Орест Михайло

О́РЕСТ Михайло (справж. — Зеров Михайло Костянтинович; 14(27). 11. 1901, м. Зіньків, нині Полтав. р-ну Полтав. обл. — 12. 03. 1963, м. Авґс­бурґ, Німеч­чина, 29. 06. 1994 пере­похов. у Києві) — поет, пере­кладач. Брат Дмитра, Костянтина і Миколи Зерових. Початк. освіту здобув у Кролевец. (нині Сум. обл.) та Зіньків. г-зіях. Від кін. 1922 мобілізований (до весни 1924). Навч. у Київ. ІНО (1924–28). Двічі заарешт. рад. спецорганами. Під час першого арешту влітку 1929 провів 9 місяців у Лукʼянів. вʼязни­ці в Києві; після допиту вчинив спробу самогубства; 14 березня 1930 був звільнений через недоведеність звинувачень. Пере­бував під на­глядом ГПУ; 1930 задіяний як свідок у справі СВУ. По­збавлений роботи, пере­бивався випадк. під­робітками: пере­кладами з нім. мови, лекціями на курсах провізорів Київ. аптеко­управлі­н­ня та ін. Вдруге заарешт. у ніч із 9 на 10 червня 1938, а 19 червня цього ж року оперуповноважені Упр. держ. без­пеки Києва провели обшук у квартирі, де мешкав поет; у судово-слідчій справі за­значається, що після допиту звинувачений зі­знався в антирад. пропаганді, а також у тому, що «задумав вчине­н­ня терористичних актів проти керівників партії та уряду». Роз­гляд справи від­бувся 29 січня 1939 на закритому засі­дан­ні військ. трибуналу Київ. особливого військ. округу. Документи засвідчують, що під час засі­да­н­ня звинувачений від­мовився від зі­знань, даних на поперед. слідстві, заявивши, що «дав їх хибно під фізичним впливом слідства». Після того, як справу було по­дано на роз­гляд Особливої наради при НКВС СРСР, у звернен­ні до ген. прокурора СРСР від 27 квітня 1939 О. писав: «Покази мої, дані в середині червня минулого року, є суцільною вигадкою. А примушений я був до наклепу на себе жорстокими побоями, що тривали всю ніч з 11 на 12 червня». У витязі з вироку від 17 січня 1940 за­значається: «Зерова Михайла Костьовича за антирадянську агітацію помістити у виправно-трудові табори на три роки, рахуючи термін з 9 червня 1938 р.». Засла­н­ня від­бував у Сорокському таборі Архангел. обл. (РФ). Звільнений 10 червня 1941. Напередодні нім.-рад. вій­ни мобілізований до штраф. баталь­йону, потрапив у нім. полон, пере­бував у таборі для військовополонених під Він­ницею (звільнений на­прикінці 1941). У роки вій­ни (від кін. 1941 до 2 січня 1944) працював у редакції г. «Він­ницькі вісті» (від 18 червня 1942 — її ред., а від 21 лютого 1943 — також і видавець), вів «Сторінку красного письменства» (1942); у цій редакції працював також Ігор Костецький. Про «він­ницький епізод» із життя О. згадують у своїх спогадах М. Селешко, який був пере­кладачем Комісії дослідів злочинів НКВС 1937–38 у Він­ниці, етно­граф О. Воропай, письмен­ник Л. Лиман. Остан­ній, зокрема, писав: «Цей він­ницький епізод за­памʼятався мені тим, що М. Зеров без обмежень і охоче видавав довід­ки людям, якоюсь мірою причетним до газети і літературної справи. Це дивувало і вражало, бо інші не­охоче видавали такі довід­ки, які дещо уможливлювали рятунок від німецького терору». Від січня до серпня 1944 О. пере­бував у Львові, працював в «Укр. видавництві», жив на квартирі в письмен­ниці і спів­ред. ж. «Наші дні» М. Струтинської. Цей період із життя О. описаний у її спогаді «Людина з доброю усмішкою» (1963); у ньому є згадка про «зна­йому» О. (у поет. присвятах її імʼя заховане під ініціалами Н. Г. — їй присвячено 9 поезій; най­імовірніше, йдеться про О. Галабудську — пере­кладачку, зав. літ. частини Київ. опер. театру: його листи до неї, написані в 1930-і рр., зберігаються в Нац. музеї літ-ри України). 