Олешня

ОЛЕ́ШНЯ — село Чернігівського (до липня 2020 — Ріпкинського) ра­йону Чернігівської області; осередок гончарства. У квітні 2019 Олешнян. сільс. раду з селами Грибова Рудня, Заводське й Олександрівка зараховано до Добрян. селищ. громади. О. знаходиться на малій р. Сухий Вир (притока Виру, бас. Дні­пра), побл. Голубих озер, за 60 км від Чернігова, 30 км від смт Добрянка, 25 км від смт Ріпки та 2 км від залізнич. ст. Грибова Рудня. Площа 2,8 км². За пере­писом насел. 2001, проживали 982 особи; пере­важно українці. Функціонує залізнич. зупин. пункт Олешня. На думку багатьох дослідників, село засн. 1705 пред­ставником козац. старшини Туранським. Є версія й про дещо давнішу історію. У різний час селом також володіли Сахновські, Коденцови, Ліндфорси. Спочатку адміністративно О. належала до Черніг. полку. 1781–96 — у складі Черніг. намісництва; 1796–1802 — Малорос., 1802–1925 — Черніг. губ.; 1781–1923 — Городнян. пов. Тривалий час О. входила до Яриловиц. (від поч. 20 ст. — Новояриловиц.) волості (див. Нові Яриловичі); на поч. 20 ст. стала центром окремої волості. У 1-й пол. 19 ст. працював винокур. завод. 1866 було 35 дворів, проживали 308 осіб. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. Мешканці брали участь у антибільшов. пов­ста­н­нях, зокрема й під керівництвом І. Галаки. 1923 з Новояриловиц., Олешнян. і частини Дроздовиц. волостей утвор. Добрян. р-н. 1923–25 — у складі Снов., 1925–30 — Черніг. округ; від 1932 — Черніг. обл.; 1959–2020 — Ріпкин., від 2020 — Черніг. р-нів. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталін. ре­пресій. Від кін. серпня 1941 до вересня 1943 — під нім. окупацією. Є Олешнян. лісництво Добрян. лісгоспу. Від 1978 охороняють ботан. заказник місц. значе­н­ня Олешнянська дача (128 га). В О. — заг.-осв. школа; клуб, б-ка. Збереглися церква св. Катерини та садиба Ліндфорсів, що зведені у серед.19 ст. На церк. по­двірʼї — каплиця Смолен. ікони Божої матері, споруджена над могилами Ліндфорсів. Неподалік ростуть старовин­на липова алея та дуби. Тут народилися письмен­ниця, літературо­знавець, громад. діячка С. Русова (походить з родини Ліндфорсів; є памʼят. знак, створ. шкіл. музей), гончар І. Бібик, майстри худож. кераміки Г. Денисенко (усі — в О.), О. Железняк (у Грибовій Рудні). З О. повʼязані життя та діяльність майстра худож. кераміки М. Денисенка. На­прикінці 19 ст. село було одним із найбільших гончар. осередків Городнян. пов. Цьому сприяли значні поклади якіс. гончар. глин, а також малоземе­л­ля селян і піщані ґрунти, що ускладнювали заня­т­тя землеробством. За даними 1915, в Городнян. пов. мешкали 518 гончарів, з них 328 — в Олешнян. гончар. р-ні, до якого, окрім О., входили села Ловинь, Олександрівка, Папірня, Ган­нівка, Глібів хутір, Рудня. У різні роки олешнян. глини досліджували геолог П. Армашевський, гірн. інж. В. Вознесенський, чл. ради Міністерства держ. майна П. Корольов, чл. Черніг. губерн. земської управи П. Солонина. З ініціативи Черніг. губерн. та Городнян. повіт. земсь­ких управ і за під­тримки Ліндфорсів 1895 в О. було від­крито першу в Черніг. губ. земську гончарну навч. майстерню (очолив П. Пашутинський), гол. мета якої — пошире­н­ня поміж ку­старями покращених при­йомів гончар. виробництва. Новозбудована гончарня мала триповерх. горно, випарювал. сковороду, від­діле­н­ня для пере­мелюва­н­ня глини на жорнах, при­стосува­н­ня для від­мучува­н­ня (від­мулюва­н­ня) глини та суші­н­ня готових виробів, майстерню з гончар. кругами й інструментами для ліпле­н­ня. Курс навч. для початківців — 3 р., для гончарів — 2 р. У ній на­вчалися стипендіати із Мглин. (2 особи), Остер. та Сосниц. (по 1 особі) пов. Черніг. губ. 1896 здобували освіту 9 дорослих і 6 під­літків, які екс­перимент. шляхом зна­йомилися зі способами приготува­н­ня поливи й ви­вчали місц. глини, при­стосову­ючи їх до гончар. виробництва. Упродовж року здійснили 48 випалювань у муфельному та 32 — у великому горнах. Увесь технол. процес було поділено на 3 самост. виробництва з виготовле­н­ня простого глин. посуду, характер. для ку­стар. виробництва; вогнетрив.; теракот. й поливʼяного посуду. Асортимент виробів майстерні був досить широким. Це і традиційні для регіону гончарні форми (горщики, миски, гладишки), і нові, пере­важно поливʼяні, орієнтовані на міських жителів (молочники, чайники зі сформ. в алебастр. формах вушками та носиками, кавники, графини, цукорниці, поросятниці, масляниці, чашки й чайні блюдця, різноманітні каструлі, горщики, «польські вершківники», горщики для квітів із під­ставками, глечики з тазиками для умива­н­ня, свічники, чорнильниці тощо). Саме тому частина ку­старів О. спри­ймала майстерню як «панський завод», який не мав із ними нічого спільного, й боялася конкуренції, бо там за­проваджували в усі вироб. процеси новітні види робіт, більш сучасні технол. при­строї та інструменти. Проте були гончарі, які зацікавилися її діяльністю й використовували окремі ново­введе­н­ня, зокрема удосконал. гончар. круг, різноманітні гончарні ножики й шаблони тощо. Працівники майстерні довели, що від­мучена (від­мулена) й випарена глина значно якісніша; у гончар. виробництві ручну працю частково можна механізувати; випалювати поливʼя­ні й неполивʼяні вироби треба окремо, а поливу необхідно добирати до кожного виду глини; за­провадили в гончарне виробництво нові різновиди глин і екс­перимент. способом пі­дібрали до них поливи; продемонстрували роботу різних горнів, що до­зволяли випалювати велику або невелику кількість глин. виробів, економити дрова й матеріали; за­охочували гончарів до колектив. видобува­н­ня глини шахт. методом. 1897 П. Пашутинського було звільнено, навч. функція майстерні по­ступилася комерц. зав­да­н­ням. У грудні цього ж року олешнян. гончарі, які опанували в земській навч. майстерні окремі новітні вироб. операції, обʼ­єд­налися в артіль з виготовле­н­ня покращ. гончар. посуду. 1898 Черніг. губерн. земські збори ухвалили ріше­н­ня про закри­т­тя майстерні й пере­дачу її майна на 2 р. товариству ку­старів у О. Член артілі повин­ні були виготовляти не лише покращ., а й простий посуд, звич. для місц. майстрів. За­стосовуючи вдосконал. способи виробництва, залучаючи до себе якомога більшу кількість гончарів і на­вчаючи учнів, вони мали під­няти технол.-худож. рівень гончарства серед ку­старів О. Артіль продовжила доводити пере­ваги покращ. гончар. виробництва та сприяти роз­витку місц. промислу. Але сут­тєво змінити стан нар. технології місц. гончар. виробництва ні майстерня, ні артіль не змогли. Гол. причина цього — ілюзії кер. земства про можливість за­провадже­н­ня окремих технол. операцій, характер. для тогочас. гончар. промисловості, у ку­стар. виробництво. У гончарів не було фінанс. можливостей для впровадже­н­ня вдома тех. удосконалень, вони обʼєктив­но не могли конкурувати із фабрично-завод. пром-стю. Навіть заможні гончарі ро­зуміли приреченість домаш. виробництва в новіт. екон. умовах, а тому ніхто з них загалом так і не скори­стався земськими на­становами. Упродовж на­ступ. років гончарство продов­жувало пере­важати серед занять місц. населе­н­ня. Успадковуючи батьків. справу, більшість майстрів гончарювала вдома. У роки суціл. колективізації влада збільшила податк. гніт на ку­старів і змушувала їх вступати до колго­спів, працювати в гончар. цехах. Один із них було створ. в О., де обʼєд­нано бл. 30 осіб. Решта майстрів за­ймалася гончар. справою вдома. Із фронтів 2-ї світової вій­ни до О. не повернулися 130 гончарів: 21 — із роду Ничипоренків, 18 — Денисенків, по 6 — Бібиків, Кобзарів, Авраменків, Артеменків, Зінченків та ін. У повоєн­ні роки асортимент місц. гончарів складався із горщиків різної ємності та при­значе­н­ня (питун, молошник, пі­добідник, обідник, стовбун, верейка, плоскіша), глечиків, банок, горщиків-двійнят і трійнят, мисок, кухлів, свистунців та ін. 2013 в О. проживали понад 20 гончарів. Від 2010-х рр. тут гончарну справу роз­виває засн. майстерні «Макітра» О. Михайленко, який брав майстер-класи з гончарства в олешнян. гончаря А. Кобзаря.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю