Основні питання філософії

ОСНОВНІ́ ПИТА́­Н­НЯ ФІЛОСО́ФІЇ — пита­н­ня, від­повіді на які мають фундаментальне значе­н­ня для основ філософствува­н­ня та подальшого роз­витку філософії. Важливу роль О. п. ф. зумовлює те, що від­повіді на них ви­значають роз­вʼяза­н­ня всіх інших про­блем філософії, вони також є вагомими для інших наук, особливо для політики та етики, та для практичного життя. Зокрема, це пита­н­ня про те, чи існують обʼєктивні цін­ності поза субʼєктивними намірами та бажа­н­нями.

Поня­т­тя «О. п. ф.» використовують і в однині, і в множині, тому здебільшого йдеться про основне пита­н­ня в різних галузях філософського зна­н­ня: онтології, гносеології, етиці. І. Кант сформулював такі основні пита­н­ня: «що я можу знати?», «що я повинен робити?», «на що я можу сподіватися?», «що є людина?». На перше пита­н­ня від­повід­ає онтологія, на друге — мораль, на третє — релігія, на четверте — антропологія. Однак, від того, сформульоване це пита­н­ня в однині чи множині, залежить не тільки ви­значе­н­ня сфер людського пі­­зна­н­ня або існува­н­ня, це встановлює монізм, дуалізм та плюралізм у філософії.

Формулюва­н­ня О. п. ф. має свою історію, його необхідно роз­глядати від­повід­но до зміни парадигм у філософії, серед яких — буття, сві­домість і мовлен­нєва комунікація. Ще в давнину Платон досліджував звʼязок між предметами та зна­н­нями за допомогою вчень про ідеї та про душу. Він роз­різняв чут­тєве та позачут­тєве. Для нього зна­н­ня — пригадува­н­ня ідеї, яку душа побачила в «наднебесному» місці перед утіле­н­ням, тому зна­н­ня та пі­зна­н­ня належать до царства ідей. Забуте внаслідок втіле­н­ня (про­блема тіла і душі) людина може повернути за допомогою чут­тєвого сприйня­т­тя, роз­мов та під керівництвом учителя. Почут­тєві сприйня­т­тя стосуються реальних матеріальних тіл і пере­даються душі згадува­н­ням від­повід­них (божествен­них) ідей. Отже, ідеї внаслідок свого божествен­ного характеру є сутнісним, первин­ним для них.

Один із основоположників сучасної філософії Р. Декарт спирався на світо­глядний та епістемологічний дуалізм. Він почав із 2-х незалежних суб­станцій — матеріального (res extensa) та духовного (res cogitans). «Від­повід­ність» матеріального та духовного світів — їх «знан­ня» одне одного — зрештою пояснюється за­провадже­н­ням концепту Бога як нескінчен­ної і невичерпної суб­станції. Для Й. Фіхте існували лише 2 послідовні філософські системи: ідеалістична, що походить від мисле­н­ня (називав її досконалістю ідеалізму), і матеріалістична, яка виводить ідею з речі. Кожна із цих 2-х систем внутрішньо послідовна тією мірою, що жодна не може прямо спростувати іншу. Проте Й. Фіхте свого часу критикував механічний матеріалізм, що, на думку філософа, пере­творив розум на річ, заперечуючи його свободу. Йому належить ві­домий вислів: «Тому те, яку філософію обирає людина, залежить від того, якою людина є: адже філософська система — це не мертва побутова порада, яку можна від­кинути чи прийняти як заманеться, вона натхнен­на душею людини, що її має». Л. Фой­єрбах формулював О. п. ф. таким чином: «Пита­н­ня про те, чи створив Бог світ, пита­н­ня про від­ноше­н­ня Бога і світу загалом... я вважаю... це пита­н­ня одним із найважливіших і водночас най­складніших питань людського пі­зна­н­ня, і, як уже видно з цього, філософія належить до того факту, що вся історія філософії справді обертається лише навколо цього пита­н­ня...».

Особливого значе­н­ня О. п. ф. набуло у філософії марксизму. У праці «Ludwig Feuerbach und der Ausgang der klassischen deuts­chen Philosophie» («Людвіґ Фойєрбах та кінець класичної німецької філософії») // «Neue Zeit», 1886, № 4, 5 Ф. Енгельс так ви­значив це пита­н­ня: «Велике основне пита­н­ня усієї, зокрема новітньої філософії, є пита­н­ня про від­ноше­н­ня між мисле­н­ням і бу­т­тям..., духом і природою». Залежно від від­повіді на це пита­н­ня, тобто, що філософи вважають первин­ним, а що вторин­ним, вони роз­ділилися на 2 великі табори — ідеалістів і матеріалістів. Інший бік пита­н­ня про від­ноше­н­ня мисле­н­ня і буття, за Ф. Енгельсом, полягає в тому, «чи здатне наше мисле­н­ня пі­знавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявле­н­нях і поня­т­тях про дійсний світ мати правильне від­ображе­н­ня дійсності?». Таке тлумаче­н­ня О. п. ф. є парадигмальною основою для діалектичного та історичного матеріалізму й подібних теоретичних кон­структів марксизму-ленінізму. У В. Леніна як О. п. ф. по­стало пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня матерії (як обʼєктивної реальності) і сві­домості (її від­ображе­н­ня). Такий під­хід, на його думку, дає можливість конкретизувати ро­зумі­н­ня К. Марксом історії як обʼєк­тивного процесу, від­так довести незаперечну необхідність пролетарської революції.

