Оптимізм та Песимізм

Визначення і загальна характеристика

ОПТИМІ́ЗМ та ПЕСИМІ́ЗМ (від лат. optimus — найкращий та pessimus — найгірший). О. — це пройнята життєрадісна й стверджуюча світоглядно-ціннісна настанова, що ґрунтується на вірі в успіх та краще майбутнє, а відтак світ здебільшого сприймають як позитивний, «доброзичливий» до людини. Протилежність О. — П., що виявляється у смуткові, відчутті безсилля, безнадії і супроводжується зневірою в успіх, краще майбутнє та перемогу добра над злом (див. Добро і Зло), відтак світ сприймають як ворожий до людини, де переважає зло, а людське життя сповнене страждань. О. пов’язаний з ентузіазмом — емоц. станом піднесення, для якого характерні натхнення, потужна мотивація до діяльності, непереборне бажання рухатися вперед. О. супроводжує надія, що виявляється у передчутті позитив. результату, зміні несприятливих обставин сприятливими, успіш. вирішенні проб­лем передусім завдяки «при­хиль­ності» чи сприянню зовн. фактору (Бога, долі, природи тощо). Згідно з редукціоніст. підходом О. та П. зводять до сфери психічного, тобто до суб’єктивно емоційного. Звісно, є взаємозв’язок між гормонал. станом, емоціями, настроєм та поведінкою: якщо людина засмучена, зажурена, похмура, то відповідно знижуються її мотивація та активність, її влас. псих. стан акумулює страх перед життям. І навпаки, якщо в людини протилеж. гормонал. рівень і характер, то вона здебільшого відчуває позитивні емоції, а отже, не «опускає рук» і у найскрутніших ситуаціях, продовжує боротися з труднощами навіть якщо ймовірність успіху невисока. Однак О. та П. не зводяться винятково до фізіол.-психол. явищ (рівня гормонів, емоцій). Оптиміст, напр., також переживає песиміст. епізоди (розчарування, смуток тощо), однак не «застрягає» в них, легше й швидше долає. О. та П. — це передусім світоглядно-ціннісні настанови.

У якості світоглядно-цінніс. настанов О. та П. поділяють на гносеологічний, етичний та метафізичний. Гносеол. О. — філос. вчення, засн. на визнанні принципової можливості пізнання світу, тобто переконанні, що пізнавал. можливості людини нічим не обмежені, критерії перевірки знання на істинність є доступними і в результаті пізнання вона здатна досягти об’єктив. та абсолют. істини. Приклади гносеол. О. знаходимо, зокрема, у філософії Платона, Ґ. Геґеля. Гносеол. П. — філос. вчення, засн. на категорич. запереченні пізнання світу та ствердженні, що пізнавал. можливості людини є обмеженими, а критерії перевірки знання на істинність — їй недоступними. Гносеол. П. був сформований у вченні давньогрец. філос. школи скептицизму. У давньогрец. філософії розвивається етич. О., що базується на утвердженні могутності й ефективності добра та марній діяльності, слабкості зла, на переконанні в остаточ. перемозі добра над злом, справедливості над несправедливістю (див. Справедливість і Несправедливість). Навіть якщо щось недосконале, його, принаймні, можна вдосконалити. Такою недосконалістю є передусім сама людина. Завдяки своїм зусиллям вона може розвивати свої чесноти, самовдосконалюватися (етичне вчення Аристотеля). Зокрема, ця концепція закладена Піфагором у термін «філософія» (любов до муд­рості): філософ — не мудрець, не той, хто досконалий, а той, хто прагне вдосконалення, хто любить і шукає мудрість. Метафіз. О. онтологізує добро як логоса (косміч. закону чи розуму), що впорядковує хаос і вибудовує гармонію світу, або всеблагого та вселюблячого Бога. Яскравими представниками метафіз. О. були, зокрема, Платон, християн. середньовічні філософи, Декарт, Ґ. Ляйбніц (відомий концепцією про те, що наш світ — найкращий з усіх можливих). У космоцентрич. філософії Давнього світу О. та П. синкретично поєднані, адже людина є лише частиною природи, займає в ній свою чітко визначену нішу. У природі панує доля, провидіння, косміч. закон чи розум (логос), тому все, що відбувається, потрібно сприймати як належне. Приємне і неприємне, насолода й страждання — взає­мопов’язані як день і ніч у сповненому бінар. опозицій міфологіч. світогляді. Натомість у середньовіч. реліг. світогляді добро абсолютизується, а людині надається статус вінця усього творіння. Хоч життя людини й сповнене стражданням, напруженням від внутр. конфлікту між потягами тіла та потребами душі, жахом від наближення до прірви гріха, однак Бог як абсолютне добро у кінцевому підсумку остаточно переможе зло (у християнстві це відбувається через воскресіння Ісуса Христа). Тож у цьому випадку О. пов’язаний з надією на спасіння.

Поява та переважання О., супроводжуваного ентузіазмом і життєрадісністю, простежується з епохи Відродження та впродовж доби Модерну. Це зумовлено, зокрема, секуляризацією світогляду: у Ранньому Модерні відбувається перехід до деїзму (вчення, згідно з яким Бог є лише творцем законів природи, але не бере участь у щоден. житті світу), а відтак людина стає господарем своєї долі, розглядає як богоподібність свої творчі здібності та проймається вірою у необмежені можливості свого розуму. Впевненість у досягненні успіху не обмежується сферою пізнання, людина також переконана, що завдяки влас. зусиллям здатна покращити сферу суспільства та культури. Звідси постає стрижень модер. О. — віра в лінійний та незворотний наук.-тех. і, як наслідок, морал. прогрес людства. Таким чином руйнуються метафіз. підстави О., людина більше не опирається на абсолют, натомість передчуває успіх та краще майбутнє на основі віри у власні сили. Цей вид О. можна назвати етичним секулярним. Він яскраво представлений у філософії Просвітництва (А.-Р.-Ж. Тюрґо, М.-Ж.-А. Кондорсе) та позитивізму (О. Конт).

Переважання філос. П. у 20 ст. є наслідком травмат. досвіду двох світ. воєн та остаточ. розчарування в модер. ідеї безумов., незворот., ліній. прогресу. Настрої епохи відображаються передусім у філософії екзистенціалізму: ідея абсурдності життя та міф про Сізіфа у А. Камю, «страх», «тривога» у Ж.-П. Сартра та ін. Витоки П. простежуються з філософії Геракліта. У 18 ст. він проявляється у філософії Д. Г’юма, а розквіту досягає у філософії А. Шопенгауера і Н. Гартмана. П. виростає з ідеї, що сутність речей і джерело їх буття корениться у волі: у Н. Гартмана — у несвідомій волі, у А. Шопенгауера — у злій волі. Сутність волі — страждання. Задоволення розглядається як тимчас. знищення проявів волі, ілюзія. Н. Гартман прагнув довести тезу про панування зла у світі, розкриваючи ілюзорність насолод і вважаючи, що ілюзорні не тільки надії людини знайти благо в теперіш. житті (перша стадія ілюзії), а й її надії на щасливе майбутнє життя (друга стадія ілюзії). Філософ-ідеаліст М. Грот, який захистив магістер. (1880) та доктор. (1883) дис. у Київ. університеті, був проф. Ніжин. істор.-філол. інституту (нині Черніг. обл.) та Новорос. університету в Одесі, проаналізував поняття «О.» та «П.» і зробив висновок, що у кожному з них правильно схоплена лише одна зі сторін дійсного соц. розвитку, що абсолютизується, а відтак, уявлення про світ стає однобічним і суб’єк­тивним. На його думку, надмір. О. може викликати П. у випадку, коли його ідеали занадто завищені й нереалістичні. Багато таких ідеалів у практ. житті нерідко бувають малоефективними, перетвореними на нереал. мрії, вони лише відвертають індивіда від сутніс. проблем, що вимагають невідклад. вирішення. Нім. філософ А. Швайцер також критикував і крайнощі, зазначаючи, що О. є не що інше як природна або набута здатність бачити речі у рожевому світлі. О. сподівається, що може спиратися на життєстверджувал. етику, а П. живить зневіра в таку перспективу.

Сучасні форми О. та П. описав італ. філософ-екзистенціаліст Н. Абаньяно. Як автор філос. концепції «позитивного екзистенціалізму» вважав, що на противагу старому П., який закликав людей до аскетизму та відмови від мирських благ, новий П. навпаки — орієнтує до невпорядков. і безпідстав. пошуку цих благ. Такий напрям цивілізац. процесу веде до стагнації сучас. культури, а значить закриває дорогу людству в майбутнє. Те ж саме стосується й О., засн. на сучас. досягненнях генетики, який повинен звільнити людину від усієї негатив. органічної чи ментал. спадковості й вивести деяку досконалу розумну людську расу засобами генет. змін у спадковості людини. Такий О. зазіхає на почуття людської гідності й поваги, яке їй належить, і обмежує людську свободу зовнішніми, незалежними від неї силами, не враховує, що наявність у людини розуму ще не означає її моральності. Наприкінці 20 — на поч. 21 ст. актуалізується аристотелів. евдемонізм та виникають сучасні його інтерпретації (А. Макінтайр, Д. Ґайброн та ін.). У цих концепціях долається як латентний П. ідеології консюмеризму (невідповідал. споживацтва, беззмістов. колекціонування тілес. насолод), так і крайній О. з «рожевими окулярами». Натомість відбувається спроба окреслити «реалістичний» О., що допомагає людині розвивати гнучкість, емоц. стійкість, тверезо оцінити своє життя та залишатися діяльною і ефективною та мати достатньо внутр. мотивації, щоб шукати конструктивні рішення та покращувати якість свого життя у суспільстві.

Завантажити статтю