Органологія

ОРГАНОЛО́ГІЯ (від грец. όργανον — інструмент або знаряддя та …логія) — сфера музикознавства, що вивчає музичні інструменти, їх морфологію, акустичні властивості, спосіб звуковидобування, виготовлення, використання в ритуалах, побуті, а також реставрацію та застосування у практиці інструментального виконавства. О. пов’язана з багатьма ін. науками — муз. акустикою, соціологією, фольклористикою, етнографією, історією та теорією музики. Сучасна О. як наука сформувалася на основі європ. класич. інструментознавства. Як сфера музикознавства О. має істор. і теор. (системат.) відділи, у яких описано і систематизовано муз. інструменти, кожен з яких є знаряддям, що перетворює енергію джерела звуку в муз. коливання й передає його назовні. Муз. інструменти систематизують за структур. (морфол. особливості інструмента) й функціон. ознаками. Ранні (структурні) форми систематизації муз. інструментів виникли у країнах Давнього Сходу — Єгипті, Індії, Китаї. У Китаї класифікацію муз. інструментів проводили за матеріалом виготовлення (камінь, метал, мідь, дерево, шкіра, глина, шовк, гарбуз). У Давній Індії муз. інструменти залежно від їх будови й способу збудження звук. коливань (джерела звуку) поділяли на 4 групи. Цінні відомості про середньовічні муз. інструменти Сходу представлені у творах аль-Фарабі (8–9 ст.), Авіценни (9–10 ст.), аль-Бекрі (11 ст.), Ґ. Нізамі (11–12 ст.), А. Навої (14–16 ст.), А. Джамі (15 ст.), Д. Алі (17 ст.), А. Тамбуриста (18 ст.) та ін. Найдавніші описи муз. інструментів Європи належать давньогрец. авторам — Аристоксену (4 ст. до н. е.), А. Квінтиліану (3 ст. до н. е.), Ю. Полідевку (2 ст.) та Афінею (кін. 2 — поч. 3 ст.). Давньогрец. дослідники оргaніки — науки про муз. інструменти, що разом із гармонікою, ритмікою та метрикою була складовою вчення про музику, класифікували муз. інструменти за способом звуковидобування. Ю. Полідевк розглядав струнні інструменти (ліру, кіфару, барбітос, псалтеріон, формінгу) як ударні, оскільки звуковидобування відбувалося через удар плектром по струнах. Давньорим. теоретик музики Боецій у трактаті «De institutione musica» («Про музичні настанови», 500–507) поклав в основу систематики спосіб звуковидобування — натягування жил (щипкові) й видихання (духові) та удар (ударні). Давньорим. письменник і учений Касіодор (6 ст.) розрізняв 3 групи інструментів: ударні (тверді тіла, по яких ударяють), струнні (плектрові) та духові (струмінь повітря перетворюється на звук голосу). Проміжне становище між муз.-структур. і муз.-функцій. ознаками належить теорії І. де Ґрохео («De musica», «Про музику», кін. 13 — поч. 14 ст.), згідно з якою інструменти поділяють за «ступенем витонченості» на струнні (для слухання) та духові й ударні (для свят, військ. ігор та турнірів). Перші спец. органол. праці в Європі, що з’явилися у 15–17 ст. (С. Вірдунґ, М. Аґрікола, М. Преторіус, М. Мерсенн, А. Кірхер), стали вагомим джерелом знань про муз. інструменти доби Відродження й Бароко, зокрема про будову муз. інструментів, способи гри на них, застосування в муз. практиці. М. Преторіус запропонував класифікацію муз. інструментів за їх місцем і функцією у світс. муз. практиці, поділивши їх на фундам. (осн.) та орнаментал. (оздоблювальні). Велике значення для розвитку О. мала праця «La musіque mise á la portée de tout le monde» («Музика, зрозуміла для всіх», 1830) бельг. музикознавця Ж.-Б. Фетіса, а також «Encyclopédie de la musіque…» («Енциклопедія музики…», 1913) франц. теоретика А. Лавіньяка. Початок формування О. як самост. науки було закладено наприкінці 19 ст. В. Майоном на основі ідей Ф.-О. Ґеварта (обидва — Бельгія), а також Ґ. Кінським, К. Заксом (обидва — Німеччина), О. Фамінциним, М. Пєтуховим, М. Приваловим (усі — Росія) та ін. На поч. 20 ст. В. Майон вперше запровадив наук. класифікацію муз. інструментів, засн. на їх акустич. характеристиках. Гол. ознакою він обрав тіло, що коливається (джерело звуку), розподіливши муз. інструменти за його осн. типами: 1) самозвучні (автофонні) тверді тіла (джерело звуку — природна пружність тіла); 2) мембранні або перетинкові (джерело звуку — натягнута перетинка); 3) струнні (джерело звуку — коливання струни); 4) духові (джерело звуку — стиснене повітря, вміщене в рурці). Кожному типу відповідав один із 4-х класів муз. інструментів: 1 — ідіофони, 2 — мембранофони, 3 — хордофони, 4 — аерофони. Однак у В. Майона не було витримано єдиного наук. критерію для поділу муз. інструментів всередині груп. Найдосконалішою в сучас. О. є класифікація муз. інструментів Е. фон Горнбостеля й К. Закса «Systematik der Musikinstrumente» («Систематика музичних інструментів», 1914), в основу якої покладено 2 критерії — джерело звуку (мембрана, струна, стовп повітря та ін.) і спосіб його видобування. Зберігаючи 4 осн. класи (види) муз. інструментів, що вирізняться між собою за типами тіл, що коливаються, автори поділили муз. інструменти кожної групи на підгрупи, запропонувавши багаторозрядну систему індексації муз. інструментів. Кожен клас (вид) має свою осн. цифру: ідіофони — 1, мембранофони — 2, хордофони — 3, аерофони — 4, що додатк. індексами диференціюються на підгрупи залежно від способу звуковидобування. У 20 ст. виник окремий вид електромуз. інструментів — електрофони. У кожного класу (виду) ознаки його підвиду (підгрупи) визначаються конструктив. формою інструмента, а також способом збудження коливань (видобування звуку): ударом, щипком, тертям (фрикцій. способом), вдуванням повітря. Напр., хордофони поділяють на прості (підвид цитри) і складні (арфи, лютні, ліри). За способом видобування звуку їх диференціюють на щипкові й смичкові. Кожен підвид хордофонів має свої різновиди, що їх можна ще більш деталізувати. Зокрема, підвид кутової арфи можна поділити за типом розташування резонатора — горизонтал. або вертикального. Під час гри на аерофонах звук виникає внаслідок розсікання стовпа повітря (флейти), коливань пластини (одинар. або подвій. язичка — тростини в гобоях, кларнетах), вібрації губ виконавця в мундштуч. аерофонах (труби, валторни). Однозначна конструктивно-акустична класифікація не охоплює всього розмаїття муз. інструментів та способів гри на них. Один із них може мати декілька різних способів вібрації та збудників коливань (напр., бубонці й мембрани в бубнах). Щипк. хордофон може бути також смичковим (напр., давня кельт. щипкова ліра (крота) у Середньовіччі стала смичковою). Акустична класифікація є проблемною стосовно клавіш. інструментів, серед яких — духові (орган), струнні ударні (цитроподібне фортепіано), щипкові (клавесин), фрикційні (колісна ліра), електрофони. У 1-й пол. 20 ст. у зх. порівнял. (компаратив.) музикознавстві сформувався новий напрям вивчення традиц. (етніч.) муз. інструментів — порівнял. О., що досліджує традиц. муз. інструменти народів світу й вивчає позаєвроп. муз. інструменти у порівнянні з європейськими. Вона виокремилася в самостійну наук. дисципліну — етноорганологію. У 2-й пол. 20 ст. з’явилася нова сфера музикознавства — палеоорганологія (муз. археологія), що спирається на аналіз результатів археол. розкопок, де застосовуються методи археології для вивчення ранніх форм муз. культури, зокрема, і муз. інструментарію (Ґ. Гікманн). Застосування її методів дає змогу реконструювати картину ранніх форм музики й муз. життя (для датування «доісторичних» муз. інструментів використовують систему класифікації істор. епох — нижній палеоліт, мезоліт, пізній палеоліт, доба бронзи, заліза та пізніших археол. культур). Сучасна О. охоплює декілька напрямків: палеоорганологію (муз. археологію), етноорганологію (етномузикологію) та вивчення сучас. муз. інструментів (зокрема й електроакустичних).

Найдавніші відомості про сх.-слов’ян. (давньоукр.) муз. інструменти вміщено в літописах, агіогр. літературі, азбуковниках та лексиконах доби Відродження й Бароко (Л. Зизаній, П. Беринда). Перші згадки про укр. нар. муз. інструменти та описи їх конструкцій представлені у працях польс. авторів 16–17 ст., згодом також у дослідж. нім., польс. та рос. авторів 18–19 ст. (Я. фон Штелін, Ф. Бергґольц, Й. Ґеорґі, Й. Беллерман, Ф. Влодек, Б. Лінде, О. Ріґельман та ін.). Фундатором укр. О. став М. Лисенко («Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм», 1874; «Про торбан і музику пісень Відорта», 1892; «Народні музичні інструменти на Україні», 1894). Його ідеї розвинули Ф. Колесса («Українські народні музичні інструменти», «Мелодії українських народних дум», 1910–13), К. Квітка («К изучению украинской народной инструментальной музыки»), Г. Хоткевич («Музичні інструменти українського народу», 1930; «Бандура та її конструкція», 1932–34), А. Гуменюк («Українські народні музичні інструменти», 1967), І. Мацієвський, Л. Черкаський, М. Прокопенко, Б. Яремко, М. Хай, О. Ошуркевич, Л. Кушлик, І. Зінків та ін. В останні десятиліття в Україні проведено реконструкції архаїч. та археол. муз. інструментів (М. Будник, А. Заярузний, В. Кушпет, О. Олійник, Г. Павличенко та ін.).

Розмір шрифту

Органологія

Рекомендована література

Інформація про статтю