Турчин Іван

ТУРЧИ́Н Іван (Джон-Базіл) (справжнє — Турчанінов Іван Васильович; 24. 12. 1822, станиця Костянтинівська, Область Війська Донського, нині м. Кон­стантинівськ Ростовської обл. РФ — 18. 06. 1901, містечко Анна, штат Іл­лінойс, США) — американський військовик українського походже­н­ня. Бригадний генерал армії США (1862). Учасник Кримської війни 1853—56, громадянської війни у США 1861—65 (за­ймав командні посади у федеративних військах пів­нічних штатів 1861—64). На землях Війська Донського жили нащадки українських козаків, які зберігали звичаї та обряди своїх предків і спілкувалися українською мовою. З дитинства Т. слухав роз­повіді старожилів про Запорозьку Січ, куди сходилися донці із запорожцями і разом йшли в походи проти татар та турків, захищаючи українські землі від руйнувань. Пригадував, як дід роз­повід­ав про Булавінське пов­ста­н­ня 1705—07 — це була війна донських і запорозьких козаків проти московської екс­пансії на козацькі землі Дону. Закінчив Михайлівське артилерійське училище в Санкт-Петербурзі (1842), служив у Донській козачій гвардії. Після закінче­н­ня Миколаївської академії Генерального штабу (1852) у чині капітана одержав при­значе­н­ня до Ген­штабу. Проведені ним дослідже­н­ня оборон­них можливостей і проекти будівництва укріплень вздовж фінського по­береж­жя були зреалізовані. Т. отримав зва­н­ня полковника і при­значений начальником штабу 50-тисячного гвардійського корпусу за виявлену від­вагу під час Кримської війни. Його корпус належав до російської армії, що стояла на оборон­них позиціях в Польщі. На Холмщині Т. по­зна­йомився з американським капітаном Дж. Мак­кліленом, якого було від­ряджено для ви­вче­н­ня нових тактичних і технічних військових досягнень, продемонстрованих під час Кримської війни. Т. викори­став можливість одержати однорічну від­пустку для по­глибле­н­ня технічних знань у Німеч­чині, звідки ви­їхав до Великої Британії і разом із Дж. Мак­кліленом прибув до США (1856). Поселився з дружиною Надією в Чикаґо (шт. Іл­лінойс). Працював завідувачем технічного від­ділу Іл­лінойської центральної залізниці. Писав про права й свободи чорно­шкірого населе­н­ня, зацікавивши своїми по­глядами кон­гресмена шт. Іл­лінойс А. Лінкольна. Особисте зна­йомство від­булося 1860 у Спрінфілді (шт. Іл­лінойс): коли під час ви­ступу майбутнього президента пред­ставники Пів­дня зчинили бійку, то Т., ризикуючи жи­т­тям, допоміг А. Лінкольну. З початком громадянської війни — командир 19 піхотного полку добровольців–іл­лінойців армії Пів­ночі. Полк під його проводом став зразковою військовою одиницею. 2 травня 1862 він зайняв м. Атенс (шт. Алабама). За невід­повід­ну поведінку вояків його полку в місті військовий суд звільнив Т. зі служби, й він повернувся до Чикаґо. Президент А. Лінкольн скасував судове ріше­н­ня і під­вищив до рангу бригадного генерала. Потім він був при­значений коман­дантом Другої кавалерійської бригади. Т. був на­йосвіченішим серед офіцерів у армії Пів­ночі. Прославився під час битв по­близу Чікамавґа, Чатануґа, Мішінері-Рідж та військової кампанії в Атланті. За від­вагу його називали «диким козаком». Перед його іменем упродовж усього життя не­змін­ним залишався титул «козак». 1865 Чикаґо зу­стрічало Т. як національного героя, влаштувавши парад на його честь, американці подарували козакові імен­ну шаблю. Після війни через погірше­н­ня стану здоровʼя пішов у від­ставку, мешкав у Кенвуді (перед­містя Чикаґо), ви­ступав із доповід­ями. Згодом разом із дружиною, яка була свідком бо­йових дій