Особистість в історії

ОСОБИ́СТІСТЬ В ІСТО́РІЇ Поня­т­тям «О. в і.» по­значають сукупність уявлень про місце людини в плині істор. часу та простору, зокрема щодо її колектив., груп. і персонал. ролей, сусп., профес., родин. практик, реал. і можливих жит­тєвих сценаріїв, повʼязаності конкрет. особистості з ві­домими подіями, явищами, процесами, фактами тощо. Первісне усві­домле­н­ня місця людини в минувшині спиралося майже виключно на міфол. під­ґрунтя (див. Міф, Міф історичний, Міф національний), освячувало й фіксувало усталені соц. практики: божествен­не при­значе­н­ня фараонів та ін. правителів держав Стародав. Сходу; посередництво між богами й людьми, котре від­водилося касті чи прошарку жерців; ви­значе­н­ня служби володарям належною лише чиновникам і воїнам (напр., ві­домі давньоєгипет. по­вча­н­ня учням писців, в яких об­ґрунтовано привіле­йов. становище писця в тогочас. су­спільстві), а невіл. праці — рабам. При цьому людина ви­ступала лише як найменша частинка неподіл. соц. цілого давньосх. су­спільств. Утім, навіть міфол. сві­домість наділяла низку легендар. чи напів­легендар. персонажів винятк. здібностями й особл. при­значе­н­ням (Гільгамеш, Прометей), що виказувало початк. ро­зумі­н­ня мінливості людських ролей на істор. сцені.

Істот. злам в істор. сві­домості стався в добу Античності, зокрема за часів Стародав. Греції. Насичена й багата «просторова історія» понад 600 держ. утворень у межах від­носно невеликого простору й часу (вважають, що тільки Аристотель із групою учнів ви­вчив лад 158-ми держав), швидкоплин­ність політ. буття (від монархії до демократії чи, навпаки, від демократії до олігархії), над­звич. інтенсивність культур. і духов. життя спричинили формува­н­ня антич. типу людини — громадянина, якому було властиве роз­маї­т­тя соц. ролей. Особистість хоча і роз­глядали як частку антич. Космосу, проте вже спри­ймали як самодіял. істоту. Від­так зумовленість звич. сценаріїв буття помітно транс­формувалася, оскільки дедалі більше асоціювалася з персонал. чеснотами й рисами тієї чи ін. особистості, її діями та вчинками, які засуджували чи, навпаки, оспівували, ви­знавали взірцевими, гідними наслідува­н­ня в письм. традиції. Напр., із діяльністю стратега Перікла часто ототожнюють усю добу вищого роз­квіту афін. демократії — «часи Перікла» («вік Перікла»). Водночас жит­тєві сценарії особистості повʼязували з певними соціо- та етнокультур. вимірами, що від­ображали конфлікти еллін. й варвар. світів, політ. і культур. традицій, сусп. практик тощо. Як приклад — ві­домий опис Геродотом убивства скіфами свого царя Скіла, який запозичив давньогрец. звичаї і тим самим зневажив місц. культуру. Мішанина культур. традицій за доби Ел­лінізму та рим. епохи помітно змінила звичні жит­тєві сценарії особистості, яка іноді досягала вершин влади з найнижчих верств. Так, майбутній рим. імператор Ґай Аврелій Валерій Діоклетіан був сином вільновід­пущеника — раба, якому подарували волю. За доби Античності сформувалися й певні канони висвітле­н­ня діянь ви­знач. особистостей, за­звичай, імператорів, царів, правителів. Напр., Плутарх своїми знаменитими порівнял. жит­тєписами та Ґай Светоній Транквілл працею про життя цезарів внесли до письм. традиції мораліст. роз­думи, по­вчал. екс­курси, естетичні замальовки, патетичні включе­н­ня, анекдотичні по­дробиці тощо.

Нову систему координат щодо осмисле­н­ня місця та ролі О. в і. за­провадило християнство, що роз­ділило світ історії на Божий та людський рівні, сакральне, святе і буден­не, профан­не, зокрема транс­формувало саму істор. сві­домість (вона стала теоцентричною). Жит­тєвий шлях особистості роз­глядали, тлумачили й оцінювали із по­гляду сакрал. канонів. Зʼявився особливий вид церк. літ-ри — агіо­графія — жит­тєписи канонізов. світських і духов. осіб, що су­проводжувалися християн. по­вча­н­нями, молитвами тощо, зокрема на тер. Київ. Русі поширювали як пере­кладні візант. та пд.-словʼян. агіо­графії (Феодора Студита, Стефана Сурозького, Іоан­на Готського та ін.), так і місц. житія князів Бориса і Гліба, великого князя київського Володимира Святославича, великої княгині київської Ольги, Феодосія Печерського та ін. Зрештою, сутність середньовіч. людини вбачали у тій частці духовного, Божого вогню, котра долає межі тілесної оболонки й освячує її. За доби Середньовіч­чя істотно звузилася версіальність жит­тєвих сценаріїв тогочас. особистості, що знач­но залежала від її місця у становій ієрархії. На перший план ви­йшли по­статі європ. монархів, найзаможнішої аристократії, вищі верстви духовенства, дія­н­ня яких найповніше висвітлювали в літопис. традиції. Натомість нижчі стани насел. посіли становище «мовчазної більшості» (термін рос. медієвіста А. Гуревича), імена деяких пред­ставників якої лише епізодично й випадково потрапляли до ан­налів, хроно­графів та літописів. Новий злам істор. сві­домості від­бувся в добу Від­родже­н­ня, що вирізнялася становле­н­ням індивідуальності в культурі й духовності, яка прагне висловити своє «Я». Заразом поширилися рефлективні компоненти соціогуманітар. зна­н­ня, завдяки яким людина прагнула осягнути індивід. дії й колективні реакції на авансцені історії, зокрема їхню ретро­спективність, від­мін­ність різних істор. епох (Ф. Бьондо, Л. Валла, Ф. Ґвіч­чардіні, Н. Макіавел­лі та ін.). Навіть більше, при­значе­н­ня історії, поряд із філософією й риторикою, вбачали в тому, щоб виховувати, плекати особистість. Отже, особистість по­стала як духовна й культурна істота, яка логічно й раціонально мислить та посідає певне становище в су­спільстві, тобто є людиною соціальною. Водночас виникла групова сві­домість інтелектуалів доби Від­родже­н­ня, що по­єд­нувала спільні культурні, духовні та мислен­нєві компоненти сві­домості. Вважають, що саме поня­т­тя «особистість» зʼявилося в Зх. Європі не раніше 17 ст. унаслідок усві­домле­н­ня соц. й духов. природи людини, точніше її соц. та культур. практик. У Росії цей термін за­провадив історик М. Карамзін.

У добу Просвітництва істор. людину спри­ймали у контекс­ті природно-правового мисле­н­ня, зокрема універсал. Ratio та натураліст. Права. Від­так ви­значні по­статі минувшини роз­глядали з пер­спективи мораліст. прикладів або прагмат. стратегій поведінки, ос­кільки історія мала бути своєрід. вчителькою життя. Тому ві­домі просвітниц. мислителі та інтелектуали зосереджували увагу на про­блемах життя окремої особистості чи ідеал. зав­да­н­нях усього людства. Натомість непо­вторні явища та суперечливі по­статі минувшини здебільшого залишалися поза межами раціоналіст. історіописа­н­ня. Проте пізньо­просвітниц. ідеї під­важили віковічні засади станового та ієрарх. су­спільства. Вони спричинили дис­кусію щодо конфлікту «природ. стану» із цивілізацією, тобто первіс. людини й тогочас. особистості, пошире­н­ня ідеалів персонал. автономії, сусп. середовища людського побутува­н­ня, народоправства (демократії) та ін. Загалом просвітниц. критика була скерована проти обскурантизму, невігластва, забобонів, схоласт. догматів, з якими повʼязували моральні чесноти людини (напр., надмір. аскетизм). Натомість просвітники об­стоювали думку про особисті заслуги як критерій честі й гідності людини-громадянина. Власне, Просвітництво виплекало ідеал «просвітниц. володаря». Прибічником таких по­глядів був ві­домий укр. церк. діяч Феофан (Прокопович). Зрештою, завдяки просвітниц. ідеям середньовіч. під­даний пере­творився на громадянина. Рецепція істор. людини в часі й просторі у межах просвітниц. світобаче­н­ня вирізнялася одноманітністю й схематизмом пред­ставле­н­ня, напр., такою була ідея космополітизму. Втім, уже в межах пізньо­просвітниц. раціоналізму ви­зрівав скептицизм щодо уявлень про однорідність людсь­кої природи як частини заг. універсуму, який ре­презентували преромантики Й.-Ґ. Гердер, Ж.-Ж. Руссо та ін.

У післянаполеонів. добу європ. історії набув пошире­н­ня романтизм, що продукував пере­несе­н­ня пріоритетів із самодо­стат. культу Ро­зуму на своєрідність і множин­ність культурно-нац. укладів життя, з апології не­змін­ності побутува­н­ня істор. людини на по­всюдний колорит місця і часу, властивий кожній епосі, а, від­повід­но, й особистості. Та найголов­ніше — у полі романт. систем світобаче­н­ня опинилася істор. людина з роз­маїтими та унікал. проявами нац. і соц. буття, самобут., індивід. реакціями, яка остаточно зруйнувала логічні й універсал. схеми, тотально під­важила просвітниц. потяг до абстракт. роз­думів і уявлень. Від­так у європ. історіописа­н­ня уві­йшов новий тип особистості — романтич. герой, який часто мав певне месіан. при­значе­н­ня: врятувати народ від іноз. загарбників, побороти не­справедливість знаті, захистити етнонац. самобутність тощо. Проте, якщо в просвітниц. візіях циркулювала думка про усві­домленість дій особистості, то в романтич. пред­ставлен­ні досить часто побутувала теза про її інстинктивні бажа­н­ня й прагне­н­ня, навʼязувалася домінація колориту місця й часу. Прикладом такого під­ходу є праця франц. історика П. де Баранта «Histoire des ducs de Bourgogne de la mai­son de Valois, 1364–1477» («Історія герцогів Бурґундських з дому Валуа, 1364–1477», Париж, 1824). Зʼявилася й низка істор. концепцій, що тлумачили при­значе­н­ня О. в і. у від­повід. дусі, приміром, ві­дома візія «культу героїв» англ. філософа Т. Карлейля. По­стали пита­н­ня про спів­від­несе­н­ня ритму буття, істор. часу не тільки з масовим, колектив. героєм — народом/нацією, а і з жи­т­тям окремої особистості, її складними світовід­чува­н­нями й реакціями. В укр. історіописан­ні романтичні візії минувшини ре­презентували М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович та ін.

Засадну транс­формацію уявлень щодо ролі О. в і. повʼязують із хвилею першого позитивізму О. Конта та Г. Спенсера, що висунула тезу про над­звич. віру в силу знан­ня й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та сусп. роз­витку. Від­так жит­тєві сценарії та соц. практики особистості в позитивіст. світобачен­ні під­порядковувалися логіці заг. сусп. законів чи детермінізму. За позитивіст. стратегіями дії, сусп. практики особистості мали бути зведені до від­повід. тенденцій, чин­ників та перед­умов. Приміром, досить поширеною є ві­дома теза О. Конта про «історію без імен», хоча вона й не користувалася широкою популярністю серед істориків-позитивістів. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. європ. соціогуманітаристика повернулася до ідеаліст., іррац. стратегій поясне­н­ня істор. буття, а за великим рахунком — до інтуїтив. способу мисле­н­ня. Від­булася персоніфікація істор. особистостей, які від­тепер ре­презентували стихійні бажа­н­ня, інстинкти, колективну волю, емоц. пере­жива­н­ня певних соц. спільнот у неоромант. візіях історії, що набули знач. популярності у «недерж.» або «скривджених» націй. Як приклад такого ро­зумі­н­ня ролі О. в і. — дослідже­н­ня В. Липинського, його «культ жертвен­них героїв» і «великої людини» (харизмат. особистості). У 1-й третині 20 ст. соціогуманітаристика потрапила в силові поля неокантіантства та соціологізації, що сут­тєво змінили палітру уявлень про особистість та її роль на істор. теренах. Протилежні варіації таких уявлень за­звичай знаходили втіле­н­ня у концепціях сингуляризму («соц. атомізму»), тобто потрактува­н­ня су­спільства як сукупності особистостей та універсалізму («колективізму»), що тлумачив су­спільства як спільноти, які неможливо звести до окремих особистостей. Із пошире­н­ням у 1920-х рр. догматів вульгаризов. марксизму — т. зв. марксизму-ленінізму — в укр. історіописан­ні на обширах УСРР запанували соціологізов. візії історії, що зводили при­значе­н­ня О. в і. до концепту «масової людини», задіяної у певних процесах чи явищах. Від 1930-х рр. ці візії по­ступилися висунутим рад. режимом ідеол. канонам, у межах яких роль О. в і. ви­значали за її «по­ступовістю» чи «реакційністю» щодо теорії класової боротьби чи поточ. ідеол. конʼюнктури. За часів сталін. режиму сусп. практики особистості знівельовано до ві­домої моделі «соц. гвинтика» тоталітар. системи. Натомість у зх. соціогуманітаристиці після 1945 набули пошире­н­ня філос. течії (екзистенціалізм, персоналізм та ін.), зорієнтовані на всебічне роз­кри­т­тя культур. і духов. потенціалу особистості, зокрема стосовно пере­оцінки її соц. практик, жит­тєвого сценарію, навіть не­знач. ролей (т. зв. мікроролей) в історії. Від­тоді запити до людського існува­н­ня в різних темпорал. вимірах формулювали та ре­презентували у дусі нім. філософа М. Гайдеґ­ґера як єдину цілісність — людина-світ. Провід­не місце у повоєн. пошуках зх. соціогуманітаристики від­ведене людині з її власним і наскрізь іррац. проектом буття, котрий разюче контрастував із уявле­н­нями про «масову» чи «сіру» людину, що домінували у між­воєн­ні часи. Укр. історик Б. Крупницький характеризував тодішню культурну й пі­знавальну ситуацію як «кризу західної людини». Водночас за доби «холодної вій­ни» загострилася про­блема конфлікту особистості та її автоном. простору/просторів буття з нівелюючими й ре­пресив. практиками тоталітар. режимів.

На зламі 1950–60-х рр. потуж. вплив на зх. істор. думку мав антропол. поворот, що змусив гуманітаріїв роз­глядати особистість у новітніх контекс­тах: конструюва­н­ня від­повід. ін­ститутів і структур, середовища побутува­н­ня й навіть сві­домості, ментальності, ієрархії цін­ностей тощо. З роз­падом СРСР і заверше­н­ням доби біполяр. проти­стоя­н­ня циркулювали спроби кардинал. пере­гляду ролей, практик, моделей і стилів життя людини кін. 20 ст., напр., у резонансній концепції Ф. Фукуями про «кінець історії» й «остан­ню історичну людину».

Нині пред­ставники зх. соціогуманітаристики інтенсивно обговорюють пита­н­ня, повʼязані з дискурсив. практиками, рольовими моделями, стилями життя особистості в постіндустр. і глобаліст. добу, зокрема з лінгвіст. поворотом (див. Постмодерн). Ситуація постмодерну зумовлює небачену досі синхронізацію істор. часу, принаймні його субʼєктив. темпорал. вимірів. Прикладом цього є одночасне спів­існува­н­ня в єдиному глобаліст. просторі особистості, яка діє у різних часових ролях: суду шаріату та між­нар. косміч. місій, джихаду й генетич. дослідж., кастового поділу і тотал. космополітизму, по­вʼязаних із первіс. ритуалами сусп. практик аборигенів та користува­н­ня мережею Інтернет тощо. В укр. соціогуманітаристиці новітні візії та ревізії щодо місця й ролі особистості в минулому, сучасному та майбут­ті набули пошире­н­ня лише у пострад. добу.

Завантажити статтю