Опозиція

ОПОЗИ́ЦІЯ Термін «опозиція» (лат. opposite — заперече­н­ня, проти­ставле­н­ня) у су­спільній сві­домості ро­зуміють пере­важно у 2-х значе­н­нях: у загальному — як протидію певним по­глядам, прагне­н­ням, ініціативам, діям у різних сферах громадського життя, опір громадськості офіційній політиці влади; або як діяльність політичної партії чи ін. політизованого угрупува­н­ня, що ви­ступають проти політики більшості у прийнят­ті загальнодержавних рішень або проти правлячого режиму. Основні причини виникне­н­ня політичної О.: роз­чарува­н­ня активно-діючих частин народу та їхніх пред­ставників у цілях і зав­да­н­нях чин­ного державного ладу, прагне­н­нях і діяльності носіїв публічної влади; соц. незадоволе­н­ня та роз­шарува­н­ня су­спільства; релігійна чи національна нерівність; недосконалість формува­н­ня пред­ставницької влади; хижацьке ставле­н­ня правлячих груп до природ. ресурсів із небажа­н­ням спрямовувати зуси­л­ля до рівноваги у довкіл­лі в інтересах майбут. поколінь; персонал. амбіції політ. діячів. О. є важливою і не­відʼємною складовою демократ. су­спільства, що запобігає монополізації влади більшістю.

У політології і практичній діяльності ви­окремлюють різні формати О.: за ставле­н­ням до офіц. влади роз­різняють лояльну і нелояльну; за способом дії — кон­структивну і радикал. (оста­н­ня, крім інтелектуал. тиску, може бути силовою — мирною або зброй.); за формою організації — ін­ституціолізов. і неін­ституціолізов.; за місцем дії — позапарламент. і парламент.; за часовою тривалістю дій — системну і ситуативну; за правовим критерієм — закон­ну і незакон­ну; за цільовим методом дій — рев. і еволюційну. О. може бути про­гресив. чи ре­гресив. для цілей су­спільства фактором або виконувати де­стабілізуючу роль в інтересах внутр.-кланових груп у державі чи в інтересах проектантів зовн. управлі­н­ня. Де­стабілізац. фактором також є популіст. тенденції у діяльності О., що в певні періоди характерні для сусп. життя США та країн Європи, зокрема й України. Процес ін­ституалізації О. у країнах Зх. Європи завершився пере­важно на­прикінці 19 ст., від­тоді її спри­ймають як елемент творе­н­ня влади. Однак уперше правовий статус О. ви­значено 1937 у Великій Британії: за законом, лідер тієї із опозиц. партій, що отримала більше місць у парламенті, стає лідером офіц. О. і отримує право на формува­н­ня тіньового уряду; лідери правлячої більшості й О. почали отримувати більшу платню, ніж решта депутатів парламенту (в такий спосіб ви­значено однаковий рівень їхнього значе­н­ня для політ. системи цієї країни).

Історія боротьби українського народу за держ. ви­значеність і само­стійність у 20 ст., а також становле­н­ня укр. парламентаризму в 1990-х рр. і у 21 ст. від­дзеркалює діяльність О. у всіх наведених форматах. Позапарламент. О. ви­значають як: нелояльну, радикал., рев., збройну, пере­важно системну та ін­ституціолізовану щодо рад. режиму укр. комуністів в УРСР, які колаборували з моск. окупантами, а також щодо польс. колонізаторів у між­воєн. період у Зх. Україні (селян. пов­ста­н­ня, Холодний Яр, ОУН, УПА тощо); нелояльну, системну, радикал., але несилову (шістдесятники) та частково ін­ституціалізовану (Укр. Гельсин. спілка); лояльну до офіц. влади і ситуативну (націонал-комуністи у пита­н­нях утиску нац. від­родже­н­ня на поч.1930-х рр.); нелояльну до офіц. влади, ситуативну, радикал., силову, але не збройну та частково ін­ституціалізовану (Революція на граніті — 1990; акція «Україна без Кучми» — 2000–01; Помаранчева революція — 2004–05), а також рев. і збройну силову (Революція гідності — 2013–14), що діяла не лише поряд, а й у звʼязку з парламент. О.

