Оперета

Визначення і загальна характеристика

ОПЕРЕ́ТА (італ. — operetta, зменшене від опера, мала опера) — музично-театральний жанр. Упродовж 17 — серед. 19 ст. — невелика опера, у 18 ст. також — пастораль, побут. комедія. В Австрії і Німеччині О. іноді називали зінґшпіль чи ін. різновиди коміч. опери з розмов. діалогами; у Франції 1850–70-х рр. — одноактні побут. лірико-комічні опери. У сучас. розумінні О. — один із різновидів музичного театру, переважно розважал. муз.-сценічна вистава, де вокал. і хореогр. номери чергуються з розмов. сценами, а в основі муз. драматургії — різні форми (переважно куплетні) побут. та естрад. музики. Специф. оперні форми — арії, ансамблі, хори — теж переважно пісенно-танц., коротші та полегшені. Склад оркес­тру, зазвичай, класичний. Музика сприяє розвитку дії, але більш демократична. Займає проміжну ланку між оперою і муз.-драм. виставою. Синтез вокал.-хореогр. форм зі словом і драм. мистецтвом потребував спеціально підготовленого актора О., який для створення ціліс. образу мав однаково добре володіти співом, танцем, сценіч. мовою. За формою розрізняють пародійні, сатир., лірико-комедійні, героїко-романт., мелодрам. О. З нар. О. пов’язують відкриття 5 липня 1855 театру «Буфф-Парізьєн» Ж. Оффенбаха (Париж). Відтак упродовж 20 р. він написав бл. 90 О., найвизнач­ніші з яких — «Орфей у пеклі», «Прекрасна Єлена», «Герцогиня Герольштейнська», «Перікола» та ін. (неодноразово були постановки у різний період в Україні). Саме Ж. Оффенбах створив О. як художньо цілісне явище й підніс її до найвищого рівня. Його традиції продовжили франц. композитори Ш. Лекок («Дочка мадам Анґо», «Жирофле-Жирофля»), Р. Планкетт («Корневільські дзвони»), Ф. Ерве («Мадемуазель Нітуш») та ін. Розквіт англ. О. пов’я­заний із твор. співпрацею В. Ґіл­берта й А. Саллівена (найвідоміші — «Суд присяжних», «Мікадо», «Гвардієць», «Гондольєри»). Світ. популярність здобули також «Гейша» С. Джонса та «Весела Англія» Е. Джермана. «Королем» віден. О. став Й. Штраусс-молодший, який написав 479 О., найпопулярніші з яких — «Летюча миша», «Весела вій­на», «Ніч у Венеції» та «Циганський барон». Серед ін. відомих авторів віден. О. — Ф. Зуппе («Прекрасна Ґалатея», «Боккаччо», «Донна Жуаніта»), К. Мілльокер («Студент-жебрак», «Ґаспароне», «Віце-адмірал») і К. Целлер («Продавець птахів», «Мартин-рудокоп»). О. поч. 20 ст. набула розквіту в творчості франц. композитора Ф. Легара («Весела вдова», «Граф Люксембурґ», «Циганське кохання», «Єва», «Фраскіта», «Паґаніні», «Джудітта» та ін.). Святковістю й багатством мелодики вирізняються О. угор. композитора І. Кальмана, найкращі з яких — «Королева чардаша» («Сільва»), «Голландочка», «Баядера», «Маріца», «Принцеса цирку», «Фіалка Монмартра». На тер. Рос. імперії хронологічно першою О. став «Аршин мал Алан» У. Гаджибекова (1913). У рад. період О. писали М. Стрельников («Холопка», 1929) та І. Дунаєвський («Біла акація», 1955; заголовна пісня у виконанні Л. Утьосова стала своєрід. гімном Одеси), Г. Свиридов («Вогники», 1951), Д. Кабалевсь­кий («Весна співає», 1957), Д. Шостакович («Москва–Черьомушки», 1959), Т. Хрєнников («Сто чортів і одна дівчина», 1963). Подіям в Україні (викривленим із позицій панів. рад., а по суті — імпер. ідеології) присвячено О. «Весілля в Малинівці» (1937, громадян. вій­на) й «Кому посміхалися зорі?» (1972, колективізація) Б. Александрова, «Трембіта» Ю. Мілютіна (1949, події у Зх. Україні), «Севастопольський вальс» К. Лістова (1961, події 2-ї світової вій­ни). В Україні 19 ст. муз.