Основні права і обов’язки держав

ОСНОВНІ́ ПРАВА́ І ОБО́В’ЯЗКИ ДЕРЖА́В  — встановлені в міжнародному праві права та обов’язки держав, що мають визначальне значення для їхнього існування та належного функціонування у міжнародному співтоваристві. О. п. і о. д. тісно пов’язані з осн. принципами міжнар. права і часто зумовлені ними. Виникнення доктрини осн. прав держав пов’язують із доктриною природного права, в якому вбачають джерело їхнього зародження та обґрунтування. Більшість науковців, які дотримувалися класифікації швейцар. правознавця Е. де Ваттеля та ін. прихильників природ.-правового підходу, розглядали певні права держав як осн., суттєві та абсолютні, на доповнен­ня до яких існували ін., вторинні, права похідного або відносного характеру. Осн. права безпосередньо випливали з принципів суверенітету та незалежності, що становили наріжний камінь усієї системи міжнар. права. Їх додавали до договорів, узагальнювали у наук. працях і в результаті з’явилися різні переліки таких прав. Одні з них ґрунтувалися на відмінностях осн. прав держав, і, відповідно, формулювалися такі права, як право на існування, право на рівноправність та право на територію; ін. визначали різні осн. права держав, основуючись на первин. праві на існування.

У рамках природ.-правової традиції існувала тенденція надавати осн. правам держав абсолют. характеру, тобто розглядати їх як такі, що мають остаточ. і невід’єм. характер. Прихильники цього підходу проводили аналогію між правами людини та правами держави. На такому розумінні ґрунтувалася, зокрема, Декларація прав та обов’язків держав 1916 Амер. інституту міжнар. права. Друга група вчених визначала осн. права держав, керуючись приписами та постулатами, що упродовж більш ніж 300 останніх років розглядали як суттєві умови членства в міжнар. співтоваристві. Зазвичай держави вважають себе такими, що володіють осн. правами, які стали частиною міжнар. права у цей період. Ще одна група вчених взагалі не визнавала поділу прав держав на осн. й другорядні, абсолютні й відносні, первинні й вторинні. Правознавці позитивіст. традиції (див. Позитивізм) зверталися лише до фактів міжнар. життя, не вважаючи за необхідне вдаватися до доктрин. концепцій у дискусіях про поточну практику держав. Права держави розглядали як існуючі, якщо вони були визнані такими, і держава могла вимагати лише з’ясу­вання того, який звичай містив те чи ін. право або якими договорами встановлено ці права. Якщо чл. міжнар. співтовариства демонстрували мовчазну згоду або висловлювали свою згоду щодо обстоювання певних прав державами, цього було достатньо.

Прагмат. позицію щодо визнан­ня прав держав займали їхні уряди. При цьому невеликі держави більш активно наполягали на осн. правах, що, природно, пов’яза­не з їхнім бажанням захистити себе від зазіхань великих держав. Проте й останні час від часу зверталися до аргументів, що ґрунтуються на осн. правах, коли вважали предмет обговорення важливим. Осн. права були правами, за які варто боротися, правами, стосовно яких держава не могла зробити поступки без втрати свого престижу. На поч. 20 ст. держави намагалися кодифікувати ці права, орієнтуючись на істор. декларації прав людини. Перші такі зусилля зроблено в рамках міжамер. регіон. співтовариства. Так, у межах проекту «Основні права та обов’язки американських республік» 1916 Амер. інститут міжнар. права прийняв згадану Декларацію прав та обов’язків держав для Міжнар. комісії юристів, що зібралася 1927 у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). На основі цього проекту Комісія розробила і подала Гаван. конф. амер. держав 1928 проект Договору про держави, їхнє існування, рівноправність та визнання. Однак проект зазнав невдачі через опозицію США до абсолют. форми доктрини неінтервенції, включеної до нього. 1933 на Конф. амер. держав у м. Мон­тевідео (Уруґвай) прийнято Конвенцію про права та обов’язки держав, учасники якої погодилися з тим, що політ. існування держав не залежить від визнання; усі держави юридично рівноправні; осн. права держави не підлягають будь-якому впливу; держава не має права на втручання у внутр. і зовн. справи ін. держави; громадяни та іноземці перебувають під однаковим захистом, і іноземці не можуть вимагати ін. або більших прав, ніж мають громадяни; спори врегульовують мирними засобами; територ. набутки, здійснені силовим шляхом, не визнають. Низку цих принципів підтверджено на конф. 1936 у Буенос-Айресі та 1938 у Лімі. Більш деталізов. є права та обов’язки чл. ОАД. Глава 2 її Статуту підтверджує 14 принципів, які використовують у своїх відносинах чл. ОАД, а глава 4, що має назву «Основні права та обов’язки держав», частково повторює принципи, проголошені в поперед. міжамер. документах. У ній спеціально у більш конкрет. формі викладено застосування таких прав, як заг. заборона інтервенції та звільнення від неї шляхом ужиття заходів для підтримання миру і безпеки.

Статут ООН хоча й не формулює кодекс прав та обов’язків чл. організації, однак має у своїх вступних статтях низку принципів міжнар. права, що можуть бути віднесені до такого кодексу. Так, у статті 2 проголошено, що ООН засн. на принципі суверен. рівності всіх її чл., вони мають добросовісно виконувати взяті на себе за Статутом зобов’язання (пункт 2); вирішувати спори мирними засобами (пункт 3); утримуватися від погрози силою чи її застосування у своїх взаємовідносинах (пункт 4); допомагати ООН у будь-яких діях, вжитих відповідно до її Статуту (пункт 5); не втручатися у справи, що є внутр. компетенцією держав (пункт 7). Кожен із цих обов’язків супроводжують відповідні права щодо ін. держав. На своїй 1-й сесії 1949 Комісія міжнар. права ООН розробила проект Декларації про права та обов’язки держав, що має 14 статей, сформульов. у світлі нового розвитку міжнар. права та в гармонії зі Статутом ООН: 4 статті містять перелік осн. прав держав, 10 статей — осн. обов’язків. Осн. права держав: право на незалежність; юрисдикцію над власною територією; рівноправність; невтручання у внутр. справи; обо­в’язки держав: дотримання договорів; поважання прав індивіда; мирне врегулювання спорів; незвернення до вій­ни або використання сили; недоторканність іноз. території та невизнання територ. надбань силою; дотримання принципів визнання держав і суверенітету; незавдання шкоди осн. правам держав; поважання прав, якими користуються ін. держави, тощо. ГА ООН у своїй резолюції від 6 грудня 1949 запропонувала цей проект Декларації дер­жавам-чл., однак відповіді не отримала. Поч. 1950-х рр. характеризувався посиленням протистояння колиш. союзників у 2-й світ. вій­ні — США і СРСР — та виникненням між ними і загалом між Заходом і Сходом «холодної вій­ни», що зумовила принцип. розбіжності щодо тлумачення осн. принципів міжнар. права, а отже, й О. п. і о. д., що не дало змоги кодифікувати їх у єдиному універсал. міжнар. акті. Певною компенсацією цього можна вважати прий­няту ГА ООН Декларацію про принципи міжнар. права 1970. Принципи цієї Декларації міжнар. співтовариство розглядає як заг. принципи міжнар. права, їх можна одночасно вважати О. п. і о. д. з таким самим статусом, тобто обов’язк. для всіх суб’єктів міжнар. права. Це підтверджує і висновок самої Комісії міжнар. права ООН, яка в своїх «Зауваженнях щодо проекту Декларації про права та обов’язки держав» заявила, що «статті проекту Декларації проголошують загальні принципи міжнародного права». Отже, міжнар. співтовариство надає великого значення визнанню універсальності О. п. і о. д., що, будучи суттєвими для підтримання мирних відносин між суверен. державами, віддзеркалюють життєві міжнар. реальності. Міжнар. право визнає існування О. п. і о. д. через членство держав у міжнар. співтоваристві, незалежно від будь-якого особл. акта в праві.

Завантажити статтю