Олійник Борис Ілліч

ОЛІ́ЙНИК Борис Ілліч (22. 10. 1933, с. Зачепилівка Новосанжар., нині Полтав. р-ну Полтав. обл. — 30. 04. 2017, Київ) — поет, публіцист, політичний діяч. Акад. НАНУ (1990). Герой України (2005). Держ. премії СРСР (1975) та України ім. Т. Шевченка (1983), лауреат низки міжнар. премій. Ордени Свободи (2009), князя Ярослава Мудрого 5-го (1995), 4-го (1999) та 3-го (2012) ступ. Державні нагороди СРСР. Був депутатом ВР СРСР (1989–91), УРСР (1980–91) та України (1992–2006). Член ЦК КПУ та ЦК КПРС, 11 р. очолював парт. організацію СПУ. У 1962–73 — кор., а потім гол. ред. ж. «Ранок»; 1974–91 — завідувач відділу, чл. редколегії ж. «Вітчизна». Заст. голови правління СПУ (1971–74), секр. правління СПУ та СП СРСР (1976–91). Голова правління Укр. фонду культури (1987–2017; нині ім. О.), голова Комітету з Держ. премій України ім. Т. Шевченка в галузі літ-ри, журналістики і мистецтва при РМ України (1999–2016). Автор понад 40-а книжок, серед них — зб. поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962), «Двадцятий вал» (1964), «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «На лінії тиші» (1972). У 1985 видруковано двотомник, а 2007 — шеститомник вибр. творів. Публіцистика представлена в кн. «Криниці моралі та духовна посуха» (1990), «Князь тьми: відкритий лист Михайлу Горбачову» (2008). Віршувати почав рано. Навчаючись ще в 5-му класі, побачив свій вірш, надрук. у новосанжар. рай. газеті. У шкіл. роки почалося і його знайомство з газетяр. працею. У тій же рай. газеті він, старшокласник новосанжар. серед. школи, поряд із поет. творами друкував різні дописи, навіть нариси. 1953 вступив на факультет журналістики Київ. університету (закін. 1958). Тогочасне студент. сере­довище відзначалося літ. спрямуванням. Разом з О. навч. відомі у майбутньому поети В. Симоненко, В. Підпалий, Т. Коломієць, М. Сом, В. Діденко, С. Тельнюк, Л. Тендюк та ін. Такий «поетичний бум» 1950–60-х рр. сформувався в літ. напрям «шістдесятництво». Він був породжений т. зв. хрущов. «відлигою», що настала у післясталін. період. Чотири поет. збірки, що одна за одною побачили світ протягом 1962–68 («Б’ють у крицю ковалі», «Двадцятий вал», «Вибір», «Коло») засвідчили процес становлення О. як поета громадян.-етич. спрямування. У темат. розмаїтті, що спостерігалося у перших книжках, вгадувалася певна центробіжна сила — молодий поет усе частіше вдавався до тем, що виражали його розуміння того, якою повинна бути людина, за якими духов. законами вона повинна жити. Від збірки до збірки поет зростав як майстер слова, що володіє тонким розумінням механізмів емоц. впливу на читача. Показовим у цьому плані є його поезія «Ринг» зі зб. «Коло», в якій стверджується ідея, що Правда, Порядність, Честь зо­бов’язані себе уміло захищати, йти у відкритий бій зі Злом і добиватися перемоги над ним. Найчастіше художня думка поета набуває сюжет. вирішення. Він уміло створює притч. сюжети, що наділені підтекст. сенсами. Ін. приваблива особливість поетики О. — її орган. фольклоризація. Вона найвиразніше проявилася у творах інтимно-лірич. спрямування. Водночас, його поет. мова була позбавлена умовно-асоціатив. ускладненості, тієї характерної для модер. поетики «ребусності». Всі ці риси худож. системи спричинили зростання популярності поета. Читачеві імпонувала сюжетність поезій, їхня притчевість, винахідлива завуальованість підтекст. смислів, розгадка яких викликала важливий для створення естетич. реакції ефект «відкриття нового». Поет уміло вибудовував катарсисні пуанти — показовою у цьому плані є поезія «Похорон учителя». Витонченою впливовістю були наділені ліричні поезії. Якщо громадян. лірика О. позначена відкритістю, голос. тонами, виразним вольовим «мужеським» началом, то в своїй інтим. ліриці він виглядав м’яким, мрійливо-стишеним, надзвичайно чутливим. Повністю поділяючи нар. етику кохання, поет виражає це почуття у формах, близьких до народнопісенних. У зб. «Істина» (1976) його інтимні поезії були згруповані в розділ під назвою «Мелодія». Назва показова, бо інтимна лірика поета зіткана з образів, які немовби звучать тихими і ніжними мелодіями. Це зорові образи сизих осінніх туманів, вересн. надвечір’я, далекої зорі, сповільненого поруху крила, білого цвіту вишень, синьоокої дівчини, яка стоїть «на порозі, на високім», жасмину, що осипається «на далекім полустанку», «лебедино-білої музики» дівочих пальців, жін. профілю, ледь означеного на тлі вечір. обрію. Знаковим твором інтим. лірики О. є поезія «Мелодія» («Заболю, затужу, заридаю… в собі, закурличу…»). Важливою темою в твор. доробку поета є тема матері, материнства. Такі поет. шедеври як «Мати сіяла сон…», «Пісня про матір», «Мати наша — сивая горлиця…», «Мамо, вечір догоря…» набули широкої популярності. Поет активно вдавався до жанру поеми. Завдяки своїм жанр. можливостям, поема дозволяла О. пов­ні­ше та концептуальніше виразити проблеми, що постійно порушувалися ним у віршах і освоєння яких все ж таки постійно потребувало якихось завершувальних, підсумк. зусиль. Поема «Дорога» сконцентровувала в собі всі осн. моменти активно розроблюваної поетом проблеми вибору морал.-етич. кредо, яким повин­на керуватися сучасна людина. Поеми «Дорога» й «Урок» у філос. плані розробляють одну із найбільш дорогих і болючих для О. тем — тему Пам’яті. Слово і дія, слово і пам’ять, слово і відповідальність — ось далеко не всі проблеми, що художньо осмислюються в поемах «Заклинання вогню» та «У дзеркалі слова». Одна з остан. поем О. «Трубить Трубіж» присвячена болючим проблемам переосмислення укр. історії, яке відбувається з позицій нац. самокритики. Оцінюючи творчість О. із сучас. позицій, а також із позицій її здатності жити у «великому часі» (М. Бахтін), необхідно вдатися до амбівалент. підходу. З одного боку — О. був поетом виразного нац. спрямування. Окремі його твори, такі, напр., як «Було у матері чотири сини» чи «Парубоцька балада» є перлинами укр. поезії, в яких висловлені глибокі художні смисли націоцентрич. характеру. Низку віршів поета поклали на музику композитори В. Тилик («Мати сіяла сон», «Тополина вулиця», «Пісня дитинства»), О. Білаш («Мелодія», «Ода Полтаві»), І. Карабиць («Заклинання вогню», «Матір»), І. Поклад («Мамо, вечір догоря...», «Пісня не заблудиться моя»), В. Кирейко («Пісня про матір»), Л. Дичко («Ода музиці», «Колискова киянину»), П. Майборода («Луна»), Б.-Ю. Янівський («Як упав же він») та ін. Усі зазначені книги О. видані в Києві. Разом із О. Гончаром стояв біля витоків Міжнар. Шевченків. свята «В сім’ї вольній, новій». Різними засобами протистояв процесам русифікації, що активно проводилася на теренах України у 1970–80-х рр. Здійснював активну націєтворчу діяльність як голова правління Укр. фонду культури. Виступаючи 1988 на 19-й конф. КПРС у Москві, вперше публічно заявив про потребу з’ясувати причини голоду 1933. З ін. боку — щира відданість комуніст. ідеї, а разом із цим наявність комплексу світогляд. переконань на кшталт вихваляння комуніст. минулого, протесту проти декомунізації, не визнання провини Росії в анексії Криму та агресії проти України на Донбасі. Все це дало підстави письменнику Ю. Винничуку так охарактеризувати його: «Старий динозавр-комуніст, вір­ний друг русского міра, ленінець і сталініст, який ніколи не змирився з розпадом СССР». Така драм. роздвоєність талановитого поета, якому випало жити і творити в складну епоху, коли на 1/6 частині земної кулі відбувався експеримент побудови «першої у світі соціалістичної держави», була характерною для більшості митців того часу. Тому так важливо зрозуміти внутр. драматизм їхнього життя та творчості й уміло відібрати з їх твор. спадщини все найцінніше, що заслуговує назавжди залишитися в скарбниці нац. культури. На будівлі Укр. фонду культури в Києві встановлено мемор. дошку О. Його ім’ям названо гімназію у рідному селі.

Завантажити статтю