Онопенко Василь Васильович

ОНО́ПЕНКО Василь Васильович (10. 04. 1949, с. Великі Крушлинці Вінн. р-ну Вінн. обл.) — право­знавець, політичний діяч. Кандидат юридичних наук (1994). Народний депутат України (1998–2002, 2002–06, 2006). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2009). Закін. Харків. юрид. ін­ститут (1975). У 1976–81 — суддя, голова нар. суду Літин. р-ну Вінн. обл.; 1981–85 — суддя, за­ступник голови Чернів. обл. суду; 1985–91 — суддя Верхов. Суду УРСР; від 1991 — за­ступник, 1992–95 — Міністр юстиції України. Міністерство під керівництвом О. взяло участь у роз­робці кількох тисяч норматив. актів від­родженої незалеж. України, зокрема законів і кодексів різного характеру («Про приватизацію житла», «Про статус автономної Республіки Крим», «Про політичні партії», «Про вибори», заборони КПУ, концепції держ. пенітенціар. політики, поправок до Кон­ституції України, Земел., Кримінал., Цивіл. кодексів). Також була за­пропонована Концепція судово-правової реформи, високо оцінена укр. і зарубіж. право­знавцями, однак її втіле­н­ня гальмувала з політ. мотивів тодішня адміністрація Президента України Л. Кучми. 1994 заснував Партію прав людини, що обʼ­єд­нала провід­них укр. право­знавців. Згодом ця партія транс­формувалася у Соціал-демократичну партію України (обʼєд­нану) — СДПУ(о). 1996 О. став головою цієї політ. сили. 25 липня 1995, після кривавих подій на Софій. площі в Києві — поби­т­тя людей під час похорону патріарха Володимира (Романюка), подав у від­ставку з посади Міністра юстиції України. Заява про від­ставку була складена у формі від­критого зверне­н­ня до Президента України Л. Кучми і оприлюднена під час прес-конференції. На парламент. виборах у березні 1998 СДПУ(о), яку очолював О., здобула 4 % голосів виборців і провела у ВР України загалом 17 депутатів. У жовтні 1998 в кер-ві СДПУ(о) від­бувся олігарх. пере­ворот, під­ставою для якого стала дис­кусія про те, хто стане висуванцем від партії на майбутніх президент. виборах. У результаті пере­вороту до керівництва в партії при­йшли В. Медведчук і Г. Суркіс. Натомість О. з однодумцями ви­­йшов із СДПУ(о) і заснував Українську соціал-демократичну партію. О. взяв участь у президент. виборах 1999, на яких здобув 8-е місце (0,47 % або 124 тис. голосів виборців). Від 2000 — чл. Вищої ради юстиції. У тому ж році уві­­йшов до фракції «Батьківщина» у ВР України. 9 лютого 2001 на тлі го­строї політ. кризи в державі, спричиненої Ґонґадзе Справою та акціями протесту «Україна без Кучми», УСДП разом із «Батьківщиною» та ін. партіями під­писала декларацію про створе­н­ня вибор. блоку демократ. опозиції «Форум національного порятунку». 22 грудня 2001 зʼїзд УСДП ухвалив ріше­н­ня про участь партії у парламент. виборах у складі Блоку Ю. Тимошенко (БЮТ). На парламент. виборах 2002 він отримав 7,2 % голосів виборців і здобув 22 депутат. місця. У ВР України 4-го склика­н­ня О. очолив Комітет із правової політики. На цій посаді О. ініціював політику кодифікації укр. законодавства, зокрема 2002–06 були роз­роблені й ухвалені Сімей., Цивіл., Цивіл.-процесуал. кодекси України. У березні 2006 він став нар. депутатом утретє, балотуючись від БЮТ, у вересні того ж року обраний головою Верхов. Суду України (ВСУ). На поч. жовтня 2006 подав у від­ставку з посади голови УСДП. О. мав намір реорганізувати судову систему, забезпечити її належне фінансува­н­ня, упорядкувати вертикаль, роз­вантажити судову владу від тягаря дрібних адм. (т. зв. автомоб.) справ, що задекларовано 13 червня 2007 у по­станові Пленуму ВСУ «Про незалежність судової влади». У період пере­бува­н­ня О. на посаді голови ВСУ активізувалася роль Ради суд­дів України. Широкого резонансу набув від­критий лист О. до Президента України В. Ющенка, в якому викладено про­блеми правосу­д­дя та окреслено можливі способи реформува­н­ня судової системи. 2010, з приходом до влади Президента України В. Януковича, ВСУ загалом і особисто О. за­знали гострих атак з боку новообраної президент. адміністрації та парламент. фракцій. Під надуманими приводами ініці­йовано нову черг. «судову реформу», метою якої була мінімізація впливу ВСУ на судову систему загалом, зведе­н­ня його пов­новажень до суто номінальних. Особисто О. і його родина за­знали пере­слідувань з боку Ген. прокуратури України. 2011–16 — суддя Цивіл. палати ВСУ (перший і єдиний голова ВСУ, який після пере­бува­н­ня на цій посаді залишився працювати суд­дею); 2013–16 — голова Ради суд­дів України; від 2016 — старший партнер юрид. фірми «Онопенко та Партнери».

Завантажити статтю