Озимі культури

К. Ю. Суворова; З. В. Усова; О. Ю. Леонов

Озимі культури

ОЗИ́МІ КУЛЬТУ́РИ — однорічні сільськогосподарські культури, що для переходу до генеративної фази розвитку потребують проходження тривалої стадії яровизації під впливом низьких температур. До озимих належать зернові культури — пшениця (м’яка, тверда, спельта), жито, тритикале, ячмінь; олійні культури — ріпак, рижій; зернобобові культури — вика. Для нормал. розвитку О. к. їх сіють восени, в наступ. році вони квітують й утворюють насіння. Осн. відмінність озимих від ярих культур полягає в тому, що при весняній сівбі типові озимі не здатні утворювати репродуктивні органи. О. к. восени вегетують декілька місяців. За цей час у результаті складних біохім. і фізіол. процесів рослини О. к. розвивають вегетативну масу, міцну кореневу систему, розкущуються і загартовуються, тобто набувають стійкість до низьких т-р та ін. несприятливих умов зимівлі. В осін. період найсприятливіша для розвитку озимих суха, ясна і тепла погода (до +10–12 °С) удень з пониженням температури вночі. Це сприяє кращому загартуванню рослин, що підвищує їх витривалість у зимово-весняний період. Нестача або надлишок вологи, знижені або підвищені температури, слабкий доступ повітря в ґрунт затримує проростання насіння. Потреба у воді для проростання насіння у різних хліб. злаків неоднакова. Пшениця поглинає бл. 48 % води (від маси зерна), жито — 58–65 %. Під дією посухи знижується схожість насіння, зменшується зростання зародк. коренів, затримується формування вторин. кореневої системи, закриваються продихи, листя в’яне і скручується, прискорюється його старіння, значно скорочується коефіцієнт корис. дії фотосинтезу тощо. Восени розвиток рослин О. к. відбувається у дві фази: ріст — при т-рі вдень бл. +8–10 °С, а вночі — від нуля до +4 °С; загартування — при серед. т-рі від нуля до –5 °С. При зниженні середньодоб. температури повітря до +4–5 °С осіння вегетація призупиняється. У першій фазі завдяки актив. вегетації і процесам фотосинтезу у вузлах кущіння нагромаджуються цукри, що при нічній т-рі від нуля до +4 °С практично не витрачаються як на ріст рослин, так і на процеси їх дихання. Синтезуючись у зелених листках, частина цукрів транспортується до точки росту (конуса росту) та прилеглих тканин, що формують собою вузол кущіння, концентрується в них і забезпечує їм стійкість до несприятливих умов зимового періоду. У другій фазі відбувається зневоднення клітин, і в них підвищується концентрація розчин. цукрів, у клітинах зменшується вміст т. зв. вільної води, що легко замерзає, підвищується концентрація клітин. соку. У роки зі сприятливими умовами для загартування О. к. вміст цукрів у вузлах кущіння озимої пшениці в період макс. загартування (грудень–січень) становить 37–42 % до сухої маси озимого жита. Маючи такий запас цукрів, рослини О. к. краще адаптуються до перепадів т-р у зимовий період, толерантніше реагують на різке зниження температури ґрунту. У підвищенні зимостійкості рослин велику роль відіграють властивості протоплазми, що визначають її водоутримувал. здатність. Цей фактор має вирішал. значення для перезимівлі. Надлишок або нестача води стає однією з причин загибелі озимих. Добре загартована пшениця витримує зниження температури біля вузла кущіння до –18–20 °С, озиме жито до –23–24 °С, тритикале до –19–21 °С, озимий ячмінь до –14–15 °С. Проте навіть для добре загартов. рослин неможливо забезпечити 100 % перезимівлі. У результаті вивчення особливостей індивід. розвитку озимих рослин встановлено взаємозв’язок між тривалістю періоду яровизації, їх зимостійкістю та здатністю зберігати високий рівень загартованості упродовж усього періоду зимівлі. Залежно від умов кожного конкрет. року тривалість періоду від появи сходів до завершення яровизації (що проявляється в готовності рослин до переходу з вегетатив. стану до генеративного) коливається у досить широких межах. Сорти з тривалим періодом яровизації, зазвичай, мають вищу зимостійкість та краще зберігають загартованість протягом зими. О. к. за несприятливих умов зимівлі часто зазнають знач. пошкоджень або й гинуть. Гол. причинами цього є: вимерзання, випрівання, вимокання та утворення на посівах льодової кірки (див. Ожеледиця). У зимовий період проводять обстеження стану О. к. Життєздатність зимуючих рослин визначають, використовуючи різні методи монолітів та прискор. методи. Остаточне визначення стану озимини та підрахунки життєздат. рослин проводять при відновленні їх актив. росту. Навесні при підвищенні температури до +5 °С озимі починають відростати і додатково кущитися, а через 2–3 тижні виходять у трубку. Від виходу в трубку до колосіння проходить 20–50 днів. При формуванні зерна потреба озимих у теплі зростає. О. к. від проростання насіння до дозрівання зерна потрібна сума актив. т-р до 1800 °С, від поч. весняного відростання до дозрівання зерна — 1200–1500 °С. Тривалість вегетац. періоду озимих коливається (враховуючи і зимовий період) від 275 до 340 днів. Таким чином, здатність формувати високі врожаї обумовлена біол. перевагами: озимі здатні накопичити більше рослин. маси, встигають до зими розвинути потужну кореневу систему і добре розкущитися. Загартов. озимі здатні переносити суворі умови зимівлі; навесні з настанням стійкого тепла рослини поновлюють вегетацію і швидко нарощують зелену масу. Добре розвинуті з осені рослини краще використовують зимові запаси вологи, випереджають у рості бур’яни і заглушають їх. О. к. більш врожайні, ніж ярі, й, крім того, дають значні організац.-госп. вигоди, оскільки здійснення великого обсягу посів. робіт восени знижує напруження в період весняної сівби.

