Оптимізм та Песимізм

ОПТИМІ́ЗМ та ПЕСИМІ́ЗМ (від лат. optimus — найкращий та pessimus — найгірший). О. — це пройнята жит­тєрадісна й стверджуюча світо­глядно-цін­нісна на­станова, що ґрунтується на вірі в успіх та краще майбутнє, а від­так світ здебільшого спри­ймають як позитивний, «доброзичливий» до людини. Протилежність О. — П., що виявляється у смуткові, від­чут­ті без­си­л­ля, без­надії і су­проводжується зневірою в успіх, краще майбутнє та пере­могу добра над злом (див. Добро і Зло), від­так світ спри­ймають як ворожий до людини, де пере­важає зло, а людське життя сповнене страж­дань. О. повʼязаний з ентузіазмом — емоц. станом під­несе­н­ня, для якого характерні натхне­н­ня, потужна мотивація до діяльності, непереборне бажа­н­ня рухатися вперед. О. су­проводжує надія, що виявляється у перед­чут­ті позитив. результату, зміні не­сприятливих об­ставин сприятливими, успіш. вирішен­ні проб­лем перед­усім завдяки «при­хиль­ності» чи сприян­ню зовн. фактору (Бога, долі, природи тощо). Згідно з редукціоніст. під­ходом О. та П. зводять до сфери психічного, тобто до субʼєктивно емоційного. Звісно, є взаємозвʼязок між гормонал. станом, емоціями, на­строєм та поведінкою: якщо людина засмучена, зажурена, похмура, то від­повід­но знижуються її мотивація та активність, її влас. псих. стан акумулює страх перед жи­т­тям. І навпаки, якщо в людини протилеж. гормонал. рівень і характер, то вона здебільшого від­чуває позитивні емоції, а отже, не «опускає рук» і у найскрутніших ситуаціях, продовжує боротися з труднощами навіть якщо ймовірність успіху невисока. Однак О. та П. не зводяться винятково до фізіол.-психол. явищ (рівня гормонів, емоцій). Оптиміст, напр., також пере­живає песиміст. епізоди (роз­чарува­н­ня, смуток тощо), однак не «застрягає» в них, легше й швидше долає. О. та П. — це перед­усім світо­глядно-цін­нісні на­станови.

У якості світо­глядно-цін­ніс. на­станов О. та П. поділяють на гносеологічний, етичний та метафізичний. Гносеол. О. — філос. вче­н­ня, засн. на ви­знан­ні принципової можливості пі­зна­н­ня світу, тобто пере­конан­ні, що пі­знавал. можливості людини нічим не обмежені, критерії пере­вірки зна­н­ня на істин­ність є до­ступними і в результаті пі­зна­н­ня вона здатна досягти обʼєктив. та абсолют. істини. Приклади гносеол. О. знаходимо, зокрема, у філософії Платона, Ґ. Геґеля. Гносеол. П. — філос. вче­н­ня, засн. на категорич. заперечен­ні пі­зна­н­ня світу та стверджен­ні, що пі­знавал. можливості людини є обмеженими, а критерії пере­вірки зна­н­ня на істин­ність — їй недо­ступними. Гносеол. П. був сформований у вчен­ні давньогрец. філос. школи скептицизму. У давньогрец. філософії роз­вивається етич. О., що базується на утверджен­ні могутності й ефективності добра та марній діяльності, слабкості зла, на пере­конан­ні в остаточ. пере­мозі добра над злом, справедливості над не­справедливістю (див. Справедливість і Не­справедливість). Навіть якщо щось недосконале, його, принаймні, можна вдосконалити. Такою недосконалістю є перед­усім сама людина. Завдяки своїм зуси­л­лям вона може роз­вивати свої чесноти, самовдосконалюватися (етичне вче­н­ня Аристотеля). Зокрема, ця концепція закладена Піфагором у термін «філософія» (любов до муд­рості): філософ — не мудрець, не той, хто досконалий, а той, хто прагне вдосконале­н­ня, хто любить і шукає мудрість. Метафіз. О. онтологізує добро як логоса (косміч. закону чи ро­зуму), що впорядковує хаос і вибудовує гармонію світу, або всеблагого та вселюблячого Бога. Яскравими пред­ставниками метафіз. О. були, зокрема, Платон, християн. середньовічні філософи, Декарт, Ґ. Ляйбніц (ві­домий концепцією про те, що наш світ — найкращий з усіх можливих). У космоцентрич. філософії Давнього світу О. та П. синкретично по­єд­нані, адже людина є лише частиною природи, за­ймає в ній свою чітко ви­значену нішу. У природі панує доля, провиді­н­ня, косміч. закон чи розум (логос), тому все, що від­бувається, потрібно спри­ймати як належне. Приємне і не­приємне, насолода й страж­да­н­ня — взає­моповʼязані як день і ніч у сповненому бінар. опозицій міфологіч. світо­гляді. Натомість у середньовіч. реліг. світо­гляді добро абсолютизується, а людині надається статус вінця усього творі­н­ня. Хоч життя людини й сповнене страж­да­н­ням, напруже­н­ням від внутр. конфлікту між потягами тіла та потребами душі, жахом від на­ближе­н­ня до прірви гріха, однак Бог як абсолютне добро у кінцевому під­сумку остаточно пере­може зло (у християнстві це від­бувається через воскресі­н­ня Ісуса Христа). Тож у цьому випадку О. повʼязаний з надією на спасі­н­ня.

Поява та пере­важа­н­ня О., су­проводжуваного ентузіазмом і жит­тєрадісністю, простежується з епохи Від­родже­н­ня та впродовж доби Модерну. Це зумовлено, зокрема, секуляризацією світо­гляду: у Ран­ньому Модерні від­бувається пере­хід до деїзму (вче­н­ня, згідно з яким Бог є лише творцем законів природи, але не бере участь у щоден. житті світу), а від­так людина стає господарем своєї долі, роз­глядає як богоподібність свої творчі здібності та про­ймається вірою у необмежені можливості свого ро­зуму. Впевненість у досягнен­ні успіху не обмежується сферою пі­зна­н­ня, людина також пере­конана, що завдяки влас. зуси­л­лям здатна покращити сферу су­спільства та культури. Звідси по­стає стрижень модер. О. — віра в лінійний та незворотний наук.-тех. і, як наслідок, морал. про­грес людства. Таким чином руйнуються метафіз. під­стави О., людина більше не опирається на абсолют, натомість перед­чуває успіх та краще майбутнє на основі віри у власні сили. Цей вид О. можна на­звати етичним секулярним. Він яскраво пред­ставлений у філософії Просвітництва (А.-Р.-Ж. Тюрґо, М.-Ж.-А. Кондорсе) та позитивізму (О. Конт).

Пере­важа­н­ня філос. П. у 20 ст. є наслідком травмат. досвіду двох світ. воєн та остаточ. роз­чарува­н­ня в модер. ідеї без­умов., незворот., ліній. про­гресу. На­строї епохи від­ображаються перед­усім у філософії екзистенціалізму: ідея абсурдності життя та міф про Сізіфа у А. Камю, «страх», «тривога» у Ж.-П. Сартра та ін. Витоки П. простежуються з філософії Геракліта. У 18 ст. він проявляється у філософії Д. Гʼюма, а роз­квіту досягає у філософії А. Шопенгауера і Н. Гартмана. П. виро­стає з ідеї, що сутність речей і джерело їх буття корениться у волі: у Н. Гартмана — у несві­домій волі, у А. Шопенгауера — у злій волі. Сутність волі — страж­да­н­ня. Задоволе­н­ня роз­глядається як тимчас. знище­н­ня проявів волі, ілюзія. Н. Гартман прагнув довести тезу про панува­н­ня зла у світі, роз­криваючи ілюзорність насолод і вважаючи, що ілюзорні не тільки надії людини зна­йти благо в теперіш. житті (перша стадія ілюзії), а й її надії на щасливе майбутнє життя (друга стадія ілюзії). Філософ-ідеаліст М. Грот, який захистив магістер. (1880) та доктор. (1883) дис. у Київ. університеті, був проф. Ніжин. істор.-філол. ін­ституту (нині Черніг. обл.) та Новорос. університету в Одесі, про­аналізував поня­т­тя «О.» та «П.» і зробив висновок, що у кожному з них правильно схоплена лише одна зі сторін дійсного соц. роз­витку, що абсолютизується, а від­так, уявле­н­ня про світ стає однобічним і субʼєк­тивним. На його думку, надмір. О. може викликати П. у випадку, коли його ідеали занадто завищені й нереалістичні. Багато таких ідеалів у практ. житті нерідко бувають малоефективними, пере­твореними на нереал. мрії, вони лише від­вертають індивіда від сутніс. про­блем, що вимагають невід­клад. виріше­н­ня. Нім. філософ А. Швайцер також критикував і крайнощі, за­значаючи, що О. є не що інше як природна або набута здатність бачити речі у рожевому світлі. О. сподівається, що може спиратися на жит­тєстверджувал. етику, а П. живить зневіра в таку пер­спективу.

Сучасні форми О. та П. описав італ. філософ-екзистенціаліст Н. Абаньяно. Як автор філос. концепції «позитивного екзистенціалізму» вважав, що на противагу старому П., який закликав людей до аскетизму та від­мови від мирських благ, новий П. навпаки — орієнтує до не­впорядков. і без­під­став. пошуку цих благ. Такий напрям цивілізац. процесу веде до стагнації сучас. культури, а значить закриває дорогу людству в майбутнє. Те ж саме стосується й О., засн. на сучас. досягне­н­нях генетики, який повинен звільнити людину від усієї негатив. органічної чи ментал. спадковості й вивести деяку досконалу ро­зумну людську расу засобами генет. змін у спадковості людини. Такий О. зазіхає на почу­т­тя людської гідності й поваги, яке їй належить, і обмежує людську свободу зовнішніми, незалежними від неї силами, не враховує, що наявність у людини ро­зуму ще не означає її моральності. На­прикінці 20 — на поч. 21 ст. актуалізується аристотелів. евдемонізм та виникають сучасні його інтер­претації (А. Макінтайр, Д. Ґайброн та ін.). У цих концепціях долається як латентний П. ідеології консюмеризму (невід­повід­ал. споживацтва, без­змістов. колекціонува­н­ня тілес. насолод), так і крайній О. з «рожевими окулярами». Натомість від­бувається спроба окреслити «реалістичний» О., що допомагає людині роз­вивати гнучкість, емоц. стійкість, тверезо оцінити своє життя та залишатися діяльною і ефективною та мати до­статньо внутр. мотивації, щоб шукати кон­структивні ріше­н­ня та покращувати якість свого життя у су­спільстві.

Завантажити статтю