-драм., комед. театр представлено водевілем. У процесі розвитку власне О. називали ліро-комічні п’єси з несклад. фабулою, де роль арій виконували монологічні, а опер. ансамблів (дуетів) — діалог. нар. пісні; серед них — «Чорноморці» М. Лисенка, «За Нємань іду» В. Александрова (обидві — 1872), «Вій» М. Кропивницького (1895). Основоположником власне «нової» укр. О. вважають Я. Барнича, який традиції зх. О. переніс на укр. основу («Дівча з “Маслосоюзу”», 1932–33; «Шаріка», 1934; «Пригода в Черчі», 1936; «Гуцулка Ксеня», 1938). Приблизно в той самий час над О. (через первинну роль тексту їх названо муз. комедіями) працював В. Балтарович («Мефістіада», 1930–31; «Три серця в 2/4», 1930; «Жабуриння», 1932–34; «Подружжя в двох помешканнях», 1933; «Акорди», 1934; «Січова пригода», 1939). Хронологічно першою укр. рад. О. стала «Коломбіна» О. Рябова (1923, лібрето В. Ленського), що, втім, продовжувала традиції зх. О., як і «Гра з джокером» М. Багриновського (1927). Розвиток О. в Україні був пов’я­заний із відкриттям театрів оперети або муз. комедії в Харкові, Сталіно (нині Донецьк) та Києві. Тоді написано істор.-романт. О. «Паливода 18 століття» С. Жданова (1936, лібрето М. Рильського й В. Охріменка за І. Карпенком-Карим). Сюжети класич. творів осучаснювали згідно з новою більшов. ідеологією з класових позицій, зокрема у «Сорочинському ярмарку» С. Дрімцова (1926, у лібрето О. Гака Черевик і Цибуля — куркулі), «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1930, автор бурлеск. тексту Остап Вишня, музику дописав М. Тіц). Текст гоголів. «Ночі проти Різдва» переписав (1931, за В. Массом і В. Тіпотом) П. Карабан (Шлейман), а музику Д. Морозова дописали К. Богуславський і О. Рябов. «Холопку» М. Стрельникова переробили на О. «Князь-кріпак» із додатками музики М. Лисенка, П. Демуцького, Б. Крижанівського й поставили в стилі італ. комедії дель арте з клоунадою і конферансом. Осучаснювали й переробляли також класичні зх. зразки (з новим, укр. текстом): «Орфей у пеклі» Ж. Оффенбаха (1929, музику дописав Ю. Мейтус, текст Остапа Вишні — з’явилися нові ведучі-коментатори подій, низка буффон. інтермедій, джаз. ритми, танго та фокстроти), «Гейша» С. Джонса (1930, на новий текст Ю. Яновського й Л. Чернова вокал. і танц. номери дописали Б. Крижанівський і С. Тартаковський), «Шоколадний вояка, або Людина і зброя» (1931, за Б. Шоу з музикою О. Штраусса й «додатками» Д. Клебанова). На сучасну тематику написані «Марсіанка» С. Тартаковського (1927), «Голубі скелі» З. Заграничного (1937), «Амурський гість» Д. Клебанова й В. Нахабіна (1938), «Коли помиляються двоє» О. Рябова (1940). Пошуки оригін. форми продовжилися в сатир. О. «Сухий закон» О. Рябова й С. Тартаковського (1932, лібрето О. Полторацького й А. Дикого) та «Три чверті людини» О. Рябова (лібрето П. Петрова-Соколовського), де поєднано елементи естради, мюзик-голлу, ревю. З-поміж О. на класичні сюжети вирізнявся «Вій» М. Вериківського (1936, поставлено у Київ. театрі муз. комедії), що за кількістю муз. номерів, розгорненими аріозо, великим симф. оркестром, опер. складом, хором і балетом виходив за оперетк. межі (згодом композитор переробив його на оперу). Уперше в О. було введено лірниц. псальму й бурсац. канти (як цитати) та їх стилізовані зразки в пародій. ключі. Якісно новим прикладом вдалого поєднання класич. традицій нац. муз.-драм. театру (опертя на укр. нар. мелос) із найкращими зх. здобутками (розгорнені оперетк. форми — ефектні вихідні арії, дієві ансамблі, вокал.