Серед О. к. пшениця займає одне з провід. місць і складає бл. 30 % від заг. площі посівів у світі. Вона має широке коло використання як харч., корм. і пром. культура. Площа посіву озимої м’якої пшениці в Україні залежно від року становить 6–7 млн га. За останні 100 р. урожайність пшениці озимої в світі зросла втричі. Частка укр. пшениці у світ. виробництві складає 3,6–3,7 %. Вибір сорту для озимих зерн. культур є важливою умовою як для перезимівлі, так і для подальшого розвитку та формування врожайності. Отримання високої продуктивності сучас. сортів можливе при застосуванні інтенсив. технологій вирощування, підібраних відповідно до їх біол. особливостей. У суворих умовах вирощування лише високий рівень зимостійкості й адаптованості сортів озимої пшениці може стати вагомим аргументом для їхнього поширення у виробництві. У Харків. лаб. селекції озимої пшениці за участі В. Юр’єва створ. 1929 сорт Ферругінеум 1239 — не перевершений за зимостійкістю до остан. часу.

Озиме жито має високу зимостійкість та невимогливе до умов вирощування порівняно з ін. озимими зерновими. Завдяки глибокому проникненню в ґрунт кореневої системи та здатності до засвоєння пожив. речовин навіть у малодоступ. формі дозволяє вирощувати його на ґрунтах із невисокою природ. родючістю. Зазвичай жито дає стабіл. та сталі врожаї в осн. зоні його вирощування — Поліссі та на більшості тер. Лісостепу. Жито як хлібна культура займає 2-е м. після пшениці, хоча за пожив. властивостями житній хліб переважає пшеничний, містить дуже корисні мінер. речовини — В-вітаміни, ненасичені жирні кислоти, цінні білки. Як корм. культура воно дає ранній високоперетрав. зелений корм. Урожай зеленої маси з кращих сортів жита може досягати до 300–600 ц/га. Сучасні дослідж. засвідчують, що О. к. в умовах змін клімату зменшують ерозію ґрунту, збільшують вміст вуглецю в ґрунті та скорочують викиди СО₂ з ґрунту. Жито не лише обумовлює збереження ґрунт. родючості, а й сприяє його підвищенню, накопичуючи в ґрунті вдвічі більше орган. речовин порівняно з яровими зерновими та служить прекрас. попередником для ін. культур. Воно здатне пригнічувати розвиток одно- та багаторіч. бур’янів, запобігає розмноженню збудників хвороб у ґрунті й рослин. рештках, знижує чисельність шкідників. Особливість озимого жита — сильне кущіння восени (4–5 стебел) і швидке відростання навесні. На відміну від озимої пшениці вузол кущіння у жита утворюється біля поверхні ґрунту (на глиб. 1,7–2,0 см) незалежно від глибини загортання насіння. Озимому тритикале властиве унікал. поєднання госп.-біол. показників батьків. форм пшениці й жита: високий потенціал урожайності зерна і зеленої маси, посилені адаптивні властивості (підвищена зимостійкість, посухостійкість, невимогливість до ґрунтів), комплекс. імунітет до грибк. захворювань, більший вміст білка і лізину в зерні та осн. пожив. речовин у зеленій масі. Тритикале є однією з найбільш пристосованих для біологізації с.-г. виробництва культурою. Тривалий період 1–2-го етапів органогенезу гарантує йому більш успішну перезимівлю. Критична температура вимерзання сучас. сортів, залежно від загартування, становить –18–22 °С.

