Озеров Лев Адольфович

О́ЗЕРОВ Лев Адольфович (справж. — Гольдберг Лев Айзикович; псевд.: Лев Берг, Л. Корнєв; 10(23). 08. 1914, Київ — 18. 03. 1996, Мос­ква) — поет, літературознавець, перекладач. Член СП СРСР (1947), РФ (1991). Заслужений діяч культури Литов. РСР (1980), лауреат премії ж. «Арион» (1994). Закін. Моск. інститут філософії, літ-ри та історії (1939), аспірантуру при ньому (1941). На поч. 2-ї світової вій­ни був військкором на Пн. Кавказі, писав для радіо. 1942 повернувся в Москву, захистив канд. дис. (1943), відтоді й до 1996 викладав у Літ. інституті (від 1979 — професор кафедри худож. перекладу), а також у Моск. університеті (1945–46); у 1946–49 — завідувач відділу поезії в ж. «Октябрь». Дебютував 1936 добіркою віршів у Києві в ж. «Советская литература» і зб. молодих авторів «Пятеро». Тут опублікував і першу поет. зб. «Приднепровье» (1940). У Москві видруковано бл. 20-ти прижиттєвих кн. віршів О., серед них — «Ливень» (1947), «Признание в любви» (1957), «Светотень» (1961), «Дороги новый поворот» (1965), «Неземное тяготение» (1969), «Осетинская тетрадь» (1972), «Вечерняя почта» (1974), «За кадром» (1978), «Земная ось» (1986), «Гравюра на самшите», «Аварийный запас» (обидві — 1990), «Бездна жизни» (1996). У власних поет. текстах О. досить вдало експериментував із білим віршем, верлібром. Його лаконічні поезії близькі до лірич. мініатюр, чимало рядків із них стали афоризмами. Видав кілька робіт з історії рос. літ-ри, публікував розвідки з питань літ. майстерності й естетики. Чимало перекладав із мов народів СРСР: литов. (К. Борута, А. Венцлова, Е. Межелайтіс та ін.), їдиш (С. Галкін, Л. Квітко) тощо. Досліджував укр. класичну й сучасну поезію, переклав окремі твори Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Олександра Олеся, М. Зерова, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка, В. Стуса, О. Підсухи, С. Олійника, С. Крижанівсь­кого, Костя Герасименка, О. Корсовецького, А. Кацнельсона та ін. Товаришував із П. Тичиною, написав кн. «Павло Тычина» (1943), «Людина з майбутнього: Спогади про Тичину» (1971; обидві — Київ) та багато статей про нього («Побеждать и жить» // «Новый мир», 1943, № 2–3; «Наследие Тычины» // «Литературная газета», 1969, 28 мая; «Он слушал музыку времени» // «Дружба народов», 1972, № 3; «Широко откры­тые глаза» // там само, 1973, № 1), а також спогади про М. Рильсь­кого, М. Бажана, Л. Первомайсь­кого. Стаття О. «Стихотворения Анны Ахматовой», опубл. у «Литературной газете» (1959, 23 июня), — перший відгук про її поезію після довгих років мовчання. Поетесі присвятив низку публікацій: «Тайны ремесла. Новые стихи Анны Ахматовой» // «Литературная Россия», 1963, № 5; «У Анны Ахматовой» // «Новый журнал [Нью-Йорк]», 1964, 18 октября; «Поэт и бег времени. Эскизы к портрету А. Ахматовой» // «Нева», 1968, № 8; «Поэзия Анны Ахматовой» // «Писатель и жизнь», 1971, вып. 6. О. також чимало зробив для збереження твор. спадщини поетів свого покоління, які загинули на вій­ні чи в роки сталін. репресій, або тих, хто рано помер (зокрема І. Сельвінського, О. Кочеткова, Д. Кедріна, Г. Оболдуєва). О. першим із поетів відгукнувся на трагедію Бабиного Яру (поема «Бабий Яр» // «Октябрь», 1946, № 3). У посмерт. вид. «Пор­треты без рам» (Москва, 1999; С.-Пе­тербург, 2014; англ. перекл. — «Portraits without frames», London, 2018) уміщено поет.-мемуарні свідчення про П. Тичину, О. Дов­женка, С. Ковпака, Л. Квітка, Д. Гоф­штейна та ін. Укр. мовою окремі вірші О. в перекл. А. Глущака опубл. у кн. «Автографи. Книга перекладів» (О., 1988).

Завантажити статтю