Озимі культури

Визначення і загальна характеристика

ОЗИ́МІ КУЛЬТУ́РИ — однорічні сільськогосподарські культури, що для пере­ходу до генеративної фази роз­витку потребують проходже­н­ня тривалої стадії яровизації під впливом низьких температур. До озимих належать зернові культури — пшениця (мʼяка, тверда, спельта), жито, тритикале, ячмінь; олійні культури — ріпак, рижій; зернобобові культури — вика. Для нормал. роз­витку О. к. їх сіють восени, в на­ступ. році вони квітують й утворюють насі­н­ня. Осн. від­мін­ність озимих від ярих культур полягає в тому, що при весняній сівбі типові озимі не здатні утворювати ре­продуктивні органи. О. к. восени вегетують декілька місяців. За цей час у результаті складних біо­хім. і фізіол. процесів рослини О. к. роз­вивають вегетативну масу, міцну кореневу систему, роз­кущуються і загартовуються, тобто набувають стійкість до низьких т-р та ін. не­сприятливих умов зимівлі. В осін. період най­сприятливіша для роз­витку озимих суха, ясна і тепла погода (до +10–12 °С) удень з пониже­н­ням температури вночі. Це сприяє кращому загартуван­ню рослин, що під­вищує їх витривалість у зимово-весняний період. Не­стача або надлишок вологи, знижені або під­вищені температури, слабкий до­ступ повітря в ґрунт затримує проро­ста­н­ня насі­н­ня. Потреба у воді для проро­ста­н­ня насі­н­ня у різних хліб. злаків неоднакова. Пшениця по­глинає бл. 48 % води (від маси зерна), жито — 58–65 %. Під дією посухи знижується схожість насі­н­ня, зменшується зро­ста­н­ня зародк. коренів, затримується формува­н­ня вторин. кореневої системи, закриваються продихи, листя вʼяне і скручується, при­скорюється його старі­н­ня, значно скорочується коефіцієнт корис. дії фотосинтезу тощо. Восени роз­виток рослин О. к. від­бувається у дві фази: ріст — при т-рі вдень бл. +8–10 °С, а вночі — від нуля до +4 °С; загартува­н­ня — при серед. т-рі від нуля до –5 °С. При знижен­ні середньодоб. температури повітря до +4–5 °С осі­н­ня вегетація призупиняється. У першій фазі завдяки актив. вегетації і процесам фотосинтезу у вузлах кущі­н­ня на­громаджуються цукри, що при нічній т-рі від нуля до +4 °С практично не витрачаються як на ріст рослин, так і на процеси їх диха­н­ня. Синтезуючись у зелених листках, частина цукрів транс­портується до точки росту (конуса росту) та прилег­лих тканин, що формують собою вузол кущі­н­ня, концентрується в них і забезпечує їм стійкість до не­сприятливих умов зимового періоду. У другій фазі від­бувається зневодне­н­ня клітин, і в них під­вищується концентрація роз­чин. цукрів, у клітинах зменшується вміст т. зв. вільної води, що легко замерзає, під­вищується концентрація клітин. соку. У роки зі сприятливими умовами для загартува­н­ня О. к. вміст цукрів у ву­злах кущі­н­ня озимої пшениці в період макс. загартува­н­ня (грудень–січень) становить 37–42 % до сухої маси озимого жита. Маючи такий запас цукрів, рослини