Інколи на по­значе­н­ня О. п. ф. використовують синонім. формулюва­н­ня. Напр., Л. Фойєрбах вважав його «одним із найважливіших», Ф. Енгельс називав «великим» або навіть «вищим пита­н­ням усієї філософії». А. Камю трактував як «гол. пита­н­ня філософії» та його суть вбачав у тому, «варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим», він називав це пита­н­ня також «найневід­кладнішим з питань», повʼяз. із сенсом життя людини. Від­так А. Камю пере­містив про­блематику О. п. ф. у практ.-екзистенційну площину.

Від­повід­но до своєї ідеї подола­н­ня метафізики, зокрема й таких різновидів, як ідеалізм і матеріалізм, М. Гайдеґ­ґер акцентував на від­мін­ності між «провід­ідним пита­н­ням» та «основним пита­н­ням». Перше стосується метафізичного пита­н­ня про суще як суще та буття сущого (дух — матерія), що згодом при­звело до виникне­н­ня різних від­повід­ей на нього в метафізиці й онтології. Формулюючи О. п. ф., М. Гайдеґ­ґер зосереджував увагу на різних виявах та приховува­н­нях буття в ході історії з метою дослідити, як взагалі виникли такі ви­значе­н­ня. Для нього від­мін­ність між основними і провід­ними пита­н­нями су­проводжувалася заперече­н­ням попередньої концепції О. п. ф. М. Гайдеґ­ґер уважав провід­не метафізичне пита­н­ня про вище суще ви­значальним чин­ником в історії філософії. Однак згодом він від­кинув цей під­хід і по­ставив зовсім інакше сформульоване основне пита­н­ня: «чому взагалі і яким чином різні метафізичні детермінації роз­виваються в ході історії?». Філософ прагнув дати від­повіді на нього у своїх працях про історію буття.

Пред­ставники постмодернізму заперечили О. п. ф. і повʼязану з ним боротьбу між матеріалізмом та ідеалізмом. Так само і комунікативна філософія, виходячи за межі філософії сві­домості, прагне «зняти» протилежність між ідеалізмом, з одного боку, та матеріалізмом і реалізмом, — з іншого. Зокрема К.-О. Апель за­значав: «Транс­цендентальна перед­умова науки не може бути ні ідеалістичною у сенсі традиційної філософії сві­домості, ні матеріалістичною у сенсі онтологічного “діамату” або сцієнтистського обʼєк­ти­візму, що приховує свої онтологічні під­валини». У такий спосіб він фактично заперечив О. п. ф. Ю. Габермаса, не за­стосовуючи поня­т­тя О. п. ф., стверджував, що «єд­ність та множин­ність є ви­значальними для теми, під знаком якої була започаткована метафізика». Він використовував термін «ви­значальне» для філософії загалом, тому пита­н­ня про статус самого єдиного, точніше, про від­ноше­н­ня єдиного і множин­ного, є ви­значал. пита­н­ням філософії. Із цього випливає, що ви­значальним (чи основним, якщо воно існує) пита­н­ням філософії є таке: «як можливе єдине в світі?». Від­повідь на нього є парадигмо­утворювальним чин­ником роз­витку філософії. Його необхідно роз­глядати в різних парадигмах філософії: в онтологічній філософії — саме буття утворює таку єд­ність, у філософії сві­домості — єдине є витвором сві­домості, у філософії комунікації — єд­ність породжена формами комунікативних практик. Від­повід­но пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня матерії і духу, буття та сві­домості, реального й ідеального та їх пі­зна­н­ня є похідними від пита­н­ня про «єд­ність і множин­ність» у від­повід­них парадигмальних утворе­н­нях філософії.

Літ.: J. G. Fichte. Erste Einleitung in die Wissenschaftslehre // Johann Gottlieb Fich­tes sämmtliche Werke. Bd. 1. Berlin, 1845–46; L. Feuerbach. Das Wesen der Religion. Stuttgart, 1938; K. O. Apel. Das Apriori der Kommunikationsgemeinschaft und die Grundlagen der Ethik. Zum Problem einer rationalen Begründung der Ethik // K. O. Apel. Transformation der Philosophie. Bd. 2. Das Apriori der Kommunikationsgemeinschaft. Frankfurt am Main, 1973; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. К., 1999; J. Koivisto, L. Mehtonen. Grund­frage der Philosophie // Historisch-kritisches Wör­terbuch des Marxismus. Bd. 5. Hamburg, 2001.

А. М. Єрмоленко

Завантажити статтю