Ортодоксія
ОРТОДО́КСІЯ (від орто... і грец. δόξα — славослов’я, схвалення, вчення) — переконання у єдиноправильності та намагання зберегти у незмінності певне вчення, світоглядні засади, усталені доктрини, концепції чи традиції. Проявляється у теології (богослов’ї), філософії, медицині, природн. науках тощо. Найбільш відома О. релігійна, що відстоює ідею незмінності базових (у деяких напрямах — усіх) догматів (див. Догмати релігійні) чи основ віровчення, а також вже усталених богослужб. практик і традицій. Йдеться про консерватив. тип реліг. мислення, відсутність будь-яких сумнівів в істинності своєї віри. Деякі ортодокс. реліг. напрями можуть допускати незначні зміни, що не стосуються догматики. Доктринал. характеру термін «О.» набув у серед. 2 ст. н. е. (вперше у Климента Александрійського) у християнстві. Через появу різних формул християн. вчення (єретич. напрямів гетеродоксії, від грец. «e/terodozi/a» — різномислення) необхідно було якось означити «правил. віру». Климент Александрійський послуговувався терміном «О.» для захисту нової релігії від нападів прихильників як ін. реліг. течій, так і не визнаних більшістю християн доктрин. Із часом О. стали означувати сукупність визнаних догматів і настанов Церкви.
У перші століття розвитку християнства центром О. були Сх. християн. Церкви. Богослови із Александрій., Антиохій., Константиноп., а згодом і Єрусалим. патріархатів претендували на єдиноправил. вирішення питань віри та виконання обряду. Провідна роль у ранньому християнстві належала Александрії. Ситуацію змінив поділ Рим. імперії у 395 на Зх. і Сх. частини. Відстоювання О. (передусім онтол.-гносеол. засад християнства) згодом стало прерогативою політ. лідерів християн. світу — Константинополя і Риму.
Одним із найбільш чисел. ортодокс. реліг. напрямів є православ’я. Навіть сам цей термін є калькою грец. слова «ортодоксія» (правил. уявлення про Бога і правил. його вшанування) й у багатьох мовах означується саме як похідне від лат. «orthodoxa». Згідно з вченням православ. Церкви, її вірними є ті, хто поділяє єдині й незмінні для всіх віру, таїнства, візантій. (сх.) літург., канон. і духовну традиції. Проте, за слушним зауваженням М. Бердяєва (ст. «Истина Православия» // «Вестник Русского западно-европейского патриаршего экзархата», Париж, 1952, № 11), православ’я є швидше «ортодоксія життя, а не ортодоксія вчення» (ця віра пізнається в житті Церкви і церк. народу, але найменше виражається в поняттях).
Особливості істор. розвитку різних конфесій розширили застосування у наук. і теол. (богослов.) літературі терміна «О.». Ним часто означують чистоту та незмінність віровчення і культу (тобто найбільш наближ. до його початк. і буквал. розуміння). Відтак з’явилися поняття «ортодокс.» буддизм, іслам, юдаїзм, конфуціанство тощо — означення своєрід. «ядра» певного реліг. напряму, його «класич. версії», на відміну від «периферій.» чи оновл. варіантів. Протистояння ортодоксального і модерного (фактично — боротьба із відхиленнями або за відхилення від офіц.-традицій. доктрини) залежно від часу і місця події могло спровоковувати війни чи масові страти переможених. Подібні протистояння пережили фактично всі відомі реліг. напрями, а деякі із них — навіть по кілька разів. Завданням О. стає жорстка охорона офіц., утвердженого Святим Письмом і повноваж. зібраннями реліг. інституцій, вчення Церкви (реліг. інституції).
Поняттям О. у масовій європ. культурі почали широко послуговуватися наприкінці 18 ст., коли з’явилися реформов. напрями юдаїзму. Зокрема «ортодоксами» стали називати юдеїв, які не сприймали змін у реліг. і сусп. житті та дотримувалися давньої традиції (харч. обмеження, одяг, носіння специф. символів тощо).
У 21 ст. у теології, культурі та філософії активізувався такий напрям О., як «ортодокс. модернізм», або т. зв. «сучасна ортодоксія». Базовими принципами останньої є намагання інтегрувати ортодокс. принципи, цінності й традиції із викликами сучас. світу (цивілізації) та його культури. Саме це дає можливість залучати до ортодокс. напрямів достатню кількість молоді для їх самовідтворення. Передусім це стосується реліг. напрямів.
О. нині не має чіткої негатив. конотації і все рідше асоціюється із відсталістю чи «скам’янілістю». І навіть крайні форми реліг. О., що часто передбачають частк. чи повний розрив із сучас. світом (ультраортодоксія в юдаїзмі, буддизмі, християнстві тощо), не викликають сусп. засудження. Вважають, що О., так чи інакше, властива всім людям, оскільки є певною морал.-цінніс. константою не лише окремої людини, але й суспільства загалом. У процесі розвитку людини (суспільства) О. модернізується або ж деградує до різноманіт. форм фанатизму.
Завантажити статтю