Парламент. О. виникла 1990 із обра­н­ням до ВР УРСР на альтернатив. основі майже чверті від кон­ституц. складу нар. депутатів, які всупереч комуніст. більшості ре­презентували нац.-визв., заг.-де­мократ., с.-д.і ліберал. ідеологію. Обʼ­єд­на­н­ня цих сил — «Народна рада» — стало першою парламент. О. У від­повідь комуністи утворили «Групу 239», хоча чл. КПРС було понад 370 депутатів. Так закладено фракційну градацію для майбут. скликань вітчизн. парламенту, однак на­ступна практика показала, що фракції в укр. парламенті утворюють пере­важно не на ідеол. основі, а за груп. і клановими інтересами. Це руйнує цін­нісний цивілізац. вибір народу при формуван­ні влади, діяльність якої має бути спрямована на сусп. благо і в інтересах загалу. Опозиц. фракції в укр. парламенті виявляли як лояльне, так і нелояльне ставле­н­ня до офіц. влади, за­ймали стосовно неї як кон­структивну, так і радикал., але мирну позицію. Унікал. для усталеної практики європ. парламентаризму є ситуація у ВР України 9-го склика­н­ня (обрана 2019), коли у стані О. поряд із фракціями, опозиц. до політики і практики офіц. влади, але не до укр. держави, виявилися політ. сили, що демонструють свою О. до держ. само­стійності України.

Діяльність О. залежить від низки чин­ників: кон­ституц. закріпле­н­ня права на опозиц. діяльність і на свободу обʼ­єд­на­н­ня у політ. партії та громад. організації; законодав. унормува­н­ня: статусу О. і політ. партій, участі парламент. меншості у законотвор. діяльності та у прийнят­ті рішень, можливості максимально доносити до громадськості свої думки і пропозиції та мобілізаційно реалізовувати кон­ституц. право громадян на збори, мітинги, демонстрації. Легальна О. повин­на дотримуватися приписів кон­ституції і законів, парламент. процедур. Кон­структивна О., залишаючись у своїй діяльності вірною про­грам. цілям і альтернативою політиці правлячої більшості, має пропонувати їй під­тримати свої пропозиції на користь сусп. блага або захисту інтересів і стратегії держави у зовн. і оборон. політиці, а у деяких випадках і під­тримати правлячу більшість.

Напр., 2001 у бунде­стазі Німеч­чини блок партій ХДС/ХСС (Християн.-демократ. союз / Хри­стиян.-соц. союз), пере­буваючи в О., під­тримав правлячий блок соціал-демократів і «зелених» у голосуван­ні щодо на­да­н­ня згоди уряду про направле­н­ня нім. військ до Афгані­стану в межах антиталіб. операції за мандатом ООН (натомість «зелені» від­мовилися від позитив. для уряду голосува­н­ня).

Взаємна конкуренція О. і правлячої більшості у демократ. державі зменшує зро­ста­н­ня небезпеч. для існува­н­ня країни поляризації у су­спільстві та пред­ставн. органах. Цього можна досягнути лише через виробле­н­ня чітких позицій сторін, сприйня­т­тя їхніх об­ґрунтов. доводів і аргументів щодо інтересів су­спільства та держави, взаєм. по­ступок і поваги до опонента. Зміна правлячої конфігурації політ. сил у демократ. су­спільстві та заміна їх О., що стає політ. владою, може бути результатом актив. і пере­конливої діяльності опозиц. кіл як у парламенті, так і поза ним. Правова основа функціонува­н­ня О. в Україні — положе­н­ня Кон­ституції і, певною мірою, закони, що регулюють діяльність політ. партій і парламент. процедуру у ВР, однак існує потреба у систем. законодав. врегулюван­ні діяльності О. На роз­гляд ВР України неодноразово вносили законо­проекти про парламент. О., але ухвалені вони не були. Від­сутність законодав. регламентації діяльності парламент. О. є однією з причин від­луче­н­ня її від важелів реал. влади, унеможливле­н­ня гарантов. впливу на ухвале­н­ня політ. і управлін. рішень. Таке становище часто спонукало парламент. О. до позапарламент. радикал. опозиц. діяльності. Стратегія роз­витку в Україні демократ. су­спільства перед­бачає забезпече­н­ня реал. участі О. у політ. системі країни з досягне­н­ням кон­структив. стосунків між О. і владою.

Літ.: Рябов С. Ви­зна­н­ня опозиції — як умова ви­зна­н­ня демократії в Україні // По той бік ро­зумі­н­ня: Україна та Європа після Помаранч. революції: Зб. наук. ст. за мат. між­нар. наук. семінару «Перед ви­зна­н­ням: Україна та Європа після Помаранчевої революції». К., 2006; Рудич Ф. Політична влада і опозиція в Україні: методологічний контекст // Віче. 2013. № 17; Кукуруз О. Політична опозиція в Україні та Польщі: порівняльний аналіз. К., 2014.

В. І. Шишкін

Завантажити статтю