-симф. фінали, мелодійність і доступність музики, легке її запам’ятовуван­ня тощо) стали «Сорочинський ярмарок» (1936) та «Майська ніч» (1937) О. Рябова (лібрето Л. Юхвіда й М. Аваха). Визнач. подією для розвитку О. стала постановка О. «Весілля в Малинівці» О. Рябова (1937, лібрето Л. Юхвіда) з низкою вокал. епізодів-характеристик. Евакуація митців і театрів під час 2-ї світової вій­ни на Сх. спричинила появу О. на сюжети зі сх. казок, зокрема «Ходжа Насреддін» Б. Арапова, «Хитрий Наса» С. Ратнера та ін. Першими безпосеред. відгуками на військ. події стали О. «Блакитний камінь» О. Рябова (лібрето Б. Туровського, поставлена в Алма-Аті, під назвою «Ніч у червні» в Москві), «Москвичка» О. Сандлера (за п’єсою В. Гусєва; обидві — 1942), засн. на плакат. інтонаціях патріот. масових пісень. Водночас продовжували з’являтися нар.-побут. О. («Пошилися у дурні» (за М. Кропивницьким, 1944) і «Шельменко-денщик» (за Г. Квіткою-Осно­в’яненком) О. Рябова, «За двома зайцями» В. Рождественського (1954, лібрето С. Олійника за М. Старицьким). Помпезну драму зі встав. комед. епізодами й доданими муз. номерами нагадував «Тютюновий капітан» О. Шаца (1945, лібрето М. Адуєва). Після вій­ни відкрилися Львів. і Одес. театри муз. комедії, 1954 об’єднані в один у Одесі. На перший план в О. виходить розважальність, дивертисментність. «Дороговказом» послужили написані в столицях тодіш. СРСР і поставлені в Україні «Морський вузол» Є. Жарковського, «Одинадцять невідомих» М. Богословського, «Найкращий день її життя» А. Лєпіна. За їх зразком написано О. «Марія» С. Заславського (лібрето І. Радомиського й В. Сокола), побудована на укр. фольклор. мелосі, зокрема інтонаціях козац. пісень. Опора на укр. фольклорні інтонації є визначал. в О. «Сонячною дорогою» В. Рождественського (1948), «Шумить Дніпро» К. Данькевича. Репертуарна політика театрів і композитор. творчість жорстко регламентувалися. Таким чином, поруч із водевільністю розповсюджено «прикрашання» дійсності (дозволеними негатив. персонажами могли бути тільки «фашисти», інтерпретовані в комед. ключі, змальовані сатир. і ґротеск. барвами). Показовою стала О. «З-за гори кам’яної» Б. Крижанівського (1946, лібрето З. Каца й М. Талалаєвського, ін. назва — «Гірська криниця», поставлена у Харкові, Свердловську, нині Єкатеринбург, РФ). Помітною стала й О. «Золоті ключі» К. Данькевича (1947, лібрето Г. Колтунова та Я. Зіскінда). Спробою розширити жанр. рамки були О. «Фабрика чудес» (1949, лібрето К. Полонника за к/ф «Свято святого Йоргена») й «Серця і долари» О. Сандлера (1949, лібрето О. Левади, поставлена у Києві) — антиреліг. і політ. памфлети у формі муз. комедії (в останньому — пригоди рад. делегації за кордоном, таврування «капіталістів»). Рад. дійсність оспівано в О. «Пісня про щиру любов» В. Рождественського (1949, лібрето Г. Плоткіна, поставлена у Києві). На поч. 1950-х рр. у літературі й театрі (зокрема і музичному) поширилася «теорія безконфлікт­ності». У жанрі О. їй відповідали «Сонячним шляхом» В. Рождественського (лібрето Б. Балабана), «Щасливий старт» З. Заграничного (обидві — 1950, лібрето М. Аронса), «За ваше здоров’я!» Д. Клебанова й В. Нахабіна (лібрето І. Муратова), «Марійчине щастя» К. Бенца й Є. Коха (лібрето Є. Геркена й Л. Корняну), «Мій хлопчик» Д. Клебанова й О. Сандлера (усі — 1951, лібрето М. Аваха). «Вершиною безконфліктності» стала О. «Чудесний край» О. Рябова (1950, лібрето Л. Юхвіда, поставлена на багатьох сценах тодіш. СРСР), де були лише «позитивні персонажі». Прагнення розширити рамки О. призвело до «розмивання» жанру, спричинило появу низки «драм на музиці», «п’єс із музикою», «муз. вистав» тощо. 1952 в Комітеті у справах мистецтв і СК СРСР розгорнулася дискусія про «подолання кризи в оперетк. жанрі». Вимагалося розширення тематики (елементи політ. сатири, героїки, ліризму тощо) при збереженні світлого колориту, лірико-комед. начала, вираз., доступ. музики