О. к. краще адаптуються до пере­падів т-р у зимовий період, толерантніше реагують на різке зниже­н­ня температури ґрунту. У під­вищен­ні зимо­стійкості рослин велику роль ві­ді­грають властивості протоплазми, що ви­значають її водоутримувал. здатність. Цей фактор має вирішал. значе­н­ня для пере­зимівлі. Надлишок або не­стача води стає однією з причин загибелі озимих. Добре загартована пшениця витримує зниже­н­ня температури біля вузла кущі­н­ня до –18–20 °С, озиме жито до –23–24 °С, тритикале до –19–21 °С, озимий ячмінь до –14–15 °С. Проте навіть для добре загартов. рослин неможливо забезпечити 100 % пере­зимівлі. У результаті ви­вче­н­ня особливостей індивід. роз­витку озимих рослин встановлено вза­ємозвʼязок між тривалістю періоду яровизації, їх зимо­стійкістю та здатністю зберігати високий рівень загартованості упродовж усього періоду зимівлі. Залежно від умов кожного конкрет. року тривалість періоду від появи сходів до заверше­н­ня яровизації (що проявляється в готовності рослин до пере­ходу з вегетатив. стану до генеративного) коливається у досить широких межах. Сорти з тривалим періодом яровизації, за­звичай, мають вищу зимо­стійкість та краще зберігають загартованість протягом зими. О. к. за не­сприятливих умов зимівлі часто за­знають знач. по­шкоджень або й гинуть. Гол. причинами цього є: вимерза­н­ня, ви­пріва­н­ня, вимока­н­ня та утворе­н­ня на посівах льодової кірки (див. Ожеледиця). У зимовий період проводять обстеже­н­ня стану О. к. Жит­тє­здатність зимуючих рослин ви­значають, використовуючи різні методи монолітів та при­скор. методи. Остаточне ви­значе­н­ня стану озимини та під­рахунки жит­тє­здат. рослин проводять при від­новлен­ні їх актив. росту. Навесні при під­вищен­ні температури до +5 °С озимі починають від­ро­стати і додатково кущитися, а через 2–3 тижні виходять у трубку. Від виходу в трубку до колосі­н­ня проходить 20–50 днів. При формуван­ні зерна потреба озимих у теплі зро­стає. О. к. від проро­ста­н­ня насі­н­ня до до­зріва­н­ня зерна потрібна сума актив. т-р до 1800 °С, від поч. весняного від­ро­ста­н­ня до до­зріва­н­ня зерна — 1200–1500 °С. Тривалість вегетац. періоду озимих коливається (враховуючи і зимовий період) від 275 до 340 днів. Таким чином, здатність формувати високі врожаї об­умовлена біол. пере­вагами: озимі здатні накопичити більше рослин. маси, встигають до зими роз­винути потужну кореневу систему і добре роз­кущитися. Загартов. озимі здатні пере­носити суворі умови зимівлі; навесні з на­ста­н­ням стійкого тепла рослини поновлюють вегетацію і швидко нарощують зелену масу. Добре роз­винуті з осені рослини краще використовують зимові запаси вологи, випереджають у рості бурʼяни і за­глушають їх. О. к. більш врожайні, ніж ярі, й, крім того, дають значні організац.-госп. вигоди, оскільки здійсне­н­ня великого обсягу посів. робіт восени знижує напруже­н­ня в період весняної сівби.

