Орнаментика музична

ОРНАМЕ́НТИКА МУЗИ́ЧНА — мелодичні звороти із допоміжних (рідше — і прохідних) звуків меншої тривалості, що прикрашають основні звуки мелодії, увиразнюють її, а також дають змогу виконавцям додатково продемонструвати свою майстерність. Орнаментац. зворот будується за­звичай на оспівуван­ні гол. звука й повинен бути укладений так, щоб орнаментов. звук не втрачав мелодич. значе­н­ня, а мелодія зберігала осн. контури. Прикраша­н­ня мелодії такими зворотами прийнято називати орнаментува­н­ням. До О. м. належать: пасажі, тиради, мелізми, фігурації, фіоритури, колоратура, глоси, димінуції, дублі та ін. У сучас. муз. практиці побутують 2 види О. м.: ім­провізац. (колоратура, рулади, трелі тощо), яку виконавець реалізує на свій роз­суд, та по­значена в текс­ті детально виписаними нотами або ж від­повід. знаками-скороче­н­нями (групето, мордент, фор­шлаг, арпеджіо, трель тощо). Ці орнаментувал. структури часто називають мелізмами (зокрема завжди у сучас. естрад. музиці).

Ім­провізац. О. м. є характер. рисою практично всіх традиц. муз. культур, зокрема української. Особливо поширена у вокал. жанрах найдавнішого походже­н­ня (похорон­ні голосі­н­ня, деякі весіл. пісні, колискові тощо) та в інструм. музиці. Припускають, що ім­провізац. чи вільна О. м. була широко вживаною в середньовіч. європ. церк. (майже виключно одноголосій) музиці, зокрема і на укр. землях. У поліфон. музиці О. м. за­стосовувалася в ім­провізац. творах 14 ст. Від 16 ст. вона почала особливо цінуватися (ві­дома також як димінуція). Від­значалася високою майстерністю димінуції папська капела. Практично всі поліфон. твори, що тоді виконували, під­лягали ім­провізац. орнаментуван­ню (часом дуже роз­виненому). Такі композитори, як К. Мерульо, А. й Дж. Ґабріелі, А. де Кабесон своєю славою завдячували саме майстерності димінуції і великому ім­провізац. чуттю. Найпоширеніші, перед­усім в Італії, стереотипні звороти димінуції були в 16 ст. класифіковані й отримали назви «ribattuta», «trillo», «groppo». Існували й назви-від­повід­ники в ін. мовах. Усталені способи О. м. побутували також у 17 ст. під збірною на­звою «effetti» (особливо в сольній вокал. і скрипк. музиці). Тоді ж у Франції почали за­стосовувати скорочен­нєві символи для «effetti», що отримали назву «аґременти» (від франц. agrément — прикраса), активно роз­вивались у творчості франц. лютністів і клавесиністів 17–18 ст. Саме у франц. музиці було за­проваджено звичай су­проводжувати збірники пʼєс таблицями зі схемами найдоцільніших способів роз­шифровува­н­ня знаків О. м. На­йобʼємнішою і найпоширенішою була таблиця (з 29-ма різновидами мелізмів), що су­проводжувала клавесин. збірник Ж.-А. дʼАнґлебера (1689). Від кін. 17 ст. зʼявилася практика виписувати дисонантні прикраси в осн. нотному текс­ті (А. Корел­лі, Дж. Тартіні, Д. Скарлат­ті, Ф. Куперен, Й.-С. Бах).

Ім­провізац. техніку О. продовжували практикувати й у 18 ст., хоч і дедалі рідше: композитори, аби уникнути спотворе­н­ня звуча­н­ня власних творів у процесі викона­н­ня, щораз частіше використовували аґременти чи скороче­н­ня, вина­йдені власноруч, або детально виписували всі орнаментува­н­ня. Одним із класич. посібників з О. м. у період сентименталізму є «Ver­such über die wahre Art das Cla­vier zu spielen» («Досвід правильного способу гри на клавірі») нім. композитора і музиканта К.-Ф.-Е. Баха (до 1780 був тричі пере­ви­даний). Від серед. 18 ст. ім­провізац. техніка О. м. по­стійно редукувалася, існуючи пере­важно у ви­гляді колоратури і віртуоз. каденцій до інструм. концертів. В Україні 17–18 ст. техніку О. м. широко використовували автори вокал.-хорових духов. творів, а також при написан­ні музики для лютні (зокрема теорбана), кобзи та бандури. Показові зразки фіксов. О. м. є в літург. творах і духов. концертах М. Березовського й А. Веделя, а також Сонаті для скрипки й чембало М. Березовського, клавір. сонатах, Концерті для чембало з орке­стром та Концерт. симф. Д. Бортнянського.

Протягом 19–20 ст. роз­виток О. м. в укр. музиці від­бувався в річищі заг.-європ. традицій. На від­міну від ін. європ. країн в Україні аж до 1930-х рр. існувала жива традиція музикува­н­ня нар. професіоналів — кобзарів, бандуристів та лірників. Їхнє викона­н­ня від­значалося над­звичайно багатою технікою вільної О. м. Чітко фіксована О. м. збереглася в широкій муз. практиці донині. У сучас. музико­­знавстві до її видів зараховують від­повід. типу пасажі, тирати, фігурації, фіоритури. До сфери О. м. належать також тремоло, вібрато, деякі види ненотованих ритміч. змін, що виникають у процесі викона­н­ня, колоратура та повʼя­зані з нею мелізми й арпеджіо, рулади. Усі мелодичні прикраси у вокал. та інструм. музиці часто, але не зовсім правильно називають мелізмами. Більшість з них стійкої форми (форшлаг, нахшлаг, трель, трілер, пральтрілер, групето та мордент) є нині фактично і знаками скороче­н­ня нотного письма. Значе­н­ня вільної О. м. істотно зросло у 20 ст. у звʼязку з посиле­н­ням ім­провізац. первня у низці сфер муз. творчості. Особл. значе­н­ня набула О. м. у контекс­ті роз­витку джазу і, зокрема, джаз. ім­провізації.

Завантажити статтю