Ознака

ОЗНА́КА — ви­значеність як властивість людини, соціокультурного обʼєкта, предмета або явища, що ви­окремлює їх із загалу або ви­значає подібність до інших. О. можуть бути характерні та нехарактерні, головні й другорядні, необхідні чи випадкові. Сукупність О. (або однієї), що складає внутр. ви­значеність предмета або явища і тотожна їхньому якіс. виміру, належить до гол. характеристик, ознак (або атрибутів). Інші О., що не іманентні щодо природи предмета чи явища, вважають другорядними або нехарактерними. За­звичай термін «О.» вказує на практично чи мислен­нєво встановлену якісну від­мін­ність обʼєкта, його корисність або шкідливість, оригінальність чи під­робку. О. соц. подій вказує на їхню від­повід­ність законам чи протизакон­ність, важливість (корисність) або шкідливість. У пі­знавал. діяльності в процесі абстрагува­н­ня субʼєктом ми­сле­н­ня від­бувається від­стороне­н­ня (від­ки­да­н­ня) другорядних, нехарактер. ознак предмета чи явища для гносеол. операцій із гол. ознаками, що ви­значають їхню природну сутність. На засадах виявле­н­ня однотип. О. певного кола обʼєктів, здійснюють процедуру ви­значе­н­ня приналежності таких обʼєктів до певного типу, тобто їх класифікують.

У філософії вперше О. морал. людини ви­окремив Сократ. О. мудрої, морал. людини в укр. філософії роз­винув Г. Сковорода (див. Сковородино­знавство). Пі­зна­н­ня в собі Бога — ідеалів Добра, Краси і Правди та слідува­н­ня їм повсякчасно — О. істин. людини. У метафізиці Р. Декарта атрибутом духов. суб­станції, її гол. О. є мисле­н­ня, а матеріальної — протяжність. Фундатори комунікативної філософії (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас) об­ґрунтували фундам. О. людини — комунікативність, тобто спрямованість на взаєморо­зумі­н­ня, взаємовід­критість до інших, сприйня­т­тя всіх можливих контр­аргументів (див. також Комунікація). У крит. онтології (Н. Гартман) гол. О. реал. світу є індивідуація — існува­н­ня та утворе­н­ня роз­маїтих непо­втор. феноменів, як речі (див. Річ), життя, сві­домість, дух. У філософії науки (Р. Карнап) О., що дає змогу роз­різняти позанаук. та наук. судже­н­ня, — це можливість їх верифікації. О. істин­ності наук. суджень є узгодже­н­ня їх змісту з емпірич. досві­дом (верифікація). Істиною О. постнекласич. науки (К. Поп­пер) є гіпотетичність та можливість спростува­н­ня теорії емпірич. фактами (фальсифікація). О. наук. зна­н­ня є критичність мисле­н­ня, по­стій. пере­гляд теорій, гіпотез та про­блем. О. за­стосовують у всіх сферах жит­тєдіяльності людини: культурній, педагогічній, екон.-фінансовій, соц.-політичній, повсякден­ній тощо. Повсякден­не мисле­н­ня послуговується О. для роз­різне­н­ня вчинків і поведінки людей щодо їхньої моральності, естетичності та правомірності. Морал. О. може виражати схвале­н­ня або осуд, естетична — художню досконалість мист. твору, образну виразність і динамічність, правова — осудність особи або закон­ність її дій, вчинків та поведінки. О. може бути емоційною або раціональною. Емоц. О. є первин­ною та інтуїтивною, раціональна — потребує об­ґрунтува­н­ня та від­повід­ності певним критеріям. В освіт. діяльності О. за­стосовують для встановле­н­ня результатів набу­т­тя знань, умінь та профес. здібностей здобувача освіти. У соц. сфері О. слугує зʼясуван­ню рівня демократичності та свободи особи, критеріїв по­ступу соціуму, його екологічності та ефективності. На політ. рівні О. презентує значущість політ. подій, держ. ухвал і соц. практик для су­спільства загалом та кожного громадянина. О. дійсного соц. по­ступу (І. Франко) — емансипація людини.

Завантажити статтю