Оповідання

Визначення і загальна характеристика

ОПОВІДА́ННЯ — епічний неканонічний жанр, в основі якого роз­повідь про одну подію чи ситуацію, що увиразнює характер героя, який, за­звичай, змальований уже сформованим. Сюжет плавно роз­гортається від екс­позиції до роз­вʼязки, у ньому немає, як у новелі (ін. малій етніч. формі), алогічності, парадоксальності та фінал. несподіванки. Оскільки О. тяжіє до худож. від­творе­н­ня одного бут­тєвого моменту, то це зумовлює невеликий обсяг його текс­ту, лаконічність викладу. Звідси випливає вимога до автора яскраво змалювати такий епізод, в якому гол. герой, хоч і зображений без широкої мотивацій дій та вчинків, по­стає рельєфно, випукло. Об­ставини, в яких він діє, часто буден­ні, не­значні, однак по­значені напругою конфлікту, жит­тєвими суперечностями, що зосереджують у собі певні прикмети доби, повороти людської долі, за­звичай, зображені за допомогою промовистих побут., психол. чи символіч. деталей-по­дробиць, стислих описів, локал. хронотопу. Сюжет О. складається пере­важно з однієї-двох ліній, в яких діє кілька персонажів. Як за­уважив І. Без­печний, «...невеликий обсяг О. — не тільки формальна ознака, а й показник його особливої змістовності». Якщо від роману О. від­різняється обсягом, то межі між О. та повістю не завжди чіткі. Так, О. Кобилянська повість «Земля», яку нині інтер­претують як роман, називала О., а М. Коцюбинський оповіда­н­ня «На віру» — повістю. Оповіда­н­ня «Фауст» і «Гармонія» Григорія Косинки, «Третя революція» В. Під­могильного за обсягом близькі до повісті. У твор. доробку Л. Мартовича простежується жанр. екс­периментаторство, що полягає в синтет. по­єд­нан­ні О. й повісті («Мужицька смерть»), О. та новели («Грішниця», «Від­міна»). Водночас в О., як і в романі та повісті, інколи зображується зміна характеру чи світо­гляду героя. Проте у цьому випадку психол. зруше­н­ня змальовуються не як процес, а як окремі моменти душев. еволюції персонажа. Так само в О. може художньо від­творюватися і все людське життя чи певні його етапи (Н. Кобринська «Дух часу», І. Франко «Сойчине крило» — цей твір М. Наєнко ідентифікує як оповіда­н­ня-роман), проте і в цьому випадку прозаїк вибрав такий кут зору, коли його увага зосереджується на най­промовистіших та найконфліктніших ситуаціях. Подібні процеси багато в чому зумовлені семантикою самого слова. Так, «О.», «повість» походять від слова «оповідь», тобто роз­повідь про певну подію, тривалий час вони були синонімічними, їх не використовували на по­значе­н­ня жанрів. Від­так під О. ро­зуміли саме манеру роз­повіді в романі або повісті. Власне, й народже­н­ня жанру повʼязане з літ. опрацюва­н­ням без­посеред. усного спілкува­н­ня або ж стилізацією простої оповіді. Отож фігура оповід­ача і сама ситуація оповіді ви­значають жанр. характеристики цієї форми. Оповідь може вестися від особи автора або героя-оповід­ача, який часто має особливий статус: він не лише сюжетно організовує роз­повідь про конкрет. випадок, що з ним стався або свідком якого він був, а й створює ілюзію живого спілкува­н­ня. Так, А. Кримський устами оповід­ача з оповіда­н­ня «Дивна пригода» за­уважував: «Я не белетристичне, не “краснописьменське” оповіда­н­ня складаю, а буквально пере­казую те, що справді говорилося». О. — жанр від­носно пізнього походже­н­ня, хоча його витоки в укр. літературі сягають фольклор. епосу — нар. оповідань, повістей, сказань, легенд, пере­казів, казок. Істор. О. є орган. складником укр. літописів — старокиївських, галицько-волинських, козацьких. У 18 ст. популярними стали сатир.-гуморист. віршові О. Проте становле­н­ня жанру від­бувалося у 1-й пол. 19 ст. Біля його джерел — оповіда­н­ня Г. Квітки-Основʼяненка «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове сні­да­н­ня», «Під­брехач», які є олітературеними зразками фольклор. оповід. жанрів, зокрема анекдоту й притчі. О. Марка Вовчка по­значені соц. про­блематикою («Козачка», «Одарка», «Горпина» тощо) та балад. мотивами («Чари», «Максим Гримач»). На думку Ф. Білецького, чи не вперше в укр. літературу саме ця письмен­ниця ввела термін «О.», коли видала свої твори під на­звою «Народні оповіда­н­ня» (1857). До цього жанру також зверталися П. Куліш, М. Гоголь, І. Нечуй-Левицький, Ю. Федькович. Роз­квіт О. припав на 19–20 ст. Серед найві­доміших авторів О. — М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Вин­ниченко, С. Васильченко, О. Кобилянська, І. Франко, А. Тесленко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, В. Під­могильний, Є. Гуцало, Гр. Тютюн­ник. У новіт. укр. прозі до жанру О., як одного із домінантних у сучас. літ. процесі, звертаються такі письмен­ники, як Вал. Шевчук, Б. Мельничук, М. Матіос, Л. Пономаренко, Є. Кононенко, В. Мастєрова, Г. Пагутяк, К. Калитко, Ю. Андрухович, В. Медвідь. У світ. літературі О. набуло популярності в епоху Від­родже­н­ня, зокрема тоді ж зʼявилися «The Can­terbury Tales» («Кентерберійські оповіда­н­ня») Дж. Чосера. О. в сучас. ро­зумін­ні формувалося в Європі у 19 ст. під впливом рос. натурал. школи, а також твору «Études analytiques» («Аналітичні етюди») О. де Бальзака. Найбільші досягне­н­ня у цьому жанрі по­вʼязують з іменами Е.-А. По, Н. Готорна, М. Твена, Дж.-Р. Кіплінґа, Дж. Лондона, Дж. Джойса, Ф. Кафки, В. Набокова, І. Буніна, А. Чехова, В. Шукшина, Мо Яня. Цей жанр характерний для словʼян. літ-р. Як за­значав О. Галич, «...роман і повість — це найперше літературні твори роман­ного змісту, а оповіда­н­ня — це роз­повідь про моральний стан, зріз су­спільства в особі його окремих пред­ставників». Існує без­ліч різновидів О., заснованих на різних критеріях класифікації — формальному (проз., віршов.), тематичному (істор., детективні, соц.-побут., соц.-псих., воєн­ні та ін.), художньо-стилістичному (сатир., гуморист., фантаст. тощо).

Літ.: Білецький Ф. Оповіда­н­ня. Новела. Нарис. К., 1966; Скобелев В. П. Поэ­тика рас­сказа. Воронеж, 1982; Юриняк А. Літературні жанри малої форми. К., 1996; Денисюк І. Роз­виток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. Л., 1999; Бабенко І. Жанрові особливості історичного оповіда­н­ня // Бористен. 2001. № 6; Мацевко-Бекерська Л. В. Українська мала проза кінця ХІХ — початку ХХ століть у дзеркалі наратології. Л., 2008; Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період. К., 2008; Наєнко М. Художня література України: Від міфів до модерної реальності. К., 2012; Ленська С. Українська мала проза 1920–1960-х років: на пере­тині жанру і стилю. П., 2014; Рябченко М. Українська мала проза: сучасна рецепція. Чг., 2019.

Н. І. Бернадська

Завантажити статтю