Орнаментика музична

Визначення і загальна характеристика

ОРНАМЕ́НТИКА МУЗИ́ЧНА — мелодичні звороти із допоміжних (рідше — і прохідних) звуків меншої тривалості, що прикрашають основні звуки мелодії, увиразнюють її, а також дають змогу виконавцям додатково продемонструвати свою майстерність. Орнаментац. зворот будується зазвичай на оспівуванні гол. звука й повинен бути укладений так, щоб орнаментов. звук не втрачав мелодич. значення, а мелодія зберігала осн. контури. Прикрашання мелодії такими зворотами прийнято називати орнаментуванням. До О. м. належать: пасажі, тиради, мелізми, фігурації, фіоритури, колоратура, глоси, димінуції, дублі та ін. У сучас. муз. практиці побутують 2 види О. м.: імпровізац. (колоратура, рулади, трелі тощо), яку виконавець реалізує на свій розсуд, та позначена в тексті детально виписаними нотами або ж відповід. знаками-скороченнями (групето, мордент, фор­шлаг, арпеджіо, трель тощо). Ці орнаментувал. структури часто називають мелізмами (зокрема завжди у сучас. естрад. музиці).

Імпровізац. О. м. є характер. рисою практично всіх традиц. муз. культур, зокрема української. Особливо поширена у вокал. жанрах найдавнішого походження (похоронні голосіння, деякі весіл. пісні, колискові тощо) та в інструм. музиці. Припускають, що імпровізац. чи вільна О. м. була широко вживаною в середньовіч. європ. церк. (майже виключно одноголосій) музиці, зокрема і на укр. землях. У поліфон. музиці О. м. застосовувалася в імпровізац. творах 14 ст. Від 16 ст. вона почала особливо цінуватися (відома також як димінуція). Відзначалася високою майстерністю димінуції папська капела. Практично всі поліфон. твори, що тоді виконували, підлягали імпровізац. орнаментуванню (часом дуже розвиненому). Такі композитори, як К. Мерульо, А. й Дж. Ґабріелі, А. де Кабесон своєю славою завдячували саме майстерності димінуції і великому імпровізац. чуттю. Найпоширеніші, передусім в Італії, стереотипні звороти димінуції були в 16 ст. класифіковані й отримали назви «ribattuta», «trillo», «groppo». Існували й назви-відповідники в ін. мовах. Усталені способи О. м. побутували також у 17 ст. під збірною назвою «effetti» (особливо в сольній вокал. і скрипк. музиці). Тоді ж у Франції почали застосовувати скороченнєві символи для «effetti», що отримали назву «аґременти» (від франц. agrément — прикраса), активно розвивались у творчості франц. лютністів і клавесиністів 17–18 ст. Саме у франц. музиці було запроваджено звичай супроводжувати збірники п’єс таблицями зі схемами найдоцільніших способів розшифровування знаків О. м. Найоб’ємнішою і найпоширенішою була таблиця (з 29-ма різновидами мелізмів), що супроводжувала клавесин. збірник Ж.-А. д’Анґлебера (1689). Від кін. 17 ст. з’явилася практика виписувати дисонантні прикраси в осн. нотному тексті (А. Кореллі, Дж. Тартіні, Д. Скарлатті, Ф. Куперен, Й.-С. Бах).

Імпровізац. техніку О. продовжували практикувати й у 18 ст., хоч і дедалі рідше: композитори, аби уникнути спотворення звучання власних творів у процесі виконання, щораз частіше використовували аґременти чи скорочення, винайдені власноруч, або детально виписували всі орнаментування. Одним із класич. посібників з О. м. у період сентименталізму є «Ver­such über die wahre Art das Cla­vier zu spielen» («Досвід правильного способу гри на клавірі») нім. композитора і музиканта К.-Ф.-Е. Баха (до 1780 був тричі перевиданий). Від серед. 18 ст. імпровізац. техніка О. м. постійно редукувалася, існуючи переважно у вигляді колоратури і віртуоз. каденцій до інструм. концертів. В Україні 17–18 ст. техніку О. м. широко використовували автори вокал.-хорових духов. творів, а також при написанні музики для лютні (зокрема теорбана), кобзи та бандури. Показові зразки фіксов. О. м. є в літург. творах і духов. концертах М. Березовського й А. Веделя, а також Сонаті для скрипки й чембало М. Березовського, клавір. сонатах, Концерті для чембало з оркестром та Концерт. симф. Д. Бортнянського.

Протягом 19–20 ст. розвиток О. м. в укр. музиці відбувався в річищі заг.-європ. традицій. На відміну від ін. європ. країн в Україні аж до 1930-х рр. існувала жива традиція музикування нар. професіоналів — кобзарів, бандуристів та лірників. Їхнє виконання відзначалося надзвичайно багатою технікою вільної О. м. Чітко фіксована О. м. збереглася в широкій муз. практиці донині. У сучас. музико­знавстві до її видів зараховують відповід. типу пасажі, тирати, фігурації, фіоритури. До сфери О. м. належать також тремоло, вібрато, деякі види ненотованих ритміч. змін, що виникають у процесі виконання, колоратура та пов’я­зані з нею мелізми й арпеджіо, рулади. Усі мелодичні прикраси у вокал. та інструм. музиці часто, але не зовсім правильно називають мелізмами. Більшість з них стійкої форми (форшлаг, нахшлаг, трель, трілер, пральтрілер, групето та мордент) є нині фактично і знаками скорочення нотного письма. Значення вільної О. м. істотно зросло у 20 ст. у зв’язку з посиленням імпровізац. первня у низці сфер муз. творчості. Особл. значення набула О. м. у контексті розвитку джазу і, зокрема, джаз. імпровізації.

Завантажити статтю