ОПІ́ШНЯ (давні назви: Опішне, Опочинське, Опушне, Опушлинське) — селище міського типу Полтавського (до липня 2020 — Зіньківського) ра­йону Полтавської області; голов­ний осередок сучасного українського гончарства. Має статус істор. насел. місця (від 2001). У грудні 2018 з Опішнян. селищ. (належали села Васьки, Вільхове, Діброва, Карабазівка, Міські Млини, Яблучне) та Малобудищан. (Без­руки, Глинське, Хижняківка; див. Малі Будища) сільс. рад утвор. Опішнян. громаду (131,44 км2, 6238 осіб), до якої у червні 2020 зараховано Батьків. (Драни, Корлюкове, Лазьки), Попів. (Бухалівка, Вінтенці, Деряги, Заїченці, Кирякове, Устименки) та Човно-Федорів. (Бабанське, Волошкове, Заїки, Клименки, Кольченки, Лавринці, Мисики, Пругли) сільс. ради (нині тер. громади 309,3 км2, станом на 2020 — 8247 осіб). О. знаходиться на під­вищеному правому березі р. Ворскла (притока Дні­пра), за 45 км від Полтави та 35 км від м. Зіньків. Є одним з найвище роз­ташованих поселень Полтавщини (202 м над р. м.). Пл. с-ща 10,41 км2. За пере­писом насел. 2001, проживали 6092 особи (складає 85,6 % до 1989); станом на 1 січня 2021 — 5182 особи; пере­важно українці.

Серед версій походже­н­ня назви най­імовірнішою вважають від слова «опішитися» — тобто від­почити, опочити, зупинитися, зійти з коня, адже містечко здавна лежало на пере­хресті торг. шляхів. Інша — від гірської породи опока, оскільки у цій місцевості є значні поклади гончар. глин. Від 1972 роз­робляють Опішнянське нафтогазоконденсатне родовище. Памʼятки археології місц. значе­н­ня: городища скіф. часу (ур­очище Кардашів Вал) і ромен. культури (див. Опішнянське городище). Виявлено артефакти доби неоліту та черняхів. культури. О. ві­дома від 1-ї пол. 17 ст. як укріплена слобода. Її по­значено на карті франц. інж. Г. де Боплана. 1648–1781 — сотен­не містечко (1648–49, 1687–1781 — Гадяц., 1649–62, 1672–87 — Полтав., 1662–72 — Зіньків. полків). Жит. брали участь у Визв. вій­ні під проводом Б. Хмельницького, пов­стан­ні під керівництвом М. Пушкаря проти геть­мана І. Виговського (1658). У 1668 побл. О. козаки вбили геть­мана І. Брюховецького, місце якого посів геть­ман П. Дорошенко. 1697 опішнян. землі були місцем зосередже­н­ня рос. і укр. військ у вій­ні проти турків і крим. татар. Від 2-ї пол. 17 ст. — знач. торг.-ремісн. центр Лів­обереж. України, гончарні вироби якого особливо славилися та цінувалися. 1709 під час рос.-швед. вій­ни тимчасово роз­міщувався штаб швед. короля Карла XІІ. 1737 селітряні варниці замож. козаків А. Тимченка, братів Кирʼякових, Балясних, І. Корецького були обʼ­єд­нані в Опішнян. селітряну компанію, що ві­діграла помітну роль у роз­витку вітчизн. порох. промисловості. 1781–91 — містечко Черніг., 1791–96 — Київ. намісництв; 1796–1802 — Малорос., 1802–1925 — Полтав. губ.; 1781–1923 — Зіньків. пов. Тривалий час О. була центром волості. 1849 від­крито першу церк.-парафіял. школу; 1878 — без­коштовну бібліотеку-читальню. 1885 були 824 двори, проживали 4460 осіб, діяли 7 православ. церков, 2 школи, працювали 17 вітр. млинів, круподерня, винокур. і 7 маслобій. заводи, по понеділках і пʼятницях проводили базари, збирали 4 ярмарки на рік. 1894–1924 діяла Опішнянська зразкова гончарна на­вчальна майстерня, якою керували І. Зарецький (до 1912), Ю. Лебіщак (1912–19), А. Сидоренко (1919–22), Й. Бабицький (1922–24). На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. в О. проживали більше половини всіх гончарів Полтавщини, кожна третя опішнян. сімʼя за­ймалася цим промислом. Набуло також роз­витку цегел. виробництво. 1911 засн. рукоділ. майстерню (див. Опішнянська фабрика художніх виробів ім. Н. Крупської) й Опішнянську струн­ну на­вчальну майстерню; 1912 — Опішнянську килимарську майстерню. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. 1923 з Опішнян. і Більс. волостей утвор. Опішнян. р-н, що 1962 був роз­формований. 1923–30 — у складі Полтав. округи; 1932–37 — Харків., від 1937 — Полтав. обл.; 1962–2020 — Зіньків., від 2020 — Полтав. р-нів. Від 1925 — смт. У 1920–30-х рр. проведено кооперува­н­ня опішнян. ремісників. 1929 засн. Опішнянський завод «Художній керамік». 1930 організовано Опішнян. МТС. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталін. ре­пресій. Від 1936 діяла дворічна школа майстрів худож. кераміки, випускників якої направляли в ін. гончарні осередки України та за її межі для налагодже­н­ня там виробництва. Від 6 жовтня 1941 до 19 вересня 1943 — під нім. окупацією. 1 вересня 1942 утвор. Опішнян. ґебіт. У приміщен­ні середньої школи було обладнано тюрму з камерами смертників у під­валі. Нацисти стратили в Опішнян. р-ні понад 200 осіб. Діяло рад. під­пі­л­ля. У 1980-х рр. працювали радгосп «Жовтень», екс­педиція глибокого бурі­н­ня, під­приємства «Райа­гробуд», «Сільгосптехніка», «Сільгоспхімія». 1986 засн. Музей гончарства (нині Гончарства українського музей-заповід­ник Національний); 1988 — Селюченко Олександри Меморіальний музей-садиба; 1999 — Пошивайлів родини Меморіальний музей-садиба; 2000 — Керамології від­діле­н­ня Ін­ституту народо­знавства НАНУ; 2010 — Сморжа Леоніда Меморіальний музей-садиба; 2013 — Музей мистецької родини Кричевських. В О. — Держ. спеціалізов. художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішні» ім. В. Кричевського, опор. заклад заг. серед. освіти, дитсадок; Центр роз­витку духов. культури, б-ка, дит. муз. школа, Будинок дит. та юнац. творчості; Центр первин. мед.-сан. допомоги. Ві­домі художні колективи: хореогр. — «Hap­pykids», вокал. — «BRAVIS». Є школа боксу «Опір», команда з черлідингу «Impulse», футбол. клуб «Опішня». Діють етнопоселе­н­ня «Старий хутір», готельно-ресторан. комплекс «Файне». Памʼят­ки архітектури: міністер. зразк. двокласне училище та однокласна земська школа (1890-і рр.), будинок лікаря-ветеринара, лікарня (обидві — кін. 19 — поч. 20 ст.), гончар. показ. пункт Полтав. губерн. земства (1915), павіль­йон рай. с.-г. й пром. ви­ставки (1955). Встановлено мемор. комплекс культур. спадщини ім. кошового отамана Філона Лихопія, стіну гончар. Слави, погру­д­дя Т. Шевченка, меморіал вічної Слави на честь воїнів 2-ї світової вій­ни, памʼятні знаки жертвам голодоморів, воїнам-афганцям, ліквідаторам аварії на ЧАЕС, учасникам Антитерорист. операції на Сх. України.

Нині О. — унікал. осередок керам. виробництва в Україні. Опішнян. майстри виготовляють як повсякден­ну, так і різноманітну святк. кераміку — поливаний мальований декор.-побут. посуд (горщики, глечики, макітри, миски, дзбанки, куманці, барильця, баклаги), посуд, роз­писаний у техніці ріжкува­н­ня або фляндрівки, пере­важно рослин. орнаментом, фігур. скульптур. декор. посуд зі стилізованим зображе­н­ням тварин (леви, барани, бики, коники, півні). Посуд вирізняється пластич. досконалістю форм, яскравістю барв і високими тех. якостями. Особливо ціниться керам. скульп­тура малих форм — вироби, зліплені із гончар. деталей та роз­писані чи оздоблені фактур. ліпним декором і кольор. поливами (коники, вершники, молодиці, парубки, різні композиції з фігур людей чи тварин). Для дітей — глиняні кізочки, рибки, круторогі баранчики, від­годовані свинки, гривасті леви, пів­ники, коники, іграшки-пищики тощо.

Серед видат. уродженців — біо­фізик, чл.-кор. НАНУ Д. Говорун, епізоотолог, чл.-кор. ВАСГНІЛ І. Лукашов, ортопед Б. Гавриленко, хірург І. Дейнека, брати вчений-економіст, громад.-політ. діяч Іван та письмен­ник Яків Майстренки, історик О. Пошивайло; письмен­ник, пере­кладач В. Вражливий, літературо­знавець, публіцист Н. Фіялковський; скульптор Є. Трипільська; гончарі, майстри декор.-ужитк. мистецтва та нар. керам. скульп­тури І. Багрій, Вас. Білик, Іван і його син Вʼячеслав Білики, А. Білик-Пошивайло, Гаврило, його дружина Євдокія та син Микола Пошивайли, М. Китриш, В. Омеляненко, О. Селюченко, О. Шиян. Тут минули дит. роки філософа Л. Сморжа.