Охорона пам’яток історії та культури
ОХОРО́НА ПА́М’ЯТОК ІСТО́РІЇ ТА КУЛЬТУ́РИ – комплекс заходів, що здійснюють на державному або громадському рівні з метою захисту та збереження об’єктів історико-культурної спадщини та історичного середовища в цілому. До О. п. і. та к. зараховують: облік (виявлення, наук. вивчення, класифікація, держ. реєстрація), консервацію, реставрацію, музеєфікацію, належне утримання й використання пам’яток. Цілеспрямовані пошуки старожитностей почали здійснювати протягом 18 ст., однак ставлення до них обмежувалося фіксацією й описом. Лише на поч. 19 ст. наук. та культурна громадськість почала порушувати питання про охорону пам’яток старовини й мистецтва. До 1917, за умов відсутності відповід. законодавства та системи держ. органів охорони пам’яток, вивчення і збереження старожитностей базувалися на громад. ініціативі й меценатстві. На укр. землях, що входили до складу Рос. імперії, знач. внесок у вирішення питань збереження культур. спадщини зробили наук. товариства, губерн. вчені архівні комісії та стат. комітети, зокрема Київ. археогр. комісія, Київ. товариство старожитностей і мистецтв, Київ. товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва, Київ. церк.-археол. товариство, Товариство дослідників Волині, Харків. істор.-філол. товариство, Поділ. єпархіал. істор.-стат. комітет. Значна пам’яткоохоронна діяльність була пов’язана також із підготовкою і проведенням на теренах України Археол. з’їздів. У Зх. Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, протягом 19 — поч. 20 ст. діяли центр. та місцеві громад. комісії з вивчення й охорони пам’яток архітектури, історії та мистецтва. Велику увагу збереженню укр. старовини приділяло НТШ. Однак наслідком перебування укр. земель у складі ін. держав стало вивезення до столиць метрополій найцінніших пам’яток, особливо до С.-Петербурга та Москви у зв’язку з діяльністю на теренах України Імператор. археол. комісії та Моск. археол. товариства.
1917 за УЦР та УНР розпочали діяльність Центр. комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні та відділ музеїв і охорони пам’яток старовини й мистецтва ген. секретарства (згодом нар. мін-ва) освіт. справ, Київ. археол. інститут. 1918 за Української Держави справу контролю за вивченням і збереженням старожитностей покладено на відділ охорони пам’яток старовини і мистецтва у складі гол. управління мистецтв і нац. культури. 1919–20 нагляд за пам’ятками здійснювало нар. мін-во нар. освіти УНР, а в прифронт. р-нах — культ.-осв. відділ при гол. управі Ген. штабу військ УНР. На тер., контрольованих рад. владою, діяв Всеукр. комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини при нар. комісаріаті освіти УСРР. Гол. зусилля в цей час спрямовували на фіз. збереження старожитностей і творів мистецтва, разом із тим уперше було оголошено їх держ. захист, започатковано заг. реєстрацію, заходи із запобігання незакон. археол. розкопкам і вивезенню культур. цінностей, розроблено проекти законодав. актів про охорону пам’яток. Проте численні визначні культурні цінності в період 1917–22 було втрачено, особливо багато зруйновано поміщиц. палаців і садиб.
У добу т. зв. укр. відродження 1920-х рр. відбулося піднесення пам’яткоохорон. руху. Наук. керівництво й контроль за збереженням пам’яток здійснювали Всеукр. археол. комітет при ВУАН та Гол. інспектура охорони пам’яток культури у складі нар. комісаріату освіти УСРР, крайові комісії охорони пам’яток, Укр. комітет охорони пам’яток культури. У цей час ухвалено низку важливих рішень уряду з питань збереження культур. спадщини, вперше по всій тер. України були організовані системат. археол. дослідження, здійснена реєстрація нерухомих пам’яток (1929 — 3 тис., зокрема й 562 респ. значення), започаткована мережа істор.-культур. заповідників.
Протягом 1930-х рр. справа охорони пам’яток перебувала в занедбаному стані, припинили існування центр. й місц. органи, що її здійснювали. Нищення культур. цінностей було піднесено на рівень офіц. політики. Особливо масово руйнували пам’ятки церк. зодчества, серед них — Свято-Михайлів. Золотоверхий собор 12 ст. в Києві. Істот. втрат зазнала культурна спадщина України під час 2-ї світової війни. За неповними даними, було зруйновано бл. 1 тис. цінних пам’яток архітектури, з яких 347 втрачені повністю. У результаті масових руйнувань насел. пунктів практично повністю була знищена істор. забудова багатьох старовин. міст. Постраждало чимало істор.-мемор. пам’яток, зокрема будинки-музеї Т. Шевченка, М. Гоголя, Л. Глібова, М. Коцюбинського, Ю. Федьковича, Ю. Словацького.
1944–47 в Україні відновлено держ. систему органів охорони пам’яток на центр. й обл. рівнях, вона складалася з Уряд. комісії по охороні пам’яток культури і старовини, Упр. охорони пам’яток культури і старовини при Комітеті у справах культурно-просвіт. установ (історія, археологія, мистецтво), відділу охорони пам’яток при Упр. у справах архітектури та спеціаліз. тресту «Будмонумент». 1948 у результаті запровадження заг.-союз. структури органів Уряд. комісію було скасовано. 1953 збереження пам’яток історії, археології та мистецтва покладено на Міністерство культури УРСР, пам’яток архітектури — на Держбуд УРСР. У 1940-х — серед. 1950-х рр. були затверджені списки істор. міст (6 — заг.-союз. й респ. значення, 27 — із великою кількістю архіт. пам’яток), держ. реєстри пам’яток архітектури (2070 од.), історії (21 200), археології (7027), мистецтва (818), розгорнуті реставрац. роботи на 600 об’єктах, з яких 118 були завершені. Однак наприкінці 1950-х рр. охорону пам’яток стали розглядати як марнотратство, держ. реєстри були скорочені: архіт. об’єктів — на 36 % (на 740 од.), істор. — на 23 % (на 6701 од.), переважно за рахунок дожовтн. періоду. Кошти на реставрацію практично не виділяли. Зі створенням 1966 Охорони пам’яток історії та культури Українського товариства відбулося пожвавлення пам’яткоохорон. діяльності. Почали відновлювати систему органів охорони пам’яток, запроваджувати їхню нову реєстрацію. Ухвалення 1976 і 1978 відповідно заг.-союз. та респ. законів «Про охорону й використання пам’яток історії та культури» сприяло підвищенню уваги держ. органів і громадськості до збереження культур. спадщини. 1988 УРСР приєдналася до Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972. У 1977 в Україні налічувалося понад 47 тис. пам’яток, 1987 — 107 тис. 1977 реставрац. роботи були проведені на суму 13,5 млн крб, 1979 — на 18,8 млн крб, 1980–85 — на 123 млн крб. 1986 розгорнуто підготовку багатотом. «Зводу пам’яток історії та культури України» (1999, 2004 і 2011 надруковано 1–3 частини 1-ї книги «Київ», 2018 — «Куп’янськ і Куп’янський район», 2020 — «Чугуїв і Чугуївський район»). Однак пам’яткоохоронну діяльність вели під щільним ідеол. наглядом, зосереджувалася вона переважно на пам’ятках рев. боротьби й рад. доби, що складали 88,8 % від заг. кількості істор. об’єктів.
Із відновленням незалежності України від поч. 1990-х рр. питання охорони пам’яток знайшли відображення в Конституції України (ст. 56), Основах законодавства про культуру (1992). У 2000 ухвалено Закон України «Про охорону культурної спадщини». Започатковано Держ. реєстр нац. культур. надбання. Відбулося значне зростання кількості облікованих об’єктів — із 121 801 в 1991 до понад 147 000 у 1999. Виявляють і зберігають пам’ятки козаччини, укр. нац.-визв. руху, пов’язані з масовими політ. репресіями та голодоморами за рад. режиму. Значна увага приділяється питанням комплекс. збереження істор.-культур. середовища, зокрема істор. міст, створенню істор.-культур. заповідників. Розроблено й розпочато реалізацію держ. програми відтворення втрачених визнач. пам’яток архітектури, зокрема 2000 відбудовано Свято-Михайлів. Золотоверхий собор та Успен. собор Києво-Печер. лаври. Нац. заповідник «Софія Київська», Києво-Печер. нац. істор.-культур. заповідник та істор. частина Львова зараховані до Списку всесвіт. культур. спадщини ЮНЕСКО.
Разом із тим, в умовах переходу до ринк. економіки держ. система охорони пам’яток виявилася недостатньо ефективною. Заг. кількість пам’яток культури, що перебувають на держ. обліку, зменшилася. Набули поширення незаконні археол. розкопки з метою продажу знайдених речей. Численними є факти проведення орних робіт на місцях розташування курганів і старовин. поселень. В істор. центрах міст руйнують давню забудову, споруджують висотні будинки й офісні центри. Так, знач. громад. і міжнар. резонанс викликала забудова навколо Нац. заповідника «Софія Київська», що стало предметом розгляду фахівцями ЮНЕСКО.
