ОЙКУМЕ́НА (грец. οι̉κουμένη — вся земля, від οι̉κέω — населяю, проживаю) — населена людьми частина земної поверх­ні, конкретний світ людства; світ, що потрапив у поле зору чи діяльності людини, без­посередній світ людини. Поня­т­тя «О.» широко використовують у гео­графії, астрономії, політиці, релігії, історії, культурі, літературі тощо. Уявле­н­ня про О. є важливою складовою давньогрец. натурфілософії і зу­стрічається вже в «Історії» Геродота (5 ст. до н. е.) у значен­ні «найвід­даленіша з населених країн». Ксенофан описував О. як частину Землі, до якої у певний час під­ходить Сонце і яка «не заселена нами». О. також використовували для по­значе­н­ня кордонів між заселеними і незаселеними землями під час Великої грец. колонізації. За часів Гомера і Гесіода сформувалося уявле­н­ня про те, що світ, О., заселений від центру Землі (метрополії) до країв, оточених океанами. Зокрема, О. зображали у формі чотирикутника, центр якого був осередком цивілізації, а провінції асоціювалися з варварством та архаїкою, що повністю спів­від­носилася з ідеями ел­ліноцентризму. Після формува­н­ня уявлень про поділ поверх­ні Землі на геогр. зони і після усві­домле­н­ня давньогрец. гео­графами обмеженості своїх знань про заселені людьми Землі по­стало пита­н­ня про роз­міри та форму О. та про можливість існува­н­ня кількох О.

Вагомий внесок у роз­виток уявлень про О. зробив Ератосфен (бл. 275–194 до н. е.), який поділив її на пн. і пд. частини та напов­нив інформацією, отриманою від мандрівників. Поділ від­повід­ав таким природ. чин­никам як гори чи ріки, а карто­графія — геом. фігурам чи ін. образам (напр., Британія зображувалася у формі трикутника, Індія — ромба, Сардинія набувала обрисів від­битку ступні тощо). Таким чином, в Ерастофеновій гео­графії О. легко карто­графувалася, вимірювалася і запа­мʼятовувалася, залишаючись еталоном, хоча й за­знавала від­повід. модифікацій у трактатах на­ступників, аж до Птолемея. За доби Рим. імперії дис­кусії навколо О. по­ступово згасали, зокрема й тому, що запанувала ідея про те, що імперія не має меж (лат. «imperium sine fine»). Більшість гео­графів Рим. імперії послуговувалися поня­т­тям «orbis terrarum» (або «orbis terrae») — уся Земля, увесь ві­домий світ. Марін Тірський та Птолемей від­мовилися від викори­ста­н­ня О. на користь поня­т­тя «не­знана земля» (грец. «άγνωστη γη»). Варто за­значити, що внаслідок ізольованості людських спільнот одна від одної сформувалася певна множина центрів світу і, від­повід­но, множини ойкумен, створюваних великими цивілізаціями (Китай, Індія, Межиріч­чя, Се­ред­земноморʼя тощо), центри яких спів­падали із центрами світу. Ойкуменізація світу ви­значається, з одного боку, реал. екс­пансією людини в різні природні системи, з іншого — подола­н­ням ві­дірваності, ізольованості людських спільнот, а О. набуває також значе­н­ня певної універсал. єд­ності. Наслідком зро­ста­н­ня людства, усві­домле­н­ням ним себе як певної цілісності стало звуже­н­ня кількості О. та на­ближе­н­ня до ідеї єдиної для всіх людей О., якою є планета Земля. У християнстві ідея О. кореспондується з уявле­н­нями стоїків про світ як про­стір, населений людьми, а Євангелія царства буде проповід­уватися в усьому населеному світі.