Ознака

ОЗНА́КА  — визначеність як властивість людини, соціокультурного об’єкта, предмета або явища, що виокремлює їх із загалу або визначає подібність до інших. О. можуть бути характерні та нехарактерні, головні й другорядні, необхідні чи випадкові. Сукупність О. (або однієї), що складає внутр. визначеність предмета або явища і тотожна їхньому якіс. виміру, належить до гол. характеристик, ознак (або атрибутів). Інші О., що не іманентні щодо природи предмета чи явища, вважають другорядними або нехарактерними. Зазвичай термін «О.» вказує на практично чи мисленнєво встановлену якісну відмінність об’єкта, його корисність або шкідливість, оригінальність чи підробку. О. соц. подій вказує на їхню відповідність законам чи протизаконність, важливість (корисність) або шкідливість. У пізнавал. діяльності в процесі абстрагування суб’єктом ми­слення відбувається відсторонення (відкидання) другорядних, нехарактер. ознак предмета чи явища для гносеол. операцій із гол. ознаками, що визначають їхню природну сутність. На засадах виявлення однотип. О. певного кола об’єктів, здійснюють процедуру визначення приналежності таких об’єктів до певного типу, тобто їх класифікують.

У філософії вперше О. морал. людини виокремив Сократ. О. мудрої, морал. людини в укр. філософії розвинув Г. Сковорода (див. Сковородинознавство). Пізнання в собі Бога — ідеалів Добра, Краси і Правди та слідування їм повсякчасно — О. істин. людини. У метафізиці Р. Декарта атрибутом духов. субстанції, її гол. О. є мислення, а матеріальної — протяжність. Фундатори комунікативної філософії (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас) обґрунтували фундам. О. людини — комунікативність, тобто спрямованість на взаєморозуміння, взаємовідкритість до інших, сприйняття всіх можливих контраргументів (див. також Комунікація). У крит. онтології (Н. Гартман) гол. О. реал. світу є індивідуація — існування та утворення розмаїтих неповтор. феноменів, як речі (див. Річ), життя, свідомість, дух. У філософії науки (Р. Карнап) О., що дає змогу розрізняти позанаук. та наук. судження, — це можливість їх верифікації. О. істинності наук. суджень є узгодження їх змісту з емпірич. досвідом (верифікація). Істиною О. постнекласич. науки (К. Поппер) є гіпотетичність та можливість спростування теорії емпірич. фактами (фальсифікація). О. наук. знання є критичність мислення, постій. перегляд теорій, гіпотез та проблем. О. застосовують у всіх сферах життєдіяльності людини: культурній, педагогічній, екон.-фінансовій, соц.-політичній, повсякденній тощо. Повсякденне мислення послуговується О. для розрізнення вчинків і поведінки людей щодо їхньої моральності, естетичності та правомірності. Морал. О. може виражати схвалення або осуд, естетична — художню досконалість мист. твору, образну виразність і динамічність, правова — осудність особи або законність її дій, вчинків та поведінки. О. може бути емоційною або раціональною. Емоц. О. є первинною та інтуїтивною, раціональна — потребує обґрунтування та відповідності певним критеріям. В освіт. діяльності О. застосовують для встановлення результатів набуття знань, умінь та профес. здібностей здобувача освіти. У соц. сфері О. слугує з’ясуванню рівня демократичності та свободи особи, критеріїв поступу соціуму, його екологічності та ефективності. На політ. рівні О. презентує значущість політ. подій, держ. ухвал і соц. практик для суспільства загалом та кожного громадянина. О. дійсного соц. поступу (І. Франко) — емансипація людини.

Завантажити статтю