Опозиція

ОПОЗИ́ЦІЯ Термін «опозиція» (лат. opposite — заперече­н­ня, проти­ставле­н­ня) у су­спільній сві­домості ро­зуміють пере­важно у двох значе­н­нях: у загальному — як протидію певним по­глядам, прагне­н­ням, ініціативам, діям у різних сферах громадського життя, опір громадськості офіційній політиці влади; або як діяльність політичної партії чи іншої політизованої угрупова­н­ня, що ви­ступають проти політики більшості у прийнят­ті загальнодержавних рішень або проти правлячого режиму. 

Основні причини виникне­н­ня політичної опозиції: 

• роз­чарува­н­ня соціально про­активних частин народу та їхніх пред­ставників у цілях і зав­да­н­нях чин­ного державного ладу, прагне­н­нях і діяльності носіїв публічної влади; 
• соціальне незадоволе­н­ня та роз­шарува­н­ня су­спільства; 
• релігійна чи національна нерівність; 
• недосконалість формува­н­ня пред­ставницької влади; 
• хижацьке ставле­н­ня правлячих груп до природних ресурсів із небажа­н­ням спрямовувати зуси­л­ля до рівноваги у довкіл­лі в інтересах майбутніх поколінь; 
• персональні амбіції політичних діячів. 

Опозиція є важливою і невід­ʼємною складовою демократичного су­спільства, що запобігає монополізації влади більшістю. У політології і практичній діяльності ви­окремлюють різні формати опозиції: 

• за ставле­н­ням до офіційної влади роз­різняють лояльну і нелояльну; 
• за способом дії — кон­структивну і радикальну (оста­н­ня, крім інтелектуального тиску, може бути силовою — мирною або збройною); 
• за формою організації — ін­ституціоналізовану і неін­ституціоналізовану; 
• за місцем дії — позапарламентську і парламентську; 
• за часовою тривалістю дій — системну і ситуативну; 
• за правовим критерієм — закон­ну і незакон­ну; за цільовим методом дій — революційну і еволюційну. 

Опозиція може бути про­гресивним чи ре­гресивним для цілей су­спільства фактором або виконувати де­стабілізуючу роль в інтересах внутрішньокланових груп у державі чи в інтересах проектантів зовнішнього управлі­н­ня. Де­стабілізаційним фактором також є популістські тенденції у діяльності опозиції, що в певні періоди характерні для су­спільного життя США та країн Європи, зокрема й України. Процес ін­ституалізації опозиції у країнах Західної Європи завершився пере­важно на­прикінці 19 ст., від­тоді її спри­ймають як елемент творе­н­ня влади. Однак уперше правовий статус опозиції ви­значено 1937 у Великій Британії: за законом, лідер тієї з опозиційних партій, що отримала більше місць у парламенті, стає лідером офіційної опозиції і отримує право на формува­н­ня тіньового уряду; лідери правлячої більшості й опозиції почали отримувати більшу платню, ніж решта депутатів парламенту (в такий спосіб ви­значено однаковий рівень їхнього значе­н­ня для політичної системи цієї країни).

Історія боротьби українського народу за державну ви­значеність і само­стійність у 20 століт­ті, а також становле­н­ня українського парламентаризму в 1990-х роках і у 21 століт­ті від­дзеркалює діяльність опозиції у всіх наведених форматах. Позапарламентську опозицію ви­значають як: 

1. нелояльну, радикальну, революційну, збройну, пере­важно системну та ін­ституціоналізовану щодо радянського режиму українських комуністів в УРСР, які колаборували з московськими окупантами, а також щодо польських колонізаторів у між­воєн­ний період у Західній Україні (селянські пов­ста­н­ня, Холодний Яр, ОУН, УПА та ін.); 
2. нелояльну, системну, радикальну, але несилову (шістдесятники) та частково ін­ституціалізовану (Українська Гельсінська спілка); лояльну до офіційної влади і ситуативну (націонал-комуністи у пита­н­нях утиску національного від­родже­н­ня на початку 1930-х років); 
3. нелояльну до офіційної влади, ситуативну, радикальну, силову, але не збройну та частково ін­ституціалізовану (Революція на граніті — 1990; акція «Україна без Кучми» — 2000–01; Помаранчева революція — 2004–05), а також революційну і збройну силову (Революція гідності — 2013–14), що діяла не лише поряд, а й у звʼязку з парламентською опозицією.

Парламентська опозиція виникла 1990 із обра­н­ням до Верховної Ради УРСР на альтернативній основі майже чверті від кон­ституційного складу народних депутатів, які всупереч комуністичній більшості ре­презентували національно-визвольну, загальнодемократичну, соціал-демократичну і ліберальну ідеологію. Обʼ­єд­на­н­ня цих сил — «Народна рада» — стало першою парламентською опозицією. У від­повідь комуністи утворили «Групу 239», хоча членів Комуністичної партії Радянського Союзу було понад 370 депутатів. Так закладено фракційну градацію для майбутніх скликань вітчизняного парламенту, однак на­ступна практика показала, що фракції в українському парламенті утворюють пере­важно не на ідеологічній основі, а за груповими і клановими інтересами. Це руйнує цін­нісний цивілізаційний вибір народу при формуван­ні влади, діяльність якої має бути спрямована на су­спільне благо і в інтересах загалу. Опозиційні фракції в українському парламенті виявляли як лояльне, так і нелояльне ставле­н­ня до офіційної влади, за­ймали стосовно неї як кон­структивну, так і радикальну, але мирну позицію. Унікальною для усталеної практики європейського парламентаризму є ситуація у Верховній Раді України 9-го склика­н­ня (обрана 2019), коли у стані опозиції поряд із фракціями, опозиційними до політики і практики офіційної влади, але не до української держави, виявилися політичні сили, що демонструють свою опозицію до державної само­стійності України.

Діяльність опозиції залежить від низки чин­ників: кон­ституційного закріпле­н­ня права на опозиційну діяльність і на свободу обʼ­єд­на­н­ня у політичні партії та громадські організації; законодавчого унормува­н­ня: статусу опозиції і політичних партій, участі парламентської меншості у законотворчій діяльності та у прийнят­ті рішень, можливості максимально доносити до громадськості свої думки і пропозиції та мобілізаційно реалізовувати кон­ституційне право громадян на збори, мітинги, демонстрації. Легальна опозиція повин­на дотримуватися приписів кон­ституції і законів, парламентських процедур. Кон­структивна опозиція, залишаючись у своїй діяльності вірною про­грамним цілям і альтернативою політиці правлячої більшості, має пропонувати їй під­тримати свої пропозиції на користь су­спільного блага або захисту інтересів і стратегії держави у зовнішній і оборон­ній політиці, а у деяких випадках і під­тримати правлячу більшість.

На­приклад, 2001 у бунде­стазі Німеч­чини блок партій Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС), пере­буваючи в опозиції, під­тримав правлячий блок соціал-демократів і «зелених» у голосуван­ні щодо на­да­н­ня згоди уряду про направле­н­ня німецьких військ до Афгані­стану в межах антиталібської операції за мандатом ООН (натомість «зелені» від­мовилися від позитивного для уряду голосува­н­ня).

Взаємна конкуренція опозиції і правлячої більшості у демократичній державі зменшує зро­ста­н­ня небезпечної для існува­н­ня країни поляризації у су­спільстві та пред­ставницьких органах. Цього можна досягнути лише через виробле­н­ня чітких позицій сторін, сприйня­т­тя їхніх об­ґрунтованих доводів і аргументів щодо інтересів су­спільства та держави, взаємних по­ступок і поваги до опонента. Зміна правлячої конфігурації політичних сил у демократичному су­спільстві та заміна їх опозицією, що стає політичною владою, може бути результатом активної і пере­конливої діяльності опозиційних кіл як у парламенті, так і поза ним. Правова основа функціонува­н­ня опозиції в Україні — положе­н­ня Кон­ституції і, певною мірою, закони, що регулюють діяльність політичних партій і парламентську процедуру у Верховній Раді, однак існує потреба у системному законодавчому врегулюван­ні діяльності опозиції. На роз­гляд Верховної Ради України неодноразово вносили законо­проєкти про парламентську опозицію, але ухвалені вони не були. Від­сутність законодавчої регламентації діяльності парламентської опозиції є однією з причин від­луче­н­ня її від важелів реальної влади, унеможливле­н­ня гарантованого впливу на ухвале­н­ня політичних і управлінських рішень. Таке становище часто спонукало парламентську опозицію до позапарламентської радикальної опозиційної діяльності. Стратегія роз­витку в Україні демократичного су­спільства перед­бачає забезпече­н­ня реальної участі опозиції у політичній системі країни з досягне­н­ням кон­структивних стосунків між опозицією і владою.