Озима пшениця спельта добре переносить низькі температури на ранніх стадіях розвитку, це дозволяє висівати її у часовому діапазоні від вересня до кін. листопада, що дає можливість вчасно скористатися осін. опадами, які в останні сезони бувають нестабільними; має низку переваг перед м’якою пшеницею у вирощуванні: менш вимоглива до наявності пожив. речовин у ґрунті; краще протистоїть хворобам, характерним для звичай. пшениці в період вегетації.

Озимий ячмінь характеризується скоростиглістю, високою продуктивністю, пожив. якістю зерна. Його перевагою є те, що завдяки більш ранньому дозріванню він має можливість уникати дефіциту вологи наприкінці вегетації. Завдяки кращому розвитку рослин озимий ячмінь легше переносить посуху, однак він більш вибагливий до агротехніки, сильніше вражається хворобами. За врожайністю озимий ячмінь перевищує ярий, проте серйозною перешкодою в одержанні стабіл. врожаїв зерна і розширенні площ посіву є його недостатня зимостійкість. Численні спостереження показують, що зрідження посівів цієї культури найчастіше відбувається через вимерзання.

Озимий ріпак — рослина холодостійка, однак зимостійкість його слабка і залежить від сорту, температур. умов та загартування рослин. Ріпак легко витримує постійні зниження температури за нормал. вологості ґрунту і зовсім не витримує її коливань від –10 до +10 °С. У жовтні відбувається закладання майбутніх квітк. бутонів. Кількість листків на рослині корелює з кількістю бокових пагонів: один листок відповідає пагону. Від осін. розвитку рослин залежить урожайність насіння. Особливо негативно діє на рослини коливання температури навесні при підвищенні вологості ґрунту. За цих умов корені дуже уражуються бактеріал. гниллю, від якої спостерігається іноді масова загибель посівів. Загартування ріпаку краще відбувається у фазі розвиненої розетки листя при т-рі +5 °С протягом 10-ти днів і –3 °С упродовж наступ. 5-ти днів. Рослини, що не пройшли загартування (при пізніх строках сівби), гинуть при зниженні температури до –6–8 °С. Добре загартов. рослини витримують зниження температури на глиб. 1,5–2 см до –12–14 °С. Навесні озимий ріпак починає відростати при т-рі ґрунту +3–4 °С. Найсприятливіша для росту вегетатив. маси температура +18–20 °С. У період цвітіння і достигання насіння потреба в теплі підвищується, кращою т-рою в цій фазі є +22–23 °С. Насіння ріпаку багате на жир і білок.

Озимий рижій невимогливий до умов вирощування. Це холодостійка культура, сходи якої витримують заморозки до –12 °С. Насіння починає проростати за температури +1–2 °С. Рослини витримують весняні заморозки до –8 °С. Це дуже важлива перевага перед ін. капустяними культурами, адже дає можливість дуже рано збирати врожай, що робить рижій чудовим попередником. Період вегетації триває всього 70–90 днів. Озимий рижій у вироб. посівах займає незначні площі.

Озима вика невибаглива до температури, вона відмінно витримує холод. Її можна висаджувати з поч. серпня і до жовтня. Сходити починає при т-рі +2 °С. Динаміч. розвиток починається при т-рі вище +15 °С, стійка до її перепадів, здатна переносити морози до –30 °С. Характеризується раннім відростанням навесні. Небезпеч. фактором для посівів є повернення холоду в період весняного відростання. Тіньовитривалість дозволяє висівати її в сумішах з ін. культурами (пшениця, ячмінь). Використовується як корм. культура і культура з відновлення родючості ґрунту (сидерат).