Ордовицький період і Ордовицька система, Ордовик

ОРДО́ВИЦЬКИЙ ПЕРІ́ОД І ОРДО́ВИЦЬКА СИСТЕ́МА, Ордовик — другий період палеозойської ери; друга знизу система палеозойської групи та від­клади, що утворилися в той час (див. Палеозойська ера і група). Згідно з сучас. радіол. та геохронол. дослідже­н­нями, Ордовиц. період (О. п.) роз­почався 487 млн р. тому, а завершився 443 млн р. тому. Від­клади Ордовиц. системи (О. с.) залягають на кембрій. системі (див. Кембрійський період і кембрійська система), а пере­криваються силурій. системою (див. Силурійський період і силурійська система). Назву (від давнього кельт. племені ордовиків) за­пропонував 1879 англ. геолог Ч. Лапуорс. За стратотип (типовий роз­різ) був прийнятий роз­різ від­слонень в р-ні Ареніґа та Бала у Вельсі (Велика Британія). Як само­стійну систему затверджено 1960 на 21-й сесії Між­нар. геол. кон­гресу. До за­значеного часу ордовик роз­глядали як нижній від­діл силурій. системи. О. с. ви­вчали англ. геологи Р. Мурчисон, Г.-Б. Віт­тінґтон, А. Вільямс, чеські геологи Й. Бар­ранда, В. Гавлічек, амер. геологи Дж. Голл, Г. Купер, М. Кей, швед. геолог А. Яанус­сон, япон. геолог Т. Кобаясі, рад. вчені Ф. Шмідт, В. Ламанський, Б. Соколов, В. Вебер, Т. Аліхова, О. Нікіфорова, А. Обут, А. Риимусокс, Р. Мян­ніль. Роз­поділ О. с. на під­роз­діли протягом тривалого часу залишався дис­кусійним. Найбільш поширеною схемою стратигр. роз­членува­н­ня в 20 ст. була така: О. с. складалася з 3-х від­ділів — нижнього (тремадоцент і ареніз. яруси), середнього (лланвірн. і лландейл. яруси разом з нижньою частиною карадоцент ярусу) та верх­нього (верхи карадоку разом з ашгіл. ярусом; див. Карадоцький вік і ярус, Лланвірнський вік і ярус, Лландейльський вік і ярус). При роз­поділі О. с. на 2 від­діли межу між ними проводили між лланвірн. і лландейл. ярусами. У Великій Британії нижню межу О. с. провели у пі­дошві ареніз. ярусу, тоді як тремадоцент ярус спочатку від­несли до кембрію. Для роз­членува­н­ня О. с. на дрібніші під­роз­діли, як і для виріше­н­ня про­блем кореляції та біо­страти­графії, використовують пере­важно конодонт. та граптоліт. біо­зони. Такі схеми варіюють залежно від середовища (глибини моря, фаціал. приналежності) жит­тєдіяльності біо­ценозів. На поч. 2000-х рр. стратигр. схема О. с. за­знала знач. змін та була модернізована завдяки Між­нар. стратигр. комісії під керівництвом Ф.-М. Ґрадштейна. Станом на 2020 нижній від­діл пред­ставлений тремадоцент і флой. ярусами; середній — дапінг. та дар­рівіл. ярусами; верх­ній — сандбін., кантій. та хірнант. ярусами. В Україні від­клади О. с. (у сучас. ро­зумін­ні) були вперше описані 1952 П. Шульгою на Пд. Зх. (Волино-Поділ. монокліналь). Сучасна стратигр. схема О. с. України від­різняється від наведеної лише в деяких деталях. Її склав 2013 Л. Кон­стантиненко з викори­ста­н­ням даних В. Гриценка, Д. Дриганта, Г. Помяновської, В. Приходька, В. Судовцева, П. Цегельнюка та ін. За винятком Антарктиди, від­клади О. с. широко роз­по­всюджені на всіх континентах як у складі платформних, так і складчастих споруд. Місцями на рівні межі з кембрій. системою зафіксовані пере­рви в осадонакопичен­ні, що об­умовлені короткочас. ре­гресіями мор. басейнів ордовиц. часу, тоді як макс. транс­­­гресії припадали на його серед. період. Протягом О. п. в мілковод. епіконтинентал. мор. басейнах накопичувалися малопотужні (до 500 м) осад. товщі, пред­ставлені пере­важно фаціями мілковод. вапняків з прошарками пісковиків і глин. В той же час активізація процесів каледон. горо­утворе­н­ня в деяких регіонах су­проводжувалася проявами вулканізму та землетрусами, що об­умовило накопиче­н­ня там потужних грубоуламк. товщ, лав і ефузив. від­кладів. В О. п. сучасні континенти Пн. та Пд. Америки, Євразії, Африки та Австралії були більше або менше зближені між собою, роз­ташува­н­ня полюсів знач. мірою від­різнялося від сучасного, а «пазли» тектон. плит, пере­міщуючись, формували обриси (дрейфували) протоконтинентів Ґондвана та Лавразія, що омивалися океанами Палеотетіс і Панталас­са. Орга­ніч. світ в О. п., хоча і дещо успадкований від кембрійського, на думку більшості палеонтологів, за­знав істот. «спалаху» з точки зору багатства і роз­маї­т­тя його пред­ставників, який у наук. сере­довищі отримав назву великої ордовиц. радіації. Вчені повʼязу­ють це явище із знач. під­вище­н­ням вмісту кисня як у атмо­сфері, так і на все більших глибинах мор. басейнів. Різких еволюц. змін і роз­квіту за­знали як дрейфуючі планктон­ні форми, бентосні (придон­ні), так і більш активні мор. «мандрівники». Про це свідчать залишки нових родин, родів і видів різноманіт. бактерій, радіолярій, форамініфер і водоростей; масові скупче­н­ня залишків нових форм медузоїдів, моховаток, коралів, губок, мор. лілій, брахіопод, остракод, черевоногих, різних за роз­міром дріб. і гігант. головоногих молюсків (Endoceratoidea), рако­скорпіонів, трилобітів, про­блематич. утворень із хребцевими зародками (хордові), хробакоподіб. форм (конодонти), панцир. риб, граптолітів, акритарх, хитінозой тощо. На­прикінці ордовику з активізацією вулканіч. процесів хмари чорного попелу, насичені сірковими випаровува­н­нями, за­тьмарили атмо­сферу та при­звели до великого вимира­н­ня (за деякими даними, зникли майже 49 % пред­ставників органіч. світу). Окрім того, такі процеси місцями су­проводжувалися знач. зниже­н­нями температури на Ґондвані та місцями спонукали початок зледені­н­ня. На тер. пострад. країн від­клади О. с. роз­по­всюджені на Таймирі, Уралі, Пайхої, Новій Землі, в Казах­стані, Серед. Азії, рос. і прилеглих регіонах Балтії (Балтоскандія), у від­далених регіонах Сибір. платформи і ще далі аж до Китай. платформи. З від­кладами О. с. повʼязані поклади таких корис. копалин, як нафта, газ, горючі сланці, фосфорити, графіти, марганцеві, залізні та поліметалічні руди із вмістом золота, свинцю, кобальту, міді, нікелю тощо.

Завантажити статтю