця» (1938, реж. М. Білинський), «Танкер “Дербент”» (1941, реж. О. Файнцим­мер), «Кармелюк» (1938, реж. Г. Тасін), а також воєн­но-пропагандист. фільми «Морський пост» (1938, реж. В. Гончуков), «Моряки» (1939, реж. В. Браун), «Донька моряка» (1941, реж. Г. Тасін). Під час 2-ї світової вій­ни кіностудію було еваку­йовано до Ташкента, де одес. кінемато­графісти продукували фільми героїко-патріот. напрямку («Оста­н­ня черга», реж. Г. Тасін; «Морський яструб», реж. В. Браун; обидва — 1941), але пере­важно брали участь у створен­ні новел до воєн­них кінозбірників та стрічок ін. кіностудій — «Два бійці» (реж. Л. Луков), «Насред­дин у Бухарі» (реж. Я. Протазанов; обидва — 1943), «Жила-була дівчинка» (реж. В. Ейсимонт), «Людина № 217» (реж. М. Ромм), «Я — чорноморець» (реж. В. Браун, О. Мачерет; усі — 1944). У 1945–53 О. к. фактично була пере­творена на вироб.-тех. базу рос. кіностудій «Мосфільм» та ім. М. Горького. Лише від 1954 фільми студії знову почали зʼявлятися під влас. логотипом, саме ж кінопід­приємство стало кузнею молодих талантів. Тут зіграли перші значні ролі в кіно рад. актори М. Рибніков, Ю. Бєлов, В. Шукшин, Є. Єв­стигнєєв, О. Даль, В. Висоцький, Л. Удовиченко, А. Папанов. На О. к. роз­почали творчу карʼєру учні майстерні І. Савченка: М. Хуцієв («Два Федори»), Ф. Миронер («Вулиця молодості»; обидва — 1958), Г. Габай («Капітан “Старої черепахи”», 1956, у спів­­авт. з В. Вороніним), О. Коренєв («Чорноморочка», 1959), а також П. Тодоровсь­кий («Вірність», приз «За найкращий дебют» на Венеціан. Мкф, Італія, 1965), Р. Василевський («Погоня»; обидва — 1965), Є. Ташков («Спрага», 1959), К. Муратова («Короткі зу­стрічі», 1967; «Довгі проводи», 1971), Г. Юнгвальд-Хількевич («Формула веселки», 1966). У період «від­лиги» знаковою стрічкою стала «Весна на Зарічній вулиці» (1956, реж. Ф. Миронер, М. Хуцієв). У 2-й пол. 1960-х — 1980-х рр. особл. увагу приділяли створен­ню фільмів для дітей та юнацтва, серед них — роботи Р. Василевського («Дубравка», 1967; «Уві­мкніть пів­нічне сяйво», 1972; «Роз­повіді про Кешку та його друзів», 1974; «4:0 на користь Тетянки», 1982; «Що у Сеньки було?», 1984), В. Левіна («Капітан Немо», 1975; «Де ти, Багіро?», 1977; «Петля Оріона», 1981), С. Говорухіна («Пригоди Тома Сойєра і Гекльбер­рі Фінна», 1981; «У пошуках капітана Гранта», 1984), В. Аленикова («Пригоди Петрова і Васєчкіна, звичайні і не­ймовірні», 1983; «Канікули Петрова і Васєчкіна, звичайні і не­ймовірні», 1984), К. Бромберга («Пригоди Електроніка», 1979) та ін. Знач. популярності набули фільми: «ДʼАртаньян та три мушкетери» (1978, реж. Г. Юнгвальд-Хількевич), «Циган» (реж. О. Бланк), «Місце зу­стрічі змінити не можна» (реж. С. Говорухін; обидва — 1979). Цим кінокартинам присвячено частину екс­позиції Музею кіно, роз­таш. на О. к. У ви­знан­ні кіностудії в між­культур. просторі особл. роль належить К. Муратовій. Саме її фільми найчастіше здобували нагороди на Мкф — «Довгі проводи» (м. Локарно, Швейцарія, 1987, приз «FIPRESCI»), «Астенічний син­дром» (1989, Берлін, 1990, приз «Срібний ведмідь»), згодом з картинами «Три історії» (1997), «Лист в Америку» (1999), «Другорядні люди» (2001), «Довід­ка» (2005) кіномайстриня брала участь у конкурс. й позаконкурс. про­грамах на Берлін. Мкф, з фільмом «Чутливий міліціонер» — 1992 у конкурс. про­грамі Венецій. Мкф. Поміт. роботами були фільми, по­ставлені О. Муратовим — «Наш чесний хліб» (1964, у спів­­авт. з К. Муратовою), «Явдоха Павлівна» (1966). У 1970–90-х рр. цікавими пошуками у царині жанрів (від істор.-драм. до комедійних та пригодницьких) по­значені фільми В. Кос­троменка («Вершники», 1972; «Секретний фарватер», 1986), О. Па­вловського («Ар-хі-ме-ди!», 1976; «Зелений фургон», 1983; «Дитина до листопада», 1992), Я. Лупія («Хліб дитинства мого», 1977; «Данило, князь Галицький», 1987), С. Клименка («Колесо історії»), Т. Золоєва («Очікува­н­ня полковника Шалигіна»; обидва — 1981), І. Минаєва («Холодний березень», 1987). Картини В. Новака «Дике коха­н­ня» (1993), «Принцеса на бобах» (1997) у складні 1990-і рр. презентували синтез точно вибудуваної жанр. тактики і пере­осмисле­н­ня традиц. сюжетів в контекс­ті нових соц. реалій. Успіх мав і його фільм «Чому я живий?» (2021), де висвітлено історію взаємовід­носин укр. та євр. родин на тлі подій 2-ї світової вій­ни (місце подій — м. Маріуполь Донец. обл., що надає фільму додатк. актуальності). Креатив. пошуками в стилістиці міфопоет. кіно по­значені кіно­стрічки Н. Мотузко «Чудо в краю забу­т­тя» (1991) та «Голос трави» (1993). Серед ві­домих фільмів остан­нього десятилі­т­тя, в яких осмислено істор. минуле України, — картини З. Буадзе («Червоний», 2017; «Червоний. Без лінії фронту», 2020), О. Денисенка («Тарас. Поверне­н­ня»), З. Урушадзе («Антон і червона химера»; обидві — 2019), К. Коновалова («Фортеця Хаджибей», 2020), зроблені за участі ПрАТ «О. к.» та ін. кінематогр. інфра­структури Одеси. У 1990-х — на поч. 2000-х рр. кіностудія опинилася перед за­грозою ліквідації шляхом приватизації понад 50 % акцій активів. За по­становою КМ України від 26 січня 2011 О. к. є виробником нац. фільмів в Україні. Нині кіностудія через унікальність ландшафту та єдиний у країні басейн на узбереж­жі, кромка якого зливається з морем, знову є бажаним місцем творчості митців близького і далекого зарубіж­жя, спів­­працює з вітчизн. і зарубіж. кінокомпаніями.

Завантажити статтю