Оперета

ОПЕРЕ́ТА (італ. — operetta, зменшене від опера, мала опера) — музично-театральний жанр. Упродовж 17 — серед. 19 ст. — невелика опера, у 18 ст. також — пастораль, побут. комедія. В Австрії і Німеч­чині О. іноді називали зінґшпіль чи ін. різновиди коміч. опери з роз­мов. діалогами; у Франції 1850–70-х рр. — одноактні побут. лірико-комічні опери. У сучас. ро­зумін­ні О. — один із різновидів музичного театру, пере­важно роз­важал. муз.-сценічна ви­става, де вокал. і хореогр. номери чергуються з роз­мов. сценами, а в основі муз. драматургії — різні форми (пере­важно куплетні) побут. та естрад. музики. Специф. оперні форми — арії, ансамблі, хори — теж пере­важно пісен­но-танц., коротші та полегшені. Склад оркес­тру, за­звичай, класичний. Музика сприяє роз­витку дії, але більш демократична. За­ймає проміжну ланку між оперою і муз.-драм. ви­ставою. Синтез вокал.-хореогр. форм зі словом і драм. мистецтвом потребував спеціально під­готовленого актора О., який для створе­н­ня ціліс. образу мав однаково добре володіти спів­ом, танцем, сценіч. мовою. За формою роз­різняють пародійні, сатир., лірико-комедійні, героїко-романт., мелодрам. О. З нар. О. повʼязують від­кри­т­тя 5 липня 1855 театру «Буфф-Парізьєн» Ж. Оф­фенбаха (Париж). Від­так упродовж 20 р. він написав бл. 90 О., найви­знач­ніші з яких — «Орфей у пеклі», «Прекрасна Єлена», «Герцогиня Герольштейнська», «Перікола» та ін. (неодноразово були по­становки у різний період в Україні). Саме Ж. Оф­фенбах створив О. як художньо цілісне явище й під­ніс її до найвищого рівня. Його традиції продовжили франц. композитори Ш. Лекок («Дочка мадам Анґо», «Жирофле-Жирофля»), Р. Планкетт («Корневільські дзвони»), Ф. Ерве («Мадемуазель Нітуш») та ін. Роз­квіт англ. О. повʼя­заний із твор. спів­працею В. Ґіл­берта й А. Сал­лівена (найві­доміші — «Суд присяжних», «Мікадо», «Гвардієць», «Гондольєри»). Світ. популярність здобули також «Гейша» С. Джонса та «Весела Англія» Е. Джермана. «Королем» віден. О. став Й. Штраусс-молодший, який написав 479 О., найпопулярніші з яких — «Летюча миша», «Весела вій­на», «Ніч у Венеції» та «Циганський барон». Серед ін. ві­домих авторів віден. О. — Ф. Зуппе («Прекрасна Ґалатея», «Бок­кач­чо», «Донна Жуаніта»), К. Міл­льокер («Студент-жебрак», «Ґаспароне», «Віце-адмірал») і К. Цел­лер («Продавець птахів», «Мартин-рудокоп»). О. поч. 20 ст. набула роз­квіту в творчості франц. композитора Ф. Легара («Весела вдова», «Граф Люксембурґ», «Циганське коха­н­ня», «Єва», «Фраскіта», «Паґаніні», «Джудіт­та» та ін.). Святковістю й багатством мелодики вирізняються О. угор. композитора І. Кальмана, найкращі з яких — «Королева чардаша» («Сільва»), «Гол­ландочка», «Баядера», «Маріца», «Принцеса цирку», «Фіалка Монмартра». На тер. Рос. імперії хронологічно першою О. став «Аршин мал Алан» У. Гаджибекова (1913). У рад. період О. писали М. Стрельников («Холопка», 1929) та І. Дунаєвський («Біла акація», 1955; заголовна пісня у виконан­ні Л. Утьосова стала своєрід. гімном Одеси), Г. Свиридов («Вогники», 1951), Д. Кабалевсь­кий («Весна спів­ає», 1957), Д. Шостакович («Москва–Черьомушки», 1959), Т. Хрєн­ников («Сто чортів і одна дівчина», 1963). Подіям в Україні (викривленим із позицій панів. рад., а по суті — імпер. ідеології) присвячено О. «Весі­л­ля в Малинівці» (1937, громадян. вій­на) й «Кому посміхалися зорі?» (1972, колективізація) Б. Александрова, «Трембіта» Ю. Мілютіна (1949, події у Зх. Україні), «Севастопольський вальс» К. Лістова (1961, події 2-ї світової вій­ни). В Україні 19 ст. муз.-драм., комед. театр пред­ставлено водевілем. У процесі роз­витку власне О. називали ліро-комічні пʼєси з не­склад. фабулою, де роль арій виконували монологічні, а опер. ансамблів (дуетів) — діалог. нар. пісні; серед них — «Чорноморці» М. Лисенка, «За Нємань іду» В. Александрова (обидві — 1872), «Вій» М. Кропивницького (1895). Основоположником власне «нової» укр. О. вважають Я. Барнича, який традиції зх. О. пере­ніс на укр. основу («Дівча з “Маслосоюзу”», 1932–33; «Шаріка», 1934; «Пригода в Черчі», 1936; «Гуцулка Ксеня», 1938). При­близно в той самий час над О. (через первин­ну роль текс­ту їх на­звано муз. комедіями) працював В. Балтарович («Мефістіада», 1930–31; «Три серця в 2/4», 1930; «Жабури­н­ня», 1932–34; «По­друж­жя в двох помешка­н­нях», 1933; «Акорди», 1934; «Січова пригода», 1939). Хронологічно першою укр. рад. О. стала «Коломбіна» О. Рябова (1923, лібрето В. Ленського), що, втім, продовжувала традиції зх. О., як і «Гра з джокером» М. Багриновського (1927). Роз­виток О. в Україні був повʼя­заний із від­кри­т­тям театрів оперети або муз. комедії в Харкові, Сталіно (нині Донецьк) та Києві. Тоді написано істор.-романт. О. «Паливода 18 столі­т­тя» С. Жданова (1936, лібрето М. Рильського й В. Охріменка за І. Карпенком-Карим). Сюжети класич. творів осучаснювали згідно з новою більшов. ідеологією з класових позицій, зокрема у «Сорочинському ярмарку» С. Дрімцова (1926, у лібрето О. Гака Черевик і Цибуля — куркулі), «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1930, автор бурлеск. текс­ту Остап Вишня, музику дописав М. Тіц). Текст гоголів. «Ночі проти Різдва» пере­писав (1931, за В. Мас­сом і В. Тіпотом) П. Карабан (Шле­йман), а музику Д. Морозова дописали К. Богуславський і О. Рябов. «Холопку» М. Стрельникова пере­робили на О. «Князь-кріпак» із додатками музики М. Лисенка, П. Демуцького, Б. Крижанівського й по­ставили в стилі італ. комедії дель арте з клоунадою і конферансом. Осучаснювали й пере­робляли також класичні зх. зразки (з новим, укр. текс­том): «Орфей у пеклі» Ж. Оф­фенбаха (1929, музику дописав Ю. Мейтус, текст Остапа Вишні — зʼявилися нові ведучі-коментатори подій, низка буф­фон. інтермедій, джаз. ритми, танго та фокстроти), «Гейша» С. Джонса (1930, на новий текст Ю. Яновського й Л. Чернова вокал. і танц. номери дописали Б. Крижанівський і С. Тартаковський), «Шоколадний вояка, або Людина і зброя» (1931, за Б. Шоу з музикою О. Штраус­са й «додатками» Д. Клебанова). На сучасну тематику написані «Марсіанка» С. Тартаковського (1927), «Голубі скелі» З. За­граничного (1937), «Амурський гість» Д. Клебанова й В. Нахабіна (1938), «Коли помиляються двоє» О. Рябова (1940). Пошуки оригін. форми продовжилися в сатир. О. «Сухий закон» О. Рябова й С. Тартаковського (1932, лібрето О. Полторацького й А. Дикого) та «Три чверті людини» О. Рябова (лібрето П. Петрова-Соколовського), де по­єд­нано елементи естради, мюзик-голлу, ревю. З-поміж О. на класичні сюжети вирізнявся «Вій» М. Вериківського (1936, по­ставлено у Київ. театрі муз. комедії), що за кількістю муз. номерів, роз­горненими аріозо, великим симф. орке­стром, опер. складом, хором і балетом виходив за оперетк. межі (згодом композитор пере­робив його на оперу). Уперше в О. було введено лірниц. псальму й бурсац. канти (як цитати) та їх стилізовані зразки в пародій. ключі. Якісно новим прикладом вдалого по­єд­на­н­ня класич. традицій нац. муз.-драм. театру (опертя на укр. нар. мелос) із найкращими зх. здобутками (роз­горнені оперетк. форми — ефектні вихідні арії, дієві ансамблі, вокал.-симф. фінали, мелодійність і до­ступність музики, легке її запамʼятовуван­ня тощо) стали «Сорочинський ярмарок» (1936) та «Майська ніч» (1937) О. Рябова (лібрето Л. Юхвіда й М. Аваха). Ви­знач. подією для роз­витку О. стала по­становка О. «Весі­л­ля в Малинівці» О. Рябова (1937, лібрето Л. Юхвіда) з низкою вокал. епізодів-характеристик. Евакуація митців і театрів під час 2-ї світової вій­ни на Сх. спричинила появу О. на сюжети зі сх. казок, зокрема «Ходжа Насред­дін» Б. Арапова, «Хитрий Наса» С. Ратнера та ін. Першими без­посеред. від­гуками на військ. події стали О. «Блакитний камінь» О. Рябова (лібрето Б. Туровського, по­ставлена в Алма-Аті, під на­звою «Ніч у червні» в Москві), «Москвичка» О. Сандлера (за пʼєсою В. Гусєва; обидві — 1942), засн. на плакат. інтонаціях патріот. масових пісень. Водночас продовжували зʼявлятися нар.-побут. О. («Пошилися у дурні» (за М. Кропивницьким, 1944) і «Шельменко-денщик» (за Г. Квіткою-Осно­вʼяненком) О. Рябова, «За двома зайцями» В. Рождественського (1954, лібрето С. Олійника за М. Старицьким). Помпезну драму зі встав. комед. епізодами й до­даними муз. номерами нагадував «Тютюновий капітан» О. Шаца (1945, лібрето М. Адуєва). Після вій­ни від­крилися Львів. і Одес. театри муз. комедії, 1954 обʼ­єд­нані в один у Одесі. На перший план в О. виходить роз­важальність, дивертисментність. «Дорого­вказом» послужили написані в столицях тодіш. СРСР і по­ставлені в Україні «Морський вузол» Є. Жарковського, «Одинадцять неві­домих» М. Богословського, «Найкращий день її життя» А. Лєпіна. За їх зразком написано О. «Марія» С. Заславського (лібрето І. Радомиського й В. Сокола), побудована на укр. фольклор. мелосі, зокрема інтонаціях козац. пісень. Опора на укр. фольклорні інтонації є ви­значал. в О. «Сонячною дорогою» В. Рождественського (1948), «Шумить Дні­про» К. Данькевича. Репертуарна політика театрів і композитор. творчість жорстко регламентувалися. Таким чином, поруч із водевільністю роз­по­всюджено «прикраша­н­ня» дійсності (до­зволеними негатив. персонажами могли бути тільки «фашисти», інтер­претовані в комед. ключі, змальовані сатир. і ґротеск. барвами). Показовою стала О. «З-за гори камʼяної» Б. Крижанівського (1946, лібрето З. Каца й М. Талалаєвського, ін. назва — «Гірська криниця», по­ставлена у Харкові, Свердловську, нині Єкатеринбург, РФ). Помітною стала й О. «Золоті ключі» К. Данькевича (1947, лібрето Г. Колтунова та Я. Зіскінда). Спробою роз­ширити жанр. рамки були О. «Фабрика чудес» (1949, лібрето К. Полон­ника за к/ф «Свято святого Йоргена») й «Серця і долари» О. Сандлера (1949, лібрето О. Левади, по­ставлена у Києві) — антиреліг. і політ. памфлети у формі муз. комедії (в остан­ньому — пригоди рад. делегації за кордоном, таврува­н­ня «капіталістів»). Рад. дійсність оспівано в О. «Пісня про щиру любов» В. Рождественського (1949, лібрето Г. Плоткіна, по­ставлена у Києві). На поч. 1950-х рр. у літературі й театрі (зокрема і музичному) поширилася «теорія без­конфлікт­ності». У жанрі О. їй від­повід­али «Сонячним шляхом» В. Рождественського (лібрето Б. Балабана), «Щасливий старт» З. За­граничного (обидві — 1950, лібрето М. Аронса), «За ваше здоровʼя!» Д. Клебанова й В. Нахабіна (лібрето І. Муратова), «Марійчине щастя» К. Бенца й Є. Коха (лібрето Є. Геркена й Л. Корняну), «Мій хлопчик» Д. Клебанова й О. Сандлера (усі — 1951, лібрето М. Аваха). «Вершиною без­конфліктності» стала О. «Чудесний край» О. Рябова (1950, лібрето Л. Юхвіда, по­ставлена на багатьох сценах тодіш. СРСР), де були лише «позитивні персонажі». Прагне­н­ня роз­ширити рамки О. при­звело до «роз­мива­н­ня» жанру, спричинило появу низки «драм на музиці», «пʼєс із музикою», «муз. ви­став» тощо. 1952 в Комітеті у справах мистецтв і СК СРСР роз­горнулася дис­кусія про «подола­н­ня кризи в оперетк. жанрі». Вимагалося роз­шире­н­ня тематики (елементи політ. сатири, героїки, ліризму тощо) при збережен­ні світлого колориту, лірико-комед. начала, вираз., до­ступ. музики та її провід. ролі в драматургії. Від­повід­дю укр. композиторів стала О. «Червона калина» О. Рябова (1954, лібрето В. Сокола, по­ставлена майже на всіх оперетк. сценах СРСР), написана до 300-річчя «воз­зʼ­єд­на­н­ня» України з Росією. У 2-й пол. 1950-х рр. провід­ною в О. стала сучасна тематика. Певну роль у роз­витку укр. оперетк. мистецтва ві­діграла «Бажаємо щастя» Я. Цегляра (1957, лібрето О. Галабуцької, С. Цвіка та М. Рудіна). Деякою «поверх­невістю» по­значені О. «Володимирська гірка» (1959, лібрето Д. Шевцова, по­ставлена у Києві), «Рос­сіта» (пере­гукувалася з ві­домою рос. О. «Поцілунок Чаніти» Ю. Мілютіна) й «Чорти смугасті» В. Лукашова. Яскравою, колорит. музикою, утвердже­н­ням мелодійності й пісен­ності як осн. драматург. чин­ника по­значені О. «Оленка» В. Гомоляки, «Наречені не повин­ні плакати» О. Сандлера (обидві — 1959), «Гість із Відня» і «Дівчина і море» Я. Цегляра (обидві — лібрето Д. Шевцова), «Весняні грози» А. Кос-Анатольського (усі — 1960) та ін. У 1960-х рр. від­родився інтерес до героїко-рев. тематики, потрактованої в романтич. ключі. Продовже­н­ням традицій «Весі­л­ля в Малинівці», але на новому рівні стала О. «На світанку» О. Сандлера (1964, лібрето Г. Плоткіна за романом Ю. Смолича «Світанок над морем»). Продовже­н­ням тематики рев. боротьби в Одесі, хоча її дія від­бувається під час 2-ї світової вій­ни, стала на­ступна, хоча й менш успішна О. композитора «Четверо з вулиці Жанни», що з попередньою утворила дилогію (1966). Як заверше­н­ня трилогії (разом із за­значеними творами О. Сандлера про Одесу) написано О. «Біля рідного причалу» В. Солов­йова-Сєдого. Героїко-рев. тематику ре­презентували також «Голий президент» (1967, лібрето Ю. Бобошка й Б. Степанова за комедією Я. Мамонтова «Респуб­ліка на колесах»), «Сто перша дружина султана» (1972, лібрето Д. Шевцова за романом З. Тулуб «Людолови») А. Філіпенка. 1970-і рр. по­значені пошуками нових форм, роз­шире­н­ням жанр. меж О. Зʼявилися О.-ревю «Нуль-нуль на нашу користь» М. Скорика (1969), О.-водевіль «Любить — не любить» Д. Клебанова (1970), фантаст. О. «Пʼятий зайвий» О. Красотова (1974). І. Поклад створив О. «Друге весі­л­ля в Малинівці» (1973). Молодіжну тему продовжила О. «Каштани Києва» О. Сандлера (1972, лібрето Г. Плоткіна) з вдалою однойм. піснею-лейт­мотивом. О. поповнилася новими естрад. ритмами. Юнац. запалу сповнені О. «Чиста криниця» О. Білаша (1976) й «Місто закоханих» Л. Колодуба (1968). Продовжували зʼявлятися твори за мотивами зарубіж. авторів, зокрема «Бравий солдат Швейк» В. Лукашова (1968, за романом Я. Гашека), «Браво, сень­йор Антоніо!» К. Мяскова (1976, лібрето О. Лукʼянова). У багатьох театрах СРСР по­ставлено муз. комедію В. Ільїна «Моя дружина — брехуха» (за мотивами пʼєси В. Мейо й М. Ен­некена), насичену числен. комед. ситуаціями та яскравими пісен. номерами. Різновидом лірико-драм. О. став «Щасливий долі поворот» Я. Цегляра (1983, лібрето В. Бойка та Я. Сагайдака). Лірико-істор. напрям намагався освоїти О. Білаш в О. «Дзвони Росії» і «Легенда про Київ» (обидві — 1982, лібрето В. Бикова й В. Неборачка; написані до 1500-річчя Києва). Прагне­н­ня авторів до роз­шире­н­ня сюжет. меж літ. першоджерел при­звело до появи й пошире­н­ня на оперетк. сцені мюзиклу, що, однак, не мав нічого спільного з видовищним бродвей. муз.-театр. жанром, від­різнявся від О. чи муз. комедії лише «сер­йозним» сюжетом, напр., «Товариш Любов» В. Ільїна (1977, лібрето Ю. Рибчинського за романом К. Треньова). Мюзикл набув популярності, тому деякі твори, раніше ви­значені авторами як О., ді­стали нове жанр. ви­значе­н­ня. Див. також Водевіль, Мюзикл.

Завантажити статтю