та її провід. ролі в драматургії. Відповіддю укр. композиторів стала О. «Червона калина» О. Рябова (1954, лібрето В. Сокола, поставлена майже на всіх оперетк. сценах СРСР), написана до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. У 2-й пол. 1950-х рр. провідною в О. стала сучасна тематика. Певну роль у розвитку укр. оперетк. мистецтва відіграла «Бажаємо щастя» Я. Цегляра (1957, лібрето О. Галабуцької, С. Цвіка та М. Рудіна). Деякою «поверхневістю» позначені О. «Володимирська гірка» (1959, лібрето Д. Шевцова, поставлена у Києві), «Россіта» (перегукувалася з відомою рос. О. «Поцілунок Чаніти» Ю. Мілютіна) й «Чорти смугасті» В. Лукашова. Яскравою, колорит. музикою, утвердженням мелодійності й пісенності як осн. драматург. чинника позначені О. «Оленка» В. Гомоляки, «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера (обидві — 1959), «Гість із Відня» і «Дівчина і море» Я. Цегляра (обидві — лібрето Д. Шевцова), «Весняні грози» А. Кос-Анатольського (усі  — 1960) та ін. У 1960-х рр. відродився інтерес до героїко-рев. тематики, потрактованої в романтич. ключі. Продовженням традицій «Весілля в Малинівці», але на новому рівні стала О. «На світанку» О. Сандлера (1964, лібрето Г. Плоткіна за романом Ю. Смолича «Світанок над морем»). Продовженням тематики рев. боротьби в Одесі, хоча її дія відбувається під час 2-ї світової вій­ни, стала наступна, хоча й менш успішна О. композитора «Четверо з вулиці Жанни», що з попередньою утворила дилогію (1966). Як завершення трилогії (разом із зазначеними творами О. Сандлера про Одесу) написано О. «Біля рідного причалу» В. Соловйова-Сєдого. Героїко-рев. тематику репрезентували також «Голий президент» (1967, лібрето Ю. Бобошка й Б. Степанова за комедією Я. Мамонтова «Респуб­ліка на колесах»), «Сто перша дружина султана» (1972, лібрето Д. Шевцова за романом З. Тулуб «Людолови») А. Філіпенка. 1970-і рр. позначені пошуками нових форм, розширенням жанр. меж О. З’явилися О.-ревю «Нуль-нуль на нашу користь» М. Скорика (1969), О.-водевіль «Любить — не любить» Д. Клебанова (1970), фантаст. О. «П’ятий зайвий» О. Красотова (1974). І. Поклад створив О. «Друге весілля в Малинівці» (1973). Молодіжну тему продовжила О. «Каштани Києва» О. Сандлера (1972, лібрето Г. Плоткіна) з вдалою однойм. піснею-лейт­мотивом. О. поповнилася новими естрад. ритмами. Юнац. запалу сповнені О. «Чиста криниця» О. Білаша (1976) й «Місто закоханих» Л. Колодуба (1968). Продовжували з’являтися твори за мотивами зарубіж. авторів, зокрема «Бравий солдат Швейк» В. Лукашова (1968, за романом Я. Гашека), «Браво, сеньйор Антоніо!» К. Мяскова (1976, лібрето О. Лук’янова). У багатьох театрах СРСР поставлено муз. комедію В. Ільїна «Моя дружина — брехуха» (за мотивами п’єси В. Мейо й М. Еннекена), насичену числен. комед. ситуаціями та яскравими пісен. номерами. Різновидом лірико-драм. О. став «Щасливий долі поворот» Я. Цегляра (1983, лібрето В. Бойка та Я. Сагайдака). Лірико-істор. напрям намагався освоїти О. Білаш в О. «Дзвони Росії» і «Легенда про Київ» (обидві — 1982, лібрето В. Бикова й В. Неборачка; написані до 1500-річчя Києва). Прагнення авторів до розширення сюжет. меж літ. першоджерел призвело до появи й поширення на оперетк. сцені мюзиклу, що, однак, не мав нічого спільного з видовищним бродвей. муз.-театр. жанром, відрізнявся від О. чи муз. комедії лише «серйозним» сюжетом, напр., «Товариш Любов» В. Ільїна (1977, лібрето Ю. Рибчинського за романом К. Треньова). Мюзикл набув популярності, тому деякі твори, раніше визначені авторами як О., дістали нове жанр. визначення. Див. також Водевіль, Мюзикл.

Завантажити статтю