Серед О. к. пшениця за­ймає одне з провід. місць і складає бл. 30 % від заг. площі посівів у світі. Вона має широке коло викори­ста­н­ня як харч., корм. і пром. культура. Площа посіву озимої мʼякої пшениці в Україні залежно від року становить 6–7 млн га. За остан­ні 100 р. урожайність пшениці озимої в світі зросла втричі. Частка укр. пшениці у світ. виробництві складає 3,6–3,7 %. Вибір сорту для озимих зерн. культур є важливою умовою як для пере­зимівлі, так і для подальшого роз­витку та формува­н­ня врожайності. Отрима­н­ня високої продуктивності сучас. сортів можливе при за­стосуван­ні інтенсив. технологій вирощува­н­ня, пі­ді­браних від­повід­но до їх біол. особливостей. У суворих умовах вирощува­н­ня лише високий рівень зимо­стійкості й адаптованості сортів озимої пшениці може стати вагомим аргументом для їхнього пошире­н­ня у виробництві. У Харків. лаб. селекції озимої пшениці за участі В. Юрʼєва створ. 1929 сорт Фер­ругінеум 1239 — не пере­вершений за зимо­стійкістю до остан. часу.

Озиме жито має високу зимо­­стійкість та невимогливе до умов вирощува­н­ня порівняно з ін. озимими зерновими. Завдяки глибокому проникнен­ню в ґрунт кореневої системи та здатності до засвоє­н­ня пожив. речовин навіть у малодо­ступ. формі до­зволяє вирощувати його на ґрунтах із невисокою природ. родючістю. За­звичай жито дає стабіл. та сталі врожаї в осн. зоні його вирощува­н­ня — Поліс­сі та на більшості тер. Лісо­степу. Жито як хлібна культура за­ймає 2-е м. після пшениці, хоча за пожив. властивостями житній хліб пере­важає пшеничний, містить дуже корисні мінер. речовини — В-вітаміни, ненасичені жирні кислоти, цінні білки. Як корм. культура воно дає ран­ній високоперетрав. зелений корм. Урожай зеленої маси з кращих сортів жита може досягати до 300–600 ц/га. Сучасні дослідж. засвідчують, що О. к. в умовах змін клімату зменшують ерозію ґрунту, збільшують вміст вуглецю в ґрунті та скорочують викиди СО₂ з ґрунту. Жито не лише об­умовлює збереже­н­ня ґрунт. родючості, а й сприяє його під­вищен­ню, накопичуючи в ґрунті вдвічі більше орган. речовин порівняно з яровими зерновими та служить прекрас. попередником для ін. культур. Воно здатне пригнічувати роз­виток одно- та багаторіч. бурʼянів, запобігає роз­множен­ню збудників хвороб у ґрунті й рослин. рештках, знижує чисельність шкідників. Особливість озимого жита — сильне кущі­н­ня восени (4–5 стебел) і швидке від­ро­ста­н­ня навесні. На від­міну від озимої пшениці вузол кущі­н­ня у жита утворюється біля поверх­ні ґрунту (на глиб. 1,7–2,0 см) незалежно від глибини загорта­н­ня насі­н­ня. Озимому тритикале властиве унікал. по­єд­на­н­ня госп.-біол. показників батьків. форм пшениці й жита: високий потенціал урожайності зерна і зеленої маси, посилені адаптивні властивості (під­вищена зимо­стійкість, посухо­стійкість, невимогливість до ґрунтів), комплекс. імунітет до грибк. захворювань, більший вміст білка і лізину в зерні та осн. пожив. речовин у зеленій масі. Тритикале є однією з найбільш при­стосованих для біо­логізації с.-г. виробництва культурою. Тривалий період 1–2-го етапів органогенезу гарантує йому більш успішну пере­зимівлю. Критична температура вимерза­н­ня сучас. сортів, залежно від загартува­н­ня, становить –18–22 °С.

Озима пшениця спельта добре пере­носить низькі температури на ран­ніх стадіях роз­витку, це до­зволяє висівати її у часовому діапазоні від вересня до кін. листопада, що дає можливість вчасно скори­статися осін. опадами, які в остан­ні сезони бувають не­стабільними; має низку пере­ваг перед мʼякою пшеницею у вирощуван­ні: менш вимоглива до наявності пожив. речовин у ґрунті; краще протистоїть хворобам, характерним для звичай. пшениці в період вегетації.

Озимий ячмінь характеризується скоро­стиглістю, високою продуктивністю, пожив. якістю зерна. Його пере­вагою є те, що завдяки більш ран­ньому до­зріван­ню він має можливість уникати дефіциту вологи на­прикінці вегетації. Завдяки кращому роз­витку рослин озимий ячмінь легше пере­носить посуху, однак він більш вибагливий до агротехніки, сильніше вражається хворобами. За врожайністю озимий ячмінь пере­вищує ярий, проте сер­йозною пере­шкодою в одержан­ні стабіл. врожаїв зерна і роз­ширен­ні площ посіву є його недо­статня зимо­стійкість. Числен­ні спо­стереже­н­ня показують, що зрідже­н­ня посівів цієї культури найчастіше від­бувається через вимерза­н­ня.

Озимий ріпак — рослина холодо­­стійка, однак зимо­стійкість його слабка і залежить від сорту, температур. умов та загартува­н­ня рослин. Ріпак легко витримує по­стійні зниже­н­ня температури за нормал. вологості ґрунту і зовсім не витримує її коливань від –10 до +10 °С. У жовтні від­бувається закла­да­н­ня майбутніх квітк. бутонів. Кількість листків на рослині корелює з кількістю бокових пагонів: один листок від­повід­ає пагону. Від осін. роз­витку рослин залежить урожайність насі­н­ня. Особливо негативно діє на рослини колива­н­ня температури навесні при під­вищен­ні вологості ґрунту. За цих умов корені дуже уражуються бактеріал. гни­л­лю, від якої спо­стерігається іноді масова загибель посівів. Загартува­н­ня ріпаку краще від­бувається у фазі роз­виненої ро­зетки листя при т-рі +5 °С протягом 10-ти днів і –3 °С упродовж на­ступ. 5-ти днів. Рослини, що не про­йшли загартува­н­ня (при пізніх строках сівби), гинуть при знижен­ні температури до –6–8 °С. Добре загартов. рослини витримують зниже­н­ня температури на глиб. 1,5–2 см до –12–14 °С. Навесні озимий ріпак починає від­ро­стати при т-рі ґрунту +3–4 °С. Най­сприятливіша для росту вегетатив. маси температура +18–20 °С. У період цвіті­н­ня і до­стига­н­ня насі­н­ня потреба в теплі під­вищується, кращою т-рою в цій фазі є +22–23 °С. Насі­н­ня ріпаку багате на жир і білок.

Озимий рижій невимогливий до умов вирощува­н­ня. Це холодо­­стійка культура, сходи якої витримують заморозки до –12 °С. Насі­н­ня починає проро­стати за температури +1–2 °С. Рослини витримують весняні заморозки до –8 °С. Це дуже важлива пере­вага перед ін. капустяними культурами, адже дає можливість дуже рано збирати врожай, що робить рижій чудовим попередником. Період вегетації триває всього 70–90 днів. Озимий рижій у вироб. посівах за­ймає не­значні площі.

Озима вика невибаглива до температури, вона від­мін­но витримує холод. Її можна висаджувати з поч. серпня і до жовтня. Сходити починає при т-рі +2 °С. Динаміч. роз­виток починається при т-рі вище +15 °С, стійка до її пере­падів, здатна пере­носити морози до –30 °С. Характеризується ран­нім від­ро­ста­н­ням навесні. Небезпеч. фактором для посівів є поверне­н­ня холоду в період весняного від­ро­ста­н­ня. Тіньовитривалість до­зволяє висівати її в сумішах з ін. культурами (пшениця, ячмінь). Використовується як корм. культура і культура з від­новле­н­ня родючості ґрунту (сидерат).

Літ.: Влох В. Г., Бомба М. Я., Лихочвор В. В. та ін. Довід­ник з вирощува­н­ня озимої пшениці. Л., 1998; Мутерко О. Ф., Балашова І. А., Файт В. І., Сиволап Ю. М. Молекулярно-генетичні механізми регуляції типу роз­витку пшениці // Цитологія і генетика. 2015. Т. 49, № 1; Стельмах А. Ф., Бальвінська М. С., Файт В. І., Захарова О. О. Оцінка систем регуляції темпів початкового роз­витку зразків ячменю (Hordeum Vulgare L.) осін­нього строку сівби // Зб. наук. пр. СГІ–НЦНС. 2017. Вип. 29; Теоретичні дослідже­н­ня та практичні досягне­н­ня Ін­ституту рослин­ництва імені В. Я. Юрʼєва НААН: Історія та сьогоде­н­ня (1908–2018 рр.). Х., 2018; Щипак Г. В. Тритикале і пшениця: селекція та адаптивність, урожайність, якість. К., 2019.

К. Ю. Суворова, З. В. Усова, О. Ю. Леонов

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю