Освіти філософія

ОСВІ́ТИ ФІЛОСО́ФІЯ – галузь філософії, що досліджує практично всі складові освітньої діяльності, а також осмислення освіти та виявлення її актуальних проблем у суспільстві. Водночас вона відображає обсяг знань, їх структуру, нову методологію мислення, підходи до вирішення профес. завдань та практ. зміст освіти, аналізує засади освіти, її цілі та ідеали, методологію пед. значення, методи проектування й створення нових освіт. інституцій та систем. Термін «О. ф.» вперше з’явився у 19 ст. в Німеччині, коли І. Кант, Ґ. Геґель, а згодом і В. фон Гумбольдт висунули ідею гуманіст. освіти особистості та її самосвідомості, запропонували шляхи реформування системи шкіл. та університет. освіти. Завдяки працям франц. соціолога Е. Дюркгайма наприкінці цього століття в межах зх. наук. школи О. ф. виокремлена у самост. напрям дослідж., що розвинувся у 2-й пол. 20 ст. у США, а потім у Європі. Тут вона почала існувати як незалежна дисципліна, що є дослідниц. сферою філософії, а предметом її дослідж. — освіта.

Бере початок з антич. часів, адже у філос. концепціях проблеми освіти завжди посідали провідне місце. Так, у Стародав. Греції з розвитком суспільства питань освіти торкалися відомі давньогрец. філософи Демокрит, Платон, Аристотель, також важливе значення має досвід піфагор. школи. Однак, осн. предметне поле освіти тоді відкрив Сократ, бо вся його філософія базувалася на формуванні людини, яка вміла відрізняти знання від знання ілюзорного, нав’язаного кимось. Аристотель вважав, що вся система виховання будувалася на основі всебіч. розвитку особистості та формування у молоді здатності самостійно жити. Філософи доби Середньовіччя через призму християнства трактували освіту як духовне становлення, перетворення людини. Цінність знання визначалася силою віри людини. Впровадження реліг. системи освіти означало повну владу Церкви над усіма сферами сусп. життя, зокрема й над політикою. В епоху Відродження, що ознаменована формуванням світської культури та розквітом ідей гуманізму, центр. місце в роботах мислителів знову почала займати людина як особа, яка гідна уваги й ґрунт. вивчення. Розвиток природн.-наук. і гуманітар. знань сприяв зміні устрою життя. Новоєвроп. традиція відома своїми раціоналіст. поглядами та дала чимало видат. мислителів — Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, Р. Декарт, Ґ. Ляйбніц, Б. Спіноза, які розуміли освіту як формування людини відповідно до вищого чину духовності, культурності, божественності. Так, напр., Дж. Локк досліджував освіту з точки зору свободи, сусп. рівності та справедливості. Однак, саме в епоху Просвітництва розробили концепцію освіти, й важливу роль у цьому відіграли філософи К.-А. Гельвецій, П.-А. Гольбах, Й. Гердер, Ш.-Л. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо. Так, Ш.-Л. Монтеск’є пов’язував усе із соц. інститутами, що функціонують у суспільстві, називав закони виховання першими законами, з якими стикається людина у своєму житті і які сприяють у подальшому формуванню влади як такої. Під впливом цих ідей опинився і К.-А. Гельвецій, у поглядах якого можна виокремити 4 осн. ідеї: природжена рівність людей; особистий інтерес як рушійна сила індивід. розвитку і вирішал. початок у діяльності людей; виховання як спрямована сила в розвитку інтересів; політ. система як визначал. початок виховання. Філософ вбачав створення заг. щастя у зміні юрид. законів і покращенні виховання. Варто зазначити, що суттєві зміни у суспільстві відбулися у 16 та 19 ст., що значно вплинуло на еволюцію поглядів щодо формування особистості. Основи О. ф. розвивали у своїх працях Я. Коменський, І. Песталоцці, Ф. Фребель, Й. Гербарт, Дж. Дьюї, які були засновниками наук. педагогіки і класич. моделі освіти. Хоча ця модель помітно еволюціонувала впродовж двох поперед. століть, у своїх осн. характеристиках вона залишилася незмінною. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. філософи В. Дільтей, А. Берґсон, Е. Шпранґер, Т. Літт, Ф.-В. Ніцше у своїй творчості важливе місце відводили аспектам інструм. взаємодії філософії та педагогіки. Відтак, аж ніяк не випадковою є апеляція дослідників насамперед до праць, присвяч. проблемі людини. Серед авторів — М. Бубер, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер, А. Камю, Х. Ортеґа-і-Ґасет, Ж.-П. Сартр, Ґ.-О. Марсель, Ж. Маритен, М. Шелер, К. Ясперс, які зробили найбільший внесок у розвиток О. ф. у 20 ст., зокрема висвітлили та обґрунтували ідею гуманіст. творення особистості. Від серед. 20 ст. у Зх. Європі спостерігається факт відокремлення О. ф. від заг. філософії. Цьому слугували низка причин, зумовлених заг. тенденцією еволюції філос. думки та необхідністю стимулювати увагу до можливостей конструктив. підходу до розв’язання нагал. проблем освіти суто з філос. позицій. 1965 створ. Спілку з філософії освіти у Великій Британії, 1990 на міжнар. конф. з питань демократизації освіти засн. асоціацію «Міжнар. мережа філософії освіти».

У СРСР, зокрема й Україні, О. ф. набула розвитку у 1950–60-х рр., коли загострилися теор. аспекти філос.-освіт. змісту в працях Е. Ільєнкова, С. Рубінштейна, Г. Щедровицького та ін., розпочалися інтенсивні дослідниц. пошуки з метою вдосконалення навч.-вихов. процесу й підвищення рівня його ефективності. Наступ. кроком у становленні О. ф. у 1970-х рр. був напрям проблем. навчання, обґрунтований такими мислителями, як Т. Кудрявцев, І. Лернер, А. Матюшкін, Я. Пономарьов. Крит. рефлексія проблем. навчання здійснювалася з позицій особистісно-діяльніс. підходу психології (А. Петровський, О. Леонтьєв) і системно-діяльнісного у філософії (Г. Батищев, Е. Юдін). Звичайно, була чітко окреслена й теоретично виокремлена філос.-освітня проблематика, відбулося обґрунтування зміни освіт. парадигм, інтенсивно дискутували про типи методол. роботи як концептуал. схеми проектування освіт. практики. У 1980-х рр. О. ф. розробляла переважно діалог. та культурол. парадигми (В. Біблер, М. Бахтін, О. Асмолов, І. Кон та ін.). В епіцентрі уваги також перебувала взаємодія технократ. та гуманіст. орієнтацій у навч. за умов комп’ютеризації і гуманізації в межах діалогу культур. О. ф. набула ознак особливої галузі знання, в межах якої вивчали методол., теор. і проектні проблеми освіт. теорії та практики. На межі 1980–90-х рр. акцент було зроблено також на аналізі проблематики в контексті взаємодії різних середовищ розвитку — від сімейної через шкільну і вузівську до соц.-психологічної, профес.-діяльнісної та інформ.-соціогенної в межах гуманіст. педагогіки, рефлексій. психології та розуміючої соціології. Відповідно до цього інтенсивно формувалася філос.-освітня проблематика та дискутувалися типи методол. роботи як концептуал. схеми проектування освіт. практики. Вказані ознаки знайшли відображення у працях М. Алексєєва, В. Біблера, І. Лернера, В. Розіна, В. Рубцова, К. Славської, В. Швирьова, П. Щедровицького, Б. Юдіна та ін. Нині різні аспекти О. ф. в Україні досліджують В. Андрущенко, О. Базалук, А. Бичко, М. Бойченко, О. Гомілко, Л. Губерський, С. Клепко, М. Култаєва, В. Лутай, М. Михальченко, О. Нежива, І. Предборська, В. Свириденко, І. Степаненко, О. Удод, С. Черепанова, Л. Шкляр та ін. У 21 ст. О. ф. має такі напрями: аналітичний (Р. Пітерс, А. Фішер, І. Шеффлер), критично-раціоналістичний (Ф. Кубе, Р. Лохнер), необіхевіористський (Б. Скіннер, Е. Толмен, К. Халл), непрагматичний (Е. Келлі, А. Маслоу, С. Хук), феміністський (М. Беленкі, Б. Хукс) та постмодерністський (Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі). Від 2005 у Києві видають фаховий наук. ж. «Філософія освіти».

Літ.: Бичко А. Національні аспекти філософської освіти в Україні // Філософія освіти. 2005. № 1; Клепко С. Ф. Філософія освіти в європейському контексті. П., 2006; Губерський Л., Андрущенко В. Філософія як теорія та методологія розвитку освіти. К., 2008; Філософія освіти: Навч. посіб. К., 2009; Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору. К., 2009; Базалук О. А. Философия образования в свете новой космологической концепции: Учеб. К., 2010; Базалук О. О., Юхименко Н. Ф. Філософія освіти: Навч.-метод. посіб. К., 2010; Нежива О. М. Становлення філософії освіти як сфери знань // Наук. зап. Київ. університету туризму, економіки і права. Сер. Філос. науки. 2014. Вип. 16; Її ж. Феномен освітньої політики: національний та міжнародний виміри. К., 2017.

О. М. Нежива

Розмір шрифту

Освіти філософія

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті