Органологія

ОРГАНОЛО́ГІЯ (від грец. όργανον — інструмент або знаря­д­дя та …логія) — сфера музико­знавства, що ви­вчає музичні інструменти, їх морфологію, акустичні властивості, спосіб звуковидобува­н­ня, виготовле­н­ня, викори­ста­н­ня в ритуалах, побуті, а також ре­ставрацію та за­стосува­н­ня у практиці інструментального виконавства. О. повʼязана з багатьма ін. науками — муз. акустикою, соціологією, фольклористикою, етно­графією, історією та теорією музики. Сучасна О. як наука сформувалася на основі європ. класич. інструменто­знавства. Як сфера музико­знавства О. має істор. і теор. (системат.) від­діли, у яких описано і систематизовано муз. інструменти, кожен з яких є знаря­д­дям, що пере­творює енергію джерела звуку в муз. колива­н­ня й пере­дає його назовні. Муз. інструменти систематизують за структур. (морфол. особливості інструмента) й функціон. ознаками. Ранні (структурні) форми систематизації муз. інструментів виникли у країнах Давнього Сходу — Єгипті, Індії, Китаї. У Китаї класифікацію муз. інструментів проводили за матеріалом виготовле­н­ня (камінь, метал, мідь, дерево, шкіра, глина, шовк, гарбуз). У Давній Індії муз. інструменти залежно від їх будови й способу збудже­н­ня звук. коливань (джерела звуку) поділяли на 4 групи. Цінні ві­домості про середньовічні муз. інструменти Сходу пред­ставлені у творах аль-Фарабі (8–9 ст.), Авіцен­ни (9–10 ст.), аль-Бекрі (11 ст.), Ґ. Нізамі (11–12 ст.), А. Навої (14–16 ст.), А. Джамі (15 ст.), Д. Алі (17 ст.), А. Тамбуриста (18 ст.) та ін. Найдавніші описи муз. інструментів Європи належать давньогрец. авторам — Аристоксену (4 ст. до н. е.), А. Квінтиліану (3 ст. до н. е.), Ю. Полідевку (2 ст.) та Афінею (кін. 2 — поч. 3 ст.). Давньогрец. дослідники оргaніки — науки про муз. інструменти, що разом із гармонікою, ритмікою та метрикою була складовою вче­н­ня про музику, класифікували муз. інструменти за способом звуковидобува­н­ня. Ю. Полідевк роз­глядав струн­ні інструменти (ліру, кіфару, барбітос, псалтеріон, формінгу) як ударні, оскільки звуковидобува­н­ня від­бувалося через удар плектром по струнах. Давньорим. теоретик музики Боецій у трактаті «De institutione musica» («Про музичні на­станови», 500–507) поклав в основу систематики спосіб звуковидобува­н­ня — натягува­н­ня жил (щипкові) й видиха­н­ня (духові) та удар (ударні). Давньорим. письмен­ник і учений Касіодор (6 ст.) роз­різняв 3 групи інструментів: ударні (тверді тіла, по яких ударяють), струн­ні (плектрові) та духові (струмінь повітря пере­творюється на звук голосу). Проміжне становище між муз.-структур. і муз.-функцій. ознаками належить теорії І. де Ґрохео («De musica», «Про музику», кін. 13 — поч. 14 ст.), згідно з якою інструменти поділяють за «ступенем витонченості» на струн­ні (для слуха­н­ня) та духові й ударні (для свят, військ. ігор та турнірів). Перші спец. органол. праці в Європі, що зʼявилися у 15–17 ст. (С. Вірдунґ, М. Аґрікола, М. Преторіус, М. Мерсенн, А. Кірхер), стали вагомим джерелом знань про муз. інструменти доби Від­родже­н­ня й Бароко, зокрема про будову муз. інструментів, способи гри на них, за­стосува­н­ня в муз. практиці. М. Преторіус за­пропонував класифікацію муз. інструментів за їх місцем і функцією у світс. муз. практиці, поділивши їх на фундам. (осн.) та орнаментал. (оздоб­лювальні). Велике значе­н­ня для роз­витку О. мала праця «La mu­sіque mise á la portée de tout le monde» («Музика, зро­зуміла для всіх», 1830) бельг. музико­знавця Ж.-Б. Фетіса, а також «Encyclopédie de la musіque…» («Енциклопедія музики…», 1913) франц. теоретика А. Лавіньяка. Початок формува­н­ня О. як самост. науки було закладено на­прикінці 19 ст. В. Ма­йоном на основі ідей Ф.-О. Ґеварта (обидва — Бельгія), а також Ґ. Кінсь­ким, К. Заксом (обидва — Німеч­чина), О. Фамінциним, М. Пєтуховим, М. Приваловим (усі — Росія) та ін. На поч. 20 ст. В. Майон вперше за­провадив наук. класифікацію муз. інструментів, засн. на їх акустич. характеристиках. Гол. ознакою він обрав тіло, що коливається (джерело звуку), роз­поділивши муз. інструменти за його осн. типами: 1) само­звучні (автофон­ні) тверді тіла (джерело звуку — природна пружність тіла); 2) мем­бран­ні або пере­тинкові (джерело звуку — натягнута пере­тинка); 3) струн­ні (джерело звуку — колива­н­ня струни); 4) духові (джерело звуку — стиснене повітря, вміщене в рурці). Кожному типу від­повід­ав один із 4-х класів муз. інструментів: 1 — ідіофони, 2 — мем­бранофони, 3 — хордофони, 4 — аерофони. Однак у В. Ма­йона не було витримано єдиного наук. критерію для поділу муз. інструментів всередині груп. Найдосконалішою в сучас. О. є класифікація муз. інструментів Е. фон Горнбостеля й К. Закса «Systematik der Musikinstrumente» («Систематика музичних інструментів», 1914), в основу якої покладено 2 критерії — джерело звуку (мем­брана, струна, стовп повітря та ін.) і спосіб його видобува­н­ня. Зберігаючи 4 осн. класи (види) муз. інструментів, що вирізняться між собою за типами тіл, що коливаються, автори поділили муз. інструменти кожної групи на під­групи, за­пропонувавши багаторозрядну систему індексації муз. інструментів. Кожен клас (вид) має свою осн. цифру: ідіофони — 1, мем­бранофони — 2, хордофони — 3, аерофони — 4, що додатк. індексами диференціюються на під­групи залежно від способу звуковидобува­н­ня. У 20 ст. виник окремий вид електромуз. інструментів — електрофони. У кожного класу (виду) ознаки його під­виду (під­групи) ви­значаються кон­структив. формою інструмента, а також способом збудже­н­ня коливань (видобува­н­ня звуку): ударом, щипком, тертям (фрикцій. способом), вдува­н­ням повітря. Напр., хордофони поділяють на прості (під­вид цитри) і складні (арфи, лютні, ліри). За способом видобува­н­ня звуку їх диференціюють на щипкові й смичкові. Кожен під­вид хордофонів має свої різновиди, що їх можна ще більш деталізувати. Зокрема, під­вид кутової арфи можна поділити за типом роз­ташува­н­ня резонатора — горизонтал. або вертикального. Під час гри на аерофонах звук виникає внаслідок роз­сіка­н­ня стовпа повітря (флейти), коливань пластини (одинар. або по­двій. язичка — тростини в гобоях, кларнетах), вібрації губ виконавця в мунд­штуч. аерофонах (труби, валторни). Одно­значна кон­структивно-акустична класифікація не охоплює всього роз­маї­т­тя муз. інструментів та способів гри на них. Один із них може мати декілька різних способів вібрації та збудників коливань (напр., бубонці й мем­брани в бубнах). Щипк. хордофон може бути також смичковим (напр., давня кельт. щипкова ліра (крота) у Середньовіч­чі стала смичковою). Акустична класифікація є про­блемною стосовно клавіш. інструментів, серед яких — духові (орган), струн­ні ударні (цитроподібне фортепіано), щипкові (клавесин), фрикційні (колісна ліра), електрофони. У 1-й пол. 20 ст. у зх. порівнял. (компаратив.) музико­знавстві сформу­вався новий напрям ви­вче­н­ня традиц. (етніч.) муз. інструментів — порівнял. О., що досліджує традиц. муз. інструменти народів світу й ви­вчає позаєвроп. муз. інструменти у порівнян­ні з європейськими. Вона ви­окремилася в само­стійну наук. дисципліну — етноорганологію. У 2-й пол. 20 ст. зʼявилася нова сфера музико­­знавства — палеоорганологія (муз. археологія), що спирається на аналіз результатів археол. роз­копок, де за­стосовуються методи археології для ви­вче­н­ня ран­ніх форм муз. культури, зокрема, і муз. інструментарію (Ґ. Гікманн). За­стосува­н­ня її методів дає змогу реконструювати картину ран­ніх форм музики й муз. життя (для датува­н­ня «до­історичних» муз. інструментів використовують систему класифікації істор. епох — нижній палеоліт, мезоліт, пізній палеоліт, доба бронзи, заліза та пізніших археол. культур). Сучасна О. охоплює декілька напрямків: палеоорганологію (муз. археологію), етноорганологію (етномузикологію) та ви­вче­н­ня сучас. муз. інструментів (зокрема й електро­акустичних).

Найдавніші ві­домості про сх.-сло­вʼян. (давньоукр.) муз. інструменти вміщено в літописах, агіогр. літературі, азбуковниках та лексиконах доби Від­родже­н­ня й Бароко (Л. Зизаній, П. Беринда). Перші згадки про укр. нар. муз. інструменти та описи їх кон­струкцій пред­ставлені у працях польс. авторів 16–17 ст., згодом також у дослідж. нім., польс. та рос. авторів 18–19 ст. (Я. фон Штелін, Ф. Бергґольц, Й. Ґеорґі, Й. Бел­лерман, Ф. Влодек, Б. Лінде, О. Ріґельман та ін.). Фундатором укр. О. став М. Лисенко («Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм», 1874; «Про торбан і музику пісень Від­орта», 1892; «Народні музичні інструменти на Україні», 1894). Його ідеї роз­винули Ф. Колес­са («Українські народні музичні інструменти», «Мелодії українських народних дум», 1910–13), К. Квітка («К изучению украинской народной инструментальной музыки»), Г. Хоткевич («Музичні інструменти українсь­кого народу», 1930; «Бандура та її кон­струкція», 1932–34), А. Гуменюк («Українські народні музичні інструменти», 1967), І. Мацієвсь­кий, Л. Черкаський, М. Прокопенко, Б. Яремко, М. Хай, О. Ошуркевич, Л. Кушлик, І. Зінків та ін. В остан­ні десятилі­т­тя в Україні проведено рекон­струкції архаїч. та археол. муз. інструментів (М. Будник, А. Заярузний, В. Кушпет, О. Олійник, Г. Павличенко та ін.).

Завантажити статтю