1944 разом із М. Струтинською та В. Державиним ви­їхав до Словач­чини. Тут кілька разів уникнув смерті: під час одного з партизан. рейдів «куля поцілила його в чоло, але сковзнула поверх голови і тільки здерла з неї пасмо волос­ся, разом зі шкірою»; тоді ж було втрачено вивезений О. пере­клад «Енеїди» Верґілія, зроблений М. Зеровим (за однією з версій, партизани порізали рукопис на цигарки). Деякий час О. пере­бував у нім. таборі праці під Від­нем, від 1946 — у таборі для пере­міщ. осіб в Авґс­бурзі. За спогадами І. Качуровського, О. не­вдовзі втратив права пере­міщ. особи, матеріально його під­тримували поет і пере­кладач Яр Славутич, нім. мово­­знавець Г. Фіндайзен. У повоєн­ні роки долучився до обʼ­єдн. укр. еміграц. письмен­ників МУР, згодом ві­ді­йшов до опозиційного йому угрупува­н­ня «Світа­н­ня» (зокрема був ред. однойм. альманаху, що видавали 1945–47 в Авґс­бурзі, а також двох номерів «Науково-літературо­знавчих збірників»). У маніфесті «Світа­н­ня» серед причин від­ходу його членів від МУРу, насамперед В. Державина і О., за­значалося: «Ми вважаємо за корі­н­ня зла в українській літературній критиці... часом укриту, часом явну антипатію до артистичної форми... сектантське упередже­н­ня проти поетичного стилю, проти мистецтва слова, проти ідеї і факту віртуозности, нарешті — проти краси твору». Разом із Ігорем Костецьким і Василем Баркою здійснив літ. редакцію нового пере­кладу Біблії (Старого та Нового Заповітів) за оригін. євр., арамей. та грец. текс­тами (Рим, 1963). Працював у редакціях еміграц. часописів та видавництв, зокрема 1953–62 — літ. ред. ж. «Сучасна Україна» (згодом «Сучасність»). Разом із В. Державиним 1957 заснував Ін­ститут літературо­знавства (згодом літ-ри), що діяв при УВУ (Мюнхен), осн. зав­да­н­нями якого були пере­клади й ви­да­н­ня українською мовою світ., перед­усім європ., літ-ри, теор. праць та книг поезії (згодом, після смерті О., Ін­ститут носив його імʼя). Помер від серц. нападу, похов. на цвинтарі «Вальд­фрідгоф» у Мюнхені (на могилі стояв памʼятник роботи Г. Крука); пере­похов. на Байковому кладовищі в Києві заходами родини Зерових (урну вмуровано в постамент памʼятника його брата Д. Зерова). Після смерті О. частина його архіву (листува­н­ня та колекція марок) зникла. Архів поета довгий час зберігався у роз­порядника його спадщиною М. Бориса, пізніше пере­даний до Ін­ституту літ-ри НАНУ (Київ). Автобіо­графія, датована 1944 (рукопис), і дві архівно-слідчі справи, роз­початі 1929 і 1938, зберігаються у фондах Центр. держ. архіву громад. обʼ­єд­нань України (Київ). Перші літ. спроби — пере­клади Р.-М. Рільке (опублікував три пере­клади, що, втім, зо­сталися непоміченими: його імʼя — М. Зеров — сплутали зі старшим братом). Поет. дебют від­бувся 1942 на сторінках львів. часопису «Наші дні»; більшість віршів, написаних у рад. період, у 1940-х рр. від­творив із памʼяті. Автор 5-ти поет. кн.: «Луни літ» (Л.; Краків, 1944), «Душа і доля» (Авґсбурґ, 1946), «Держава слова», «Гість і господа» (обидві — Філадельфія, 1952), «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965; упорядкував і під­готував до друку І. Качуровський). Окремими вид. ви­йшли кн. пере­кладів «Ви­брані поезії С. Ґеорге» (1952), «Р.-М. Рільке, Г. фон Гофман­сталь, М. Давтендай. Вибір поезій» (1953), «Антологія німецької поезії» (1954; усі — Авґсбурґ), «Антологія французької поезії» (1954), «Ш. Леконт де Ліль. Поезії» (1956), «Море і мушля. Антологія європейської поезії» (1959), «Сім німецьких новель» (1962; усі — Мюнхен). Зберіг, упорядкував і видав на еміграції поезії та пере­клади брата М. Зерова, зокрема кн. «Sonnetarium» (Берхтесґаден, 1948), «Catalepton» (Філадельфія, 1952), «Corollarium» (Мюнхен, 1958), літературозн. дослідж. (уперше ви­дане 1924 в Києві) «Нове українське письменство» (Мюнхен, 1960). Упорядкував «Поезії» П. Филиповича (1957), зб. спогадів про «неокласиків» «Без­смертні» (1963; обидва — Мюнхен). Серед літ.-крит. і літературозн. роз­відок О. — ст. «Заповіти Юрія Клена» («Орлик», 1948, ч. 2), перед- і післямови до книг «Нове українське письменство» (1960) та «Catalepton» (1952) М. Зерова. Творчості О. канд. дис. присвятили О. Бросаліна («Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського», 2003), Н. Кирієнко («Естетична система Михайла Ореста: ґенеза, творча реалізація», 2006), І. Пасько («Пое­тична творчість Михайла Ореста в контекс­ті модернізму», 2014).

Завантажити статтю