Основні права і обов’язки держав

ОСНОВНІ́ ПРАВА́ І ОБО́ВʼЯЗКИ ДЕРЖА́В — встановлені в між­народному праві права та обовʼязки держав, що мають ви­значальне значе­н­ня для їхнього існува­н­ня та належного функціонува­н­ня у між­народному спів­товаристві. О. п. і о. д. тісно повʼязані з осн. принципами між­нар. права і часто зумовлені ними. Виникне­н­ня доктрини осн. прав держав повʼязують із доктриною природного права, в якому вбачають джерело їхнього зародже­н­ня та об­ґрунтува­н­ня. Більшість науковців, які дотримувалися класифікації швейцар. право­знавця Е. де Ват­теля та ін. прихильників природ.-правового під­ходу, роз­глядали певні права держав як осн., сут­тєві та абсолютні, на доповнен­ня до яких існували ін., вторин­ні, права похідного або від­носного характеру. Осн. права без­посередньо випливали з принципів суверенітету та незалежності, що становили наріжний камінь усієї системи між­нар. права. Їх додавали до договорів, узагальнювали у наук. працях і в результаті зʼявилися різні пере­ліки таких прав. Одні з них ґрунтувалися на від­мін­ностях осн. прав держав, і, від­повід­но, формулювалися такі права, як право на існува­н­ня, право на рівноправність та право на територію; ін. ви­значали різні осн. права держав, основуючись на первин. праві на існува­н­ня.

У рамках природ.-правової традиції існувала тенденція надавати осн. правам держав абсолют. характеру, тобто роз­глядати їх як такі, що мають остаточ. і невід­ʼєм. характер. Прихильники цього під­ходу проводили аналогію між правами людини та правами держави. На такому ро­зумін­ні ґрунтувалася, зокрема, Декларація прав та обовʼязків держав 1916 Амер. ін­ституту між­нар. права. Друга група вчених ви­значала осн. права держав, керуючись приписами та постулатами, що упродовж більш ніж 300 остан­ніх років роз­глядали як сут­тєві умови членства в між­нар. спів­товаристві. За­звичай держави вважають себе такими, що володіють осн. правами, які стали частиною між­нар. права у цей період. Ще одна група вчених взагалі не ви­знавала поділу прав держав на осн. й другорядні, абсолютні й від­носні, первин­ні й вторин­ні. Право­знавці позитивіст. традиції (див. Позитивізм) зверталися лише до фактів між­нар. життя, не вважаючи за необхідне вдаватися до доктрин. концепцій у дис­кусіях про поточну практику держав. Права держави роз­глядали як існуючі, якщо вони були ви­знані такими, і держава могла вимагати лише зʼясу­ва­н­ня того, який звичай містив те чи ін. право або якими договорами встановлено ці права. Якщо чл. між­нар. спів­товариства демонстрували мовчазну згоду або висловлювали свою згоду щодо об­стоюва­н­ня певних прав державами, цього було до­статньо.

Прагмат. позицію щодо ви­знан­ня прав держав за­ймали їхні уряди. При цьому невеликі держави більш активно наполягали на осн. правах, що, природно, повʼяза­не з їхнім бажа­н­ням захистити себе від зазіхань великих держав. Проте й остан­ні час від часу зверталися до аргументів, що ґрунтуються на осн. правах, коли вважали предмет обговоре­н­ня важливим. Осн. права були правами, за які варто боротися, правами, стосовно яких держава не могла зробити по­ступки без втрати свого пре­стижу. На поч. 20 ст. держави намагалися кодифікувати ці права, орієнтуючись на істор. декларації прав людини. Перші такі зуси­л­ля зроблено в рамках між­амер. регіон. спів­товариства. Так, у межах проекту «Основні права та обовʼязки американських республік» 1916 Амер. ін­ститут між­нар. права прийняв зга­дану Декларацію прав та обовʼязків держав для Між­нар. комісії юристів, що зібралася 1927 у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). На основі цього проекту Комісія роз­робила і подала Гаван. конф. амер. держав 1928 проект Договору про держави, їхнє існува­н­ня, рівноправність та ви­зна­н­ня. Однак проект за­знав невдачі через опозицію США до абсолют. форми доктрини неінтервенції, включеної до нього. 1933 на Конф. амер. держав у м. Мон­теві­део (Уруґвай) прийнято Конвенцію про права та обовʼязки держав, учасники якої погодилися з тим, що політ. існува­н­ня держав не залежить від ви­зна­н­ня; усі держави юридично рівноправні; осн. права держави не під­лягають будь-якому впливу; держава не має права на втруча­н­ня у внутр. і зовн. справи ін. держави; громадяни та іноземці пере­бувають під однаковим захистом, і іноземці не можуть вимагати ін. або більших прав, ніж мають громадяни; спори врегульовують мирними засобами; територ. набутки, здійснені силовим шляхом, не ви­знають. Низку цих принципів під­тверджено на конф. 1936 у Буенос-Айресі та 1938 у Лімі. Більш деталізов. є права та обовʼязки чл. ОАД. Глава 2 її Статуту під­тверджує 14 принципів, які використовують у своїх від­носинах чл. ОАД, а глава 4, що має назву «Основні права та обовʼязки держав», частково по­вторює принципи, проголошені в поперед. між­амер. документах. У ній спеціально у більш конкрет. формі викладено за­стосува­н­ня таких прав, як заг. заборона інтервенції та звільне­н­ня від неї шляхом ужи­т­тя заходів для під­трима­н­ня миру і без­пеки.

Статут ООН хоча й не формулює кодекс прав та обовʼязків чл. організації, однак має у своїх вступних ста­т­тях низку принципів між­нар. права, що можуть бути від­несені до такого кодексу. Так, у стат­ті 2 проголошено, що ООН засн. на принципі суверен. рівності всіх її чл., вони мають добросовісно виконувати взяті на себе за Статутом зобовʼяза­н­ня (пункт 2); вирішувати спори мирними засобами (пункт 3); утримуватися від по­грози силою чи її за­стосува­н­ня у своїх взаємовід­носинах (пункт 4); допомагати ООН у будь-яких діях, вжитих від­повід­но до її Статуту (пункт 5); не втручатися у справи, що є внутр. компетенцією держав (пункт 7). Кожен із цих обовʼязків су­проводжують від­повід­ні права щодо ін. держав. На своїй 1-й сесії 1949 Комісія між­нар. права ООН роз­робила проект Декларації про права та обовʼязки держав, що має 14 статей, сформульов. у світлі нового роз­витку між­нар. права та в гармонії зі Статутом ООН: 4 стат­ті містять пере­лік осн. прав держав, 10 статей — осн. обовʼязків. Осн. права держав: право на незалежність; юрисдикцію над власною територією; рівноправність; не­втруча­н­ня у внутр. справи; обо­вʼязки держав: дотрима­н­ня договорів; поважа­н­ня прав індивіда; мирне врегулюва­н­ня спорів; незверне­н­ня до вій­ни або викори­ста­н­ня сили; недоторкан­ність іноз. території та неви­зна­н­ня територ. на­дбань силою; дотрима­н­ня принципів ви­зна­н­ня держав і суверенітету; незав­да­н­ня шкоди осн. правам держав; поважа­н­ня прав, якими користуються ін. держави, тощо. ГА ООН у своїй резолюції від 6 грудня 1949 за­пропонувала цей проект Декларації дер­жавам-чл., однак від­повіді не отримала. Поч. 1950-х рр. характеризувався посиле­н­ням проти­стоя­н­ня колиш. союзників у 2-й світ. вій­ні — США і СРСР — та виникне­н­ням між ними і загалом між Заходом і Сходом «холодної вій­ни», що зумовила принцип. роз­біжності щодо тлумаче­н­ня осн. принципів між­нар. права, а отже, й О. п. і о. д., що не дало змоги кодифікувати їх у єдиному універсал. між­нар. акті. Певною компенсацією цього можна вважати прий­няту ГА ООН Декларацію про принципи між­нар. права 1970. Принципи цієї Декларації між­нар. спів­товариство роз­глядає як заг. принципи між­нар. права, їх можна одночасно вважати О. п. і о. д. з таким самим статусом, тобто обовʼязк. для всіх субʼєктів між­нар. права. Це під­тверджує і висновок самої Комісії між­нар. права ООН, яка в своїх «За­уваже­н­нях щодо проекту Декларації про права та обовʼязки держав» заявила, що «стат­ті проекту Декларації проголошують загальні принципи між­народного права». Отже, між­нар. спів­товариство надає великого значе­н­ня ви­знан­ню універсальності О. п. і о. д., що, будучи сут­тєвими для під­трима­н­ня мирних від­носин між суверен. державами, від­дзеркалюють жит­тєві між­нар. реальності. Між­нар. право ви­знає існува­н­ня О. п. і о. д. через членство держав у між­нар. спів­товаристві, незалежно від будь-якого особл. акта в праві.

Завантажити статтю