Знач. шкоди пам’яткоохорон. справі в Україні завдано рос. окупацією Криму та Донбасу (2014), а також під час повномасштаб. вторгнення військ РФ на укр. землі (2022). З тимчасово захоплених насел. пунктів окупанти безкарно вивозять цінні істор. артефакти (напр., у квітні 2022 з Мелітопол. краєзн. музею у Запоріз. обл.). На Херсонщині рос. військові знищують давні кургани, що розташ. вздовж доріг. З метою порятунку в ін. регіони України вивезено найцінніші колекції з краєзн. і худож. музеїв у Запоріжжі. Нині в музеї Алларда Пірсона в Амстердамі зберігається унікал. скіф. золото з крим. музей. скарбів, що було привезене до Нідерландів для проведення виставки «Крим. Золотий острів у Чорному морі» ще до анексії Крим. п-ова. Унаслідок рішень нідерланд. суду воно має повернутися на тер., що підконтрольна укр. владі. 2022 через обстріли рос. військ пошкоджено чи повністю зруйновано: будівлі худож. музею ім. А. Куїнджі та Донец. обл. драм. театру у м. Маріуполь Донец. обл., Іванків. істор.-краєзн. музею (разом з картинами М. Примаченко), Нац. музею-заповідника «Битва за Київ у 1943» у с. Нові Петрівці Вишгород. р-ну Київ. обл., Охтир., Тростянец. краєзн. музеїв у Сум. обл., Харків. худож. музею, Нац. літ.-мемор. музею Г. Сковороди у с. Сковородинівка Богодухів. р-ну Харків. обл., Черніг. літ.-мемор. музею-заповідника М. Коцюбинського, Черніг. обл. худож. музею ім. Г. Ґалаґана; Свято-Микол. (Брян.) собор у Дніпрі (поч. 20 ст., нині Будинок орган. і камер. музики), будинок Гампера у Маріуполі (серед. 19 — поч. 20 ст.), кілька культ. споруд Свято-Успен. Святогір. лаври у Краматор. р-ні Донец. обл., церкву Різдва Богородиці у с. В’язівка Коростен. р-ну Житомир. обл. (1862), синагогу «Кравців» у Запоріжжі (1888), садибу Попова у м. Василівка Запоріз. обл. (2-а пол. 19 ст.), Лук’янів. нар. будинок у Києві (1900–02), Георгіїв. церкву у с. Заворичі (1873), церкву Вознесіння у с. Лук’янівка (1879) Бровар. р-ну, дачу Чоколова у м. Ірпінь Бучан. р-ну (поч. 20 ст.) Київ. обл., бельг. спадщину у м. Лисичанськ Луган. обл., Воронцов. палац у Одесі (поч. 19 ст.), Круглий двір (18 ст.), будинок Л. Кенінга (1911) у м. Тростянець Сум. обл., Успен. собор (1771–1884), будинок Масловського (1911), Чоботар. синагогу (1912), будинки Наркомпраці (1916) та «Слово» (1920-і рр.) у Харкові, Хрестовоздвижен. церкву (1821), Вознесен. собор (1826) у м. Ізюм, церкви Димитрія Солунського у смт Васищеве (1880), Різдва Богородиці у м. Дергачі (1838) Харків. р-ну Харків. обл., будівлі Єлец. Успен. (11–19 ст.), Троїцько-Іллін. (17–18 ст.), Свято-Троїц. (1679–95) монастирів, Преображен. (11 ст.), Іллін. (кін. 11 — поч. 12 ст.), Катеринин. (1710–15), Казан. ікони Божої Матері (1820–27) церкви, будинки В. Тарновського (кін. 19 ст.), міськради (1908), дворян. і селян. поземел. банку (1910–13, нині обл. наук. б-ка), молодіж. центру (1935–47) у Чернігові, Вознесен. церкву у с. Лукашівка Черніг. р-ну (1913), чол. гімназію у м. Новгород-Сіверський (1834) Черніг. обл.
Літ.: Історичне краєзнавство в Українській РСР. 1989; Акуленко В. І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917–1990). 1991; Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Зб. док. 1993; Історико-культурна спадщина України (ХIХ ст. — початок ХХ ст.): Зб. док. 1995; Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. 1998; Пам’ятки історії та культури України: Каталог-довід. Зошит 1: Пам’ятки історії та культури України. Дослідження та збереження. 2005; Пам’яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. 2007 (усі — Київ).
С. І. Кот, А. І. Шушківський
Рекомендована література
- Історичне краєзнавство в Українській РСР. 1989;
- Акуленко В. І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917–1990). 1991;
- Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Зб. док. 1993;
- Історико-культурна спадщина України (ХIХ ст. – початок ХХ ст.): Зб. док. 1995;
- Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. 1998;
- Пам’ятки історії та культури України: Каталог-довід. Зошит 1: Пам’ятки історії та культури України. Дослідження та збереження. 2005;
- Пам’яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. 2007 (усі – Київ).