Ортодоксія

Визначення і загальна характеристика

ОРТОДО́КСІЯ (від орто... і грец. δόξα — славо­словʼя, схвале­н­ня, вче­н­ня) — пере­кона­н­ня у єдиноправильності та намага­н­ня зберегти у не­змін­ності певне вче­н­ня, світо­глядні засади, усталені доктрини, концепції чи традиції. Проявляється у теології (богословʼї), філософії, медицині, природн. науках тощо. Найбільш ві­дома О. релігійна, що від­стоює ідею не­змін­ності базових (у деяких напрямах — усіх) догматів (див. Догмати релігійні) чи основ віровче­н­ня, а також вже усталених богослужб. практик і традицій. Йдеться про консе­рватив. тип реліг. мисле­н­ня, від­сутність будь-яких сумнівів в істин­ності своєї віри. Деякі ортодокс. реліг. напрями можуть допускати не­значні зміни, що не стосуються догматики. Доктринал. характеру термін «О.» набув у серед. 2 ст. н. е. (вперше у Климента Александрійського) у християнстві. Через появу різних формул християн. вче­н­ня (єретич. напрямів гетеродоксії, від грец. «e/terodozi/a» — різномисле­н­ня) необхідно було якось означити «правил. віру». Климент Александрійський послуговувався терміном «О.» для захисту нової релігії від нападів прихильників як ін. реліг. течій, так і не ви­знаних більшістю християн доктрин. Із часом О. стали означувати сукупність ви­знаних догматів і на­станов Церкви.

У перші столі­т­тя роз­витку християнства центром О. були Сх. християн. Церкви. Богослови із Александрій., Антиохій., Кон­стантиноп., а згодом і Єрусалим. патріархатів претендували на єдиноправил. виріше­н­ня питань віри та викона­н­ня обряду. Провід­на роль у ран­ньому християнстві належала Александрії. Ситуацію змінив поділ Рим. імперії у 395 на Зх. і Сх. частини. Від­стоюва­н­ня О. (перед­усім онтол.-гносеол. засад християнства) згодом стало прерогативою політ. лідерів християн. світу — Кон­стантинополя і Риму.

Одним із найбільш чисел. ортодокс. реліг. напрямів є право­славʼя. Навіть сам цей термін є калькою грец. слова «ортодоксія» (правил. уявле­н­ня про Бога і правил. його вшанува­н­ня) й у багатьох мовах означується саме як похідне від лат. «orthodoxa». Згідно з вче­н­ням православ. Церкви, її вірними є ті, хто поділяє єдині й не­змін­ні для всіх віру, таїнства, візантій. (сх.) літург., канон. і духовну традиції. Проте, за слушним за­уваже­н­ням М. Бердяєва (ст. «Истина Православия» // «Вестник Рус­ского западно-европейского патриаршего экзархата», Париж, 1952, № 11), православʼя є швидше «ортодоксія життя, а не ортодоксія вче­н­ня» (ця віра пі­знається в житті Церкви і церк. народу, але найменше виражається в поня­т­тях).

Особливості істор. роз­витку різних конфесій роз­ширили за­стосува­н­ня у наук. і теол. (богослов.) літературі терміна «О.». Ним часто означують чистоту та не­змін­ність віровче­н­ня і культу (тобто найбільш на­ближ. до його початк. і буквал. ро­зумі­н­ня). Від­так зʼяви­лися поня­т­тя «ортодокс.» буд­дизм, іслам, юдаїзм, конфуціанство тощо — означе­н­ня своєрід. «ядра» певного реліг. напряму, його «класич. версії», на від­міну від «периферій.» чи оновл. варіантів. Проти­стоя­н­ня ортодоксального і модерного (фактично — боротьба із від­хиле­н­нями або за від­хиле­н­ня від офіц.-традицій. доктрини) залежно від часу і місця події могло спровоковувати вій­ни чи масові страти пере­можених. Подібні проти­стоя­н­ня пере­жили фактично всі ві­домі реліг. напрями, а деякі із них — навіть по кілька разів. Зав­да­н­ням О. стає жорстка охорона офіц., утвердженого Святим Письмом і повноваж. зі­бра­н­нями реліг. ін­ституцій, вче­н­ня Церкви (реліг. ін­ституції).

Поня­т­тям О. у масовій європ. культурі почали широко послуговуватися на­прикінці 18 ст., коли зʼяви­лися реформов. напрями юдаїзму. Зокрема «ортодоксами» стали називати юдеїв, які не спри­­ймали змін у реліг. і сусп. житті та дотримувалися давньої традиції (харч. обмеже­н­ня, одяг, носі­н­ня специф. символів тощо).

У 21 ст. у теології, культурі та філософії активізувався такий напрям О., як «ортодокс. модернізм», або т. зв. «сучасна ортодоксія». Базовими принципами остан­ньої є намага­н­ня інтегрувати ортодокс. принципи, цін­ності й традиції із викликами сучас. світу (цивілізації) та його культури. Саме це дає можливість залучати до ортодокс. напрямів до­статню кількість молоді для їх самовід­творе­н­ня. Перед­усім це стосується реліг. напрямів.

О. нині не має чіткої негатив. конотації і все рідше асоціюється із від­сталістю чи «скамʼянілістю». І навіть крайні форми реліг. О., що часто перед­бачають частк. чи повний роз­рив із сучас. світом (ультраортодоксія в юдаїзмі, буд­дизмі, християнстві тощо), не викликають сусп. засудже­н­ня. Вважають, що О., так чи інакше, властива всім людям, оскільки є певною морал.-цін­ніс. кон­стантою не лише окремої людини, але й су­спільства загалом. У процесі роз­витку людини (су­спільства) О. модернізується або ж де­градує до різноманіт. форм фанатизму.

О. Н. Саган

Завантажити статтю