Опозиція

ОПОЗИ́ЦІЯ Термін «опозиція» (лат. opposite — заперечення, протиставлення) у суспільній свідомості розуміють переважно у 2-х значеннях: у загальному — як протидію певним поглядам, прагненням, ініціативам, діям у різних сферах громадського життя, опір громадськості офіційній політиці влади; або як діяльність політичної партії чи ін. політизованого угрупування, що виступають проти політики більшості у прийнятті загальнодержавних рішень або проти правлячого режиму. Основні причини виникнення політичної О.: розчарування активно-діючих частин народу та їхніх представників у цілях і завданнях чинного державного ладу, прагненнях і діяльності носіїв публічної влади; соц. незадоволення та розшарування суспільства; релігійна чи національна нерівність; недосконалість формування представницької влади; хижацьке ставлення правлячих груп до природ. ресурсів із небажанням спрямовувати зусилля до рівноваги у довкіллі в інтересах майбут. поколінь; персонал. амбіції політ. діячів. О. є важливою і невід’ємною складовою демократ. суспільства, що запобігає монополізації влади більшістю.

У політології і практичній діяльності виокремлюють різні формати О.: за ставленням до офіц. влади розрізняють лояльну і нелояльну; за способом дії — конструктивну і радикал. (остання, крім інтелектуал. тиску, може бути силовою — мирною або зброй.); за формою організації — інституціолізов. і неінституціолізов.; за місцем дії — позапарламент. і парламент.; за часовою тривалістю дій — системну і ситуативну; за правовим критерієм — законну і незаконну; за цільовим методом дій — рев. і еволюційну. О. може бути прогресив. чи регресив. для цілей суспільства фактором або виконувати дестабілізуючу роль в інтересах внутр.-кланових груп у державі чи в інтересах проектантів зовн. управління. Дестабілізац. фактором також є популіст. тенденції у діяльності О., що в певні періоди характерні для сусп. життя США та країн Європи, зокрема й України. Процес інституалізації О. у країнах Зх. Європи завершився переважно наприкінці 19 ст., відтоді її сприймають як елемент творення влади. Однак уперше правовий статус О. визначено 1937 у Великій Британії: за законом, лідер тієї із опозиц. партій, що отримала більше місць у парламенті, стає лідером офіц. О. і отримує право на формування тіньового уряду; лідери правлячої більшості й О. почали отримувати більшу платню, ніж решта депутатів парламенту (в такий спосіб визначено однаковий рівень їхнього значення для політ. системи цієї країни).

Історія боротьби українського народу за держ. визначеність і самостійність у 20 ст., а також становлення укр. парламентаризму в 1990-х рр. і у 21 ст. віддзеркалює діяльність О. у всіх наведених форматах. Позапарламент. О. визначають як: нелояльну, радикал., рев., збройну, переважно системну та інституціолізовану щодо рад. режиму укр. комуністів в УРСР, які колаборували з моск. окупантами, а також щодо польс. колонізаторів у міжвоєн. період у Зх. Україні (селян. повстання, Холодний Яр, ОУН, УПА тощо); нелояльну, системну, радикал., але несилову (шістдесятники) та частково інституціалізовану (Укр. Гельсин. спілка); лояльну до офіц. влади і ситуативну (націонал-комуністи у питаннях утиску нац. відродження на поч.1930-х рр.); нелояльну до офіц. влади, ситуативну, радикал., силову, але не збройну та частково інституціалізовану (Революція на граніті — 1990; акція «Україна без Кучми» — 2000–01; Помаранчева революція — 2004–05), а також рев. і збройну силову (Революція гідності — 2013–14), що діяла не лише поряд, а й у зв’язку з парламент. О.

Парламент. О. виникла 1990 із обранням до ВР УРСР на альтернатив. основі майже чверті від конституц. складу нар. депутатів, які всупереч комуніст. більшості репрезентували нац.-визв., заг.-демократ., с.-д.і ліберал. ідеологію. Об’єднання цих сил — «Народна рада» — стало першою парламент. О. У відповідь комуністи утворили «Групу 239», хоча чл. КПРС було понад 370 депутатів. Так закладено фракційну градацію для майбут. скликань вітчизн. парламенту, однак наступна практика показала, що фракції в укр. парламенті утворюють переважно не на ідеол. основі, а за груп. і клановими інтересами. Це руйнує ціннісний цивілізац. вибір народу при формуванні влади, діяльність якої має бути спрямована на сусп. благо і в інтересах загалу. Опозиц. фракції в укр. парламенті виявляли як лояльне, так і нелояльне ставлення до офіц. влади, займали стосовно неї як конструктивну, так і радикал., але мирну позицію. Унікал. для усталеної практики європ. парламентаризму є ситуація у ВР України 9-го скликання (обрана 2019), коли у стані О. поряд із фракціями, опозиц. до політики і практики офіц. влади, але не до укр. держави, виявилися політ. сили, що демонструють свою О. до держ. самостійності України.

Діяльність О. залежить від низки чинників: конституц. закріплення права на опозиц. діяльність і на свободу об’єднання у політ. партії та громад. організації; законодав. унормування: статусу О. і політ. партій, участі парламент. меншості у законотвор. діяльності та у прийнятті рішень, можливості максимально доносити до громадськості свої думки і пропозиції та мобілізаційно реалізовувати конституц. право громадян на збори, мітинги, демонстрації. Легальна О. повинна дотримуватися приписів конституції і законів, парламент. процедур. Конструктивна О., залишаючись у своїй діяльності вірною програм. цілям і альтернативою політиці правлячої більшості, має пропонувати їй підтримати свої пропозиції на користь сусп. блага або захисту інтересів і стратегії держави у зовн. і оборон. політиці, а у деяких випадках і підтримати правлячу більшість.

Напр., 2001 у бундестазі Німеччини блок партій ХДС/ХСС (Християн.-демократ. союз / Християн.-соц. союз), перебуваючи в О., підтримав правлячий блок соціал-демократів і «зелених» у голосуванні щодо надання згоди уряду про направлення нім. військ до Афганістану в межах антиталіб. операції за мандатом ООН (натомість «зелені» відмовилися від позитив. для уряду голосування).

Взаємна конкуренція О. і правлячої більшості у демократ. державі зменшує зростання небезпеч. для існування країни поляризації у суспільстві та представн. органах. Цього можна досягнути лише через вироблення чітких позицій сторін, сприйняття їхніх обґрунтов. доводів і аргументів щодо інтересів суспільства та держави, взаєм. поступок і поваги до опонента. Зміна правлячої конфігурації політ. сил у демократ. суспільстві та заміна їх О., що стає політ. владою, може бути результатом актив. і переконливої діяльності опозиц. кіл як у парламенті, так і поза ним. Правова основа функціонування О. в Україні — положення Конституції і, певною мірою, закони, що регулюють діяльність політ. партій і парламент. процедуру у ВР, однак існує потреба у систем. законодав. врегулюванні діяльності О. На розгляд ВР України неодноразово вносили законопроекти про парламент. О., але ухвалені вони не були. Відсутність законодав. регламентації діяльності парламент. О. є однією з причин відлучення її від важелів реал. влади, унеможливлення гарантов. впливу на ухвалення політ. і управлін. рішень. Таке становище часто спонукало парламент. О. до позапарламент. радикал. опозиц. діяльності. Стратегія розвитку в Україні демократ. суспільства передбачає забезпечення реал. участі О. у політ. системі країни з досягненням конструктив. стосунків між О. і владою.

Літ.: Рябов С. Визнання опозиції — як умова визнання демократії в Україні // По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранч. революції: Зб. наук. ст. за мат. міжнар. наук. семінару «Перед визнанням: Україна та Європа після Помаранчевої революції». К., 2006; Рудич Ф. Політична влада і опозиція в Україні: методологічний контекст // Віче. 2013. № 17; Кукуруз О. Політична опозиція в Україні та Польщі: порівняльний аналіз. К., 2014.

В. І. Шишкін

Розмір шрифту

Опозиція

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті