Онопенко Василь Васильович

ОНО́ПЕНКО Василь Васильович (10. 04. 1949, с. Великі Крушлинці Вінн. р-ну Вінн. обл.) — правознавець, політичний діяч. Кандидат юридичних наук (1994). Народний депутат України (1998–2002, 2002–06, 2006). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2009). Закін. Харків. юрид. інститут (1975). У 1976–81 — суддя, голова нар. суду Літин. р-ну Вінн. обл.; 1981–85  — суддя, заступник голови Чернів. обл. суду; 1985–91 — суддя Верхов. Суду УРСР; від 1991 — заступник, 1992–95 — Міністр юстиції України. Міністерство під керівництвом О. взяло участь у розробці кількох тисяч норматив. актів відродженої незалеж. України, зокрема законів і кодексів різного характеру («Про приватизацію житла», «Про статус автономної Республіки Крим», «Про політичні партії», «Про вибори», заборони КПУ, концепції держ. пенітенціар. політики, поправок до Конституції України, Земел., Кримінал., Цивіл. кодексів). Також була запропонована Концепція судово-правової реформи, високо оцінена укр. і зарубіж. правознавцями, однак її втілення гальмувала з політ. мотивів тодішня адміністрація Президента України Л. Кучми. 1994 заснував Партію прав людини, що об’єднала провідних укр. правознавців. Згодом ця партія трансформувалася у Соціал-демократичну партію України (об’єд­нану) — СДПУ(о). 1996 О. став головою цієї політ. сили. 25 липня 1995, після кривавих подій на Софій. площі в Києві — побиття людей під час похорону патріарха Володимира (Романюка), подав у відставку з посади Міністра юстиції України. Заява про відставку була складена у формі відкритого звернення до Президента України Л. Кучми і оприлюднена під час прес-конференції. На парламент. виборах у березні 1998 СДПУ(о), яку очолював О., здобула 4 % голосів виборців і провела у ВР України загалом 17 депутатів. У жовтні 1998 в кер-ві СДПУ(о) відбувся олігарх. переворот, підставою для якого стала дискусія про те, хто стане висуванцем від партії на майбутніх президент. виборах. У результаті перевороту до керівництва в партії прийшли В. Медведчук і Г. Суркіс. Натомість О. з однодумцями ви­йшов із СДПУ(о) і заснував Українську соціал-демократичну партію. О. взяв участь у президент. виборах 1999, на яких здобув 8-е місце (0,47 % або 124 тис. голосів виборців). Від 2000 — чл. Вищої ради юстиції. У тому ж році уві­йшов до фракції «Батьківщина» у ВР України. 9 лютого 2001 на тлі гострої політ. кризи в державі, спричиненої Ґонґадзе Справою та акціями протесту «Україна без Кучми», УСДП разом із «Батьківщиною» та ін. партіями підписала декларацію про створення вибор. блоку демократ. опозиції «Форум національного порятунку». 22 грудня 2001 з’їзд УСДП ухвалив рішення про участь партії у парламент. виборах у складі Блоку Ю. Тимошенко (БЮТ). На парламент. виборах 2002 він отримав 7,2 % голосів виборців і здобув 22 депутат. місця. У ВР України 4-го скликання О. очолив Комітет із правової політики. На цій посаді О. ініціював політику кодифікації укр. законодавства, зокрема 2002–06 були розроблені й ухвалені Сімей., Цивіл., Цивіл.-процесуал. кодекси України. У березні 2006 він став нар. депутатом утретє, балотуючись від БЮТ, у вересні того ж року обраний головою Верхов. Суду України (ВСУ). На поч. жовтня 2006 подав у відставку з посади голови УСДП. О. мав намір реорганізувати судову систему, забезпечити її належне фінансування, упорядкувати вертикаль, розвантажити судову владу від тягаря дрібних адм. (т. зв. автомоб.) справ, що задекларовано 13 червня 2007 у постанові Пленуму ВСУ «Про незалежність судової влади». У період перебування О. на посаді голови ВСУ активізувалася роль Ради суддів України. Широкого резонансу набув відкритий лист О. до Президента України В. Ющенка, в якому викладено проблеми правосуддя та окреслено можливі способи реформування судової системи. 2010, з приходом до влади Президента України В. Януковича, ВСУ загалом і особисто О. зазнали гострих атак з боку новообраної президент. адміністрації та парламент. фракцій. Під надуманими приводами ініційовано нову черг. «судову реформу», метою якої була мінімізація впливу ВСУ на судову систему загалом, зведення його пов­новажень до суто номінальних. Особисто О. і його родина зазнали переслідувань з боку Ген. прокуратури України. 2011–16 — суддя Цивіл. палати ВСУ (перший і єдиний голова ВСУ, який після перебування на цій посаді залишився працювати суддею); 2013–16 — голова Ради суддів України; від 2016 — старший партнер юрид. фірми «Онопенко та Партнери».

Рекомендована література

1. Василь Онопенко: «Мені судилося» (виступи, листи, інтерв’ю, хроніка подій — 2006–2010 роки). К., 2010.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю