Особлива нарада

ОСОБЛИ́ВА НАРА́ДА  — репресивний позасудовий орган. Діяла 1924–34 при Колегії ГПУ УСРР на підставі затв. ЦВК СРСР 28 березня 1924 положення про права ОГПУ в частині адм. вислань, заслань і ув’язнення в концтабір, а також виданих у розвиток цього положення відом. і міжвідом. наказів й інструкцій ОГПУ та ГПУ УСРР. Зі створенням О. н. ліквідовано Особл. комісію з питань адм. висилки при НКВС УСРР, що 1922–24 здійснювала на тер. УСРР відповідні функції (окрім ув’язнень до концтаборів). О. н. застосовувала репресії проти осіб, які не вчинили конкрет. злочину або вину яких не було доведено в судовому порядку через брак доказів, однак із політ. міркувань, враховуючи соц. походження, попередню діяльність, родинні зв’яз­ки, контакти з контррев. або ін. злочин. середовищем, таких осіб визнавали «соціально небезпечними». О. н. мала право вислати їх із місцевостей, де вони проживали, із забороною подальшого повернення; вислати із забороною проживання й у низці ін. місцевостей або губерній, згідно зі списком, встановленим ОГПУ; вислати із зобов’язанням проживання у певних місцевостях за спец. вказівкою ОГПУ та з перебуванням у цих випадках під т. зв. гласним наглядом місц. органів ГПУ; заслати у певну місцевість за вибором і вказівкою ОГПУ; ув’яз­нити у концтаборі (згодом — у ви­правно-труд. таборі). Зазначені заходи застосовували на строк до 3-х р. Осіб, підданих адм. репресії, позбавляли на цей строк актив. і пасив. вибор. права, членства у громад. організаціях і права вільного пересування. До категорії «соціально небезпеч.» зараховували осіб, підозрюваних у вчиненні бандит. нападів, грабежів, розбою, їхніх посібників та осіб, які приховували цю діяльність, у разі відсутності стосовно них достат. доказів для притягнення до відповідальності у судовому порядку, а також осіб без певних занять і не зайнятих вироб. працею. Останніми вважали: профес. гравців на кінних перегонах і у грал. будинках; шулерів і аферистів; утримувачів притонів і будинків розпусти; торговців наркотиками та горілчаними виробами, які не мали на це належ. дозволів; спекулянтів «чорної біржі», які відзначалися особливою «злісністю» або мали зв’яз­ки із «соціально злочин. середо­вищем»; осіб, «соціально небезпеч.» за своєю поперед. діяльніс­тю, а саме тих, які раніше мали не менше 2-х обвинувал. вироків або 4-х приводів до правоохорон. органів за підозрою у вчиненні майнових злочинів або у посяганнях на особистість і її гідність (хуліганство, втягування у проституцію, звідництво тощо). О. н. могла порушувати клопотання перед О. н. при Колегії ОГПУ щодо вислання (заслання) за межі УСРР осіб, причет. до контррев. діяльності, шпигунства та ін. держ. злочинів, осіб, підозрюваних у контра­банді чи незакон. переході кордону, спекуляції валютою та дорогоцін. металами, фальшивомонетництві, якщо стосовно них не було достатніх підстав для притягання до суду. Застосування репресив. заходів до цих категорій «соціально небезпеч.» осіб належало до винятк. компетенції О. н. при Колегії ОГПУ, вона також мала право висилати окремих осіб за межі держ. кордону СРСР. Низкою норматив. актів, прийнятих заг.-союз. і респ. органами влади у 2-й пол. 1920-х — на поч. 1930-х рр., перелік категорій «соціально небезпеч.» осіб постійно розширювали. До них віднесли осіб без певних занять, які спекулювали предметами широкого вжитку, а також осіб, які займалися такою спекуляцією з використанням шахрай. шляхом кооп. і громад. організацій; конокрадів; жебраків, дорослих безпритульних, хуліганів; «сільську кримінальщину» (до цієї категорії тоталітарна влада включала осіб, які виступали проти заходів із вилучення хліба та проведення примус. колективізації); осіб, які порушували постанову ЦВК і РНК СРСР від 27 грудня 1932 щодо запровадження паспорт. системи та прописки у межах СРСР та ін. В умовах посилення репресив. діяльності у лютому 1930 О. н. дозволено без подання клопотання до О. н. при Колегії ОГПУ приймати постанови про ув’язнення «соціально небезпеч.» осіб у концтаборах або вислання (заслання) їх через Повноважного представника ОГПУ за межі УСРР на строк до 3-х р. (до Зх. Сибіру, Пн. краю, Казахстану тощо). Однак О. н. не була цілком самостійною у прийнятті рішень, оскільки, як частина централізов. заг.-союз. репресив. апарату, підпорядковувалася О. н. при Колегії ОГПУ, що мала право переглядати та вносити зміни до будь-якої її постанови.

О. н. складалася із 3-х осіб — голови та 2-х чл. Протоколи вів секр. (один зі співроб. центр. апарату ГПУ УСРР), у засіданнях обов’яз­ково брав участь працівник прокурор. нагляду. Від часу створення О. н. очолював заступник голови ГПУ УСРР і за сумісн. нач. Секретно-оператив. упр. ГПУ УСРР, чл. Колегії ГПУ УСРР К. Карлсон. Від 1928 поряд із ним на окремих засіданнях почали головувати й ін. чл. наради — М. Бистрих і Й. Блат, від 1929 — С. Западний та І. Леплевський. Від 1930 у зв’язку зі збільшенням кількості справ, що надходили на розгляд цього позасуд. органу, створ. кілька складів О. н. До виконання функцій їхніх голів додатково залучали М. Бачинського, О. Бронєвого, О. Ємельянова, Б. Кагана, В. Кареліна, Б. Козельського, В. Лея, С. Мазо, Б. Рогачова, І. Соколова, Л. Сороцького, С. Цикліса та ін. Член О. н. у різний час були кер. або заст. кер. осн. упр. (секретно-оператив., екон., обліково-інформ., адм.-організац., прикордон. охорони та військ ГПУ), відділів і відділ. ГПУ УСРР (контррозвідув., секретного, особл., адм., інформ., транспорт., секретно-політ.) — О. Абугов, Н. Боярський, В. Гарін, Б. Глузберг, В. Горожанин, М. Добродицький, С. Долинський, В. Іванов, Г. Люшков, О. Мірошниченко, Н. Новаковський, О. Осіпов, Я. Пан, М. Панов, Ю. Перцов, П. Рахліс, Н. Рубінштейн, С. Самойлов, А. Сапір, П. Семенов, Д. Соколинський, Л. Щербинський, М. Ямницький та ін. Прокурор. нагляд на засіданнях О. н. представляли співроб. спец. підрозділу прокуратури Нар. комісаріату юстиції (НКЮ) УСРР, на який покладено функцію здійснення нагляду за органами ГПУ УСРР — Ф. Аудрінг, М. Гінзбург, І. Діковський, Г. Желєзногорський, П. Коляда, Л. Крайній, Л. Мальцев, О. Юшкевич та ін. Вони мали право призупинити постанови О. н. та оскаржити їх у Президії ВУЦВК. Якщо у середині 1920-х рр. прокурори ще намагалися використати своє право на опротестування окремих постанов О. н., то наприкінці 1920-х і, особливо, у 1930-і рр. їхня роль була зведена до суто формал. функцій — присутності на засіданнях і підписання протоколів.

Порядок подання органами ГПУ і міліції справ на розгляд О. н. регулювала низка норматив. актів: накази ОГПУ СРСР № 318–1924 і № 30–1926, інструкція НКВС УСРР «Про порядок порушення клопотань про адміністративну висилку кримінальних соціально небезпечних елементів» від 27 квітня 1927, директива НКВС, ГПУ та НКЮ УСРР № 311 020 «Про вилучення сільської кримінальщини» від 21 січня 1930, інструкція ГПУ і НКЮ УСРР про уточнення взаємовідносин місц. органів ГПУ з органами прокурор. нагляду від жовтня 1930; наказ Гол. упр. робітн.-селян. міліції УСРР № 51/10 «Про порядок порушення клопотань про адміністративну висилку кримінальних соціально-небезпечних елементів» від 1 квітня 1931, різноманітні спіл. директиви та циркуляри ГПУ й Гол. упр. робітн.-селян. міліції УСРР. За весь час функціонування О. н. було проведено 1267 засідань: 1924–26 — 83, 1927 — 72, 1928 — 92, 1929 — 84, 1930 — 295, 1931 — 167, 1932 — 115, 1933 — 227, 1934 — 132. Найінтенсивніший період діяльності припав на 1930–34. Через значну завантаженість справи розглядали у т. зв. списочному порядку, в середньому по 100–200 за одне засідання. Кожне засідання оформлювали протоколом за підписами голови, чл. і секр. О. н., а також представника прокурор. нагляду. Доповідачами на засіданнях виступали представники тих органів та підрозділів, що порушили справу, або секр. О. н. Справу могли повернути на дослідування, направити на розгляд до відповід. судової установи або припинити зі звільненням осіб з-під варти, однак загалом О. н. своїми постановами задовольняла клопотання органів ГПУ та міліції й ухвалювала рішення про застосування до осіб відповід. покарання. О. н. забезпечувала проведення в УСРР масових репресив. акцій проти наук. і твор. інтелігенції, селянства під час примус. колективізації та вилучення хліба й ін. с.-г. продуктів у період голодомору 1932–33, впровадження «драконів.» паспорт. системи тощо. О. н. мала звітувати про виконану роботу перед Президією ВУЦВК, що часто використовувала своє право вимагати необхід. пояснень, надання додатк. даних тощо. Але цей кон­троль мав здебільшого формал. характер, оскільки дії Президії ВУЦВК обмежувалися лише ознайомленням з не перевіреними і не підтвердженими з ін. джерел даними ГПУ. Наприкінці 1920-х — на поч. 1930-х рр. в умовах масових репресій і цей контроль фактично припинено. Єдиною установою, що реально контролювала О. н., була О. н. при Колегії ОГПУ. У діяльності О. н. рад. тоталітарна система фактично використала досвід організації та здійснення адм. позасуд. репресій О. н. при МВС Рос. імперії, що діяла 1881–1917 і могла застосовувати адм. заслання на строк до 5-ти р. щодо осіб, яких підозрювали у причетності до держ. злочинів або у політ. неблагонадійності, а також осіб, визнаних «шкідливими для держ. порядку та громад. спокою». При цьому рад. тоталітар. режим «рецепції» рос. імпер. законодавства та держ.-правової практики царату в частині адм. заслання та вислання, зокрема щодо використання принципів, механізмів і певних процесуал. процедур їхнього норматив. регулювання, офіційно не визнавав. Застосовуючи щодо осіб, вина яких не була доведена судом, такі заходи покарання, як вислання й заслання у межах УСРР, а згодом і у віддалені р-ни СРСР та ув’язнення до таборів, О. н. порушувала низку невід’єм. прав людини — на справедливе та неупереджене правосуддя, свободу й особисту недоторканність, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне пересування та вільний вибір місця проживання, право обирати та бути обраним тощо. Внаслідок неправомір. діяльності О. н. незаконно репресовано сотні тисяч осіб. Відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» (1991) О. н. є позасуд. органом. Згідно з пунктом 1 статті 12 цього закону особи, яким за рішенням позасуд. органів було призначено покарання, визнані реабілітованими незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання.

Завантажити статтю