Органографія
ОРГАНОГРА́ФІЯ (від грец. όργανον — інструмент або знаряддя і …графія) — розділ біології, що вивчає будову органів та їх систем у рослин. Осн. методи дослідж.: описовий, порівнял., онтогенет., філогенет., експериментальний. Набули розвитку методи молекуляр. О. — клітинна біологія та генетична інженерія, що дозволяють створити нові форми рослин із наперед заданими ознаками. Вперше почав вивчати окремі органи рослин, їх спорідненість та функції ще у 4 ст. до н. е. давньогрец. вчений Аристотель, проте лише у 17 ст. нім. науковець Й. Юнґ дослідив, що в усіх рослин є типові за формою, місцезнаходженням і функціями органи — корінь, стебло та листок. У 18 ст. нім. дослідник К. Вольф встановив, що всі органи рослини, за винятком стебла, — видозміни листка. 1790 у Ґоті нім. натураліст Й. Ґете видав працю «Versuch die Metamorphose der Pflanzen zu erklären» («Досвід про метаморфози рослин»), у якій сформулював вчення про метаморфози (видозміни) органів рослин і запропонував термін «морфологія». У 19 ст. закладено напрями: онтогенет. — нім. вчені М. Шлейден (ембріологія рослин), А. Браун (видозміни кореня, стебла, листка, що зумовлюють різноманіття форм рослин), рос. — А. Ейхлер (розвиток листка, квітки), М. Кауфман (будова осн. органів рослин); філогенет. — нім. вчений В. Гофмейстер (еволюція насінних і спорових рослин), англ. — Ф. Боуер, нім. — Г. Потоньє, франц. — О. Ліньє (походження органів вищих рослин), В. Арнольді, рос. — І. Чистяков, І. Горожанкін, В. Беляєв (гомологія органів, розмноження рослин). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. набув розвитку експерим. напрям (рос. науковець К. Тімірязєв, австр. — Ю. Віснер, нім. — К. Ґебель, Ґ. Клебс, чес. — Б. Нємець, Р. Досталь, нідерланд. — Ф. Вент та ін.). К. Ґебель одним із перших в кн. «Organographie der Pflanzen» («Органографія рослин», 1898) описав розвиток органів з урахуванням впливу різних умов вирощування. Водночас започатковано екол. напрям (данські вчені Е. Вармінґ, К. Раункієр — життєві форми рослин залежно від умов довкілля; амер. ботанік Й. Клаусен — різноманіття форм і генотипів у межах виду). У 20 — на поч. 21 ст. вагомий внесок в О. зробили швейцар. науковець О. Шюпп, амер. — А. Фостер, К. Есау, Е. Сіннот, нім. — Ґ. Ґуттенберґ, Е. Бюннінґ та ін. На теренах сучас. України дослідж. з різних напрямів О. від серед. 19 ст. проводяться в університетах, ботан. садах та ін. навч.-наук. закладах. Насамперед, це флористика (О. Рогович, І. Ф. Шмальгаузен, А. Краснов, О. Яната, згодом О. Фомін, В. Фінн, Д. Зеров, В. Липський, А. Лазаренко, М. Цингер, М. Котов, С. Мосякін), філогенет. (Є. Лавренко, Ю. Клеопов, М. Клоков) та екол. (О. Бельгард, П. Погребняк, Г. Висоцький, А. Травлєєв, М. Голубець, О. Демків) напрями. Започатковане Д. Ларіоновим дослідж. з карпології продовжили Н. Дудик, Є. Кондратюк, М. Кохно, В. Комендар, Й. Сікура та ін. Світ. визнання отримали фундам. роботи з клітин. та генет. інженерії рослин Ю. Глеби, К. Ситника (трансмісійна генетика, технологія соматич. гібридизації філогенетично віддалених видів з метою отримання нових форм рослин з цінними ознаками). Сучасні дослідж. в Україні та світі спрямовані на вивчення структурно-функціон. взаємозвʼязків вегетатив. і генератив. органів рослин з метою зʼясування еволюції рослин. світу в умовах глобал. змін клімату.
Рекомендована література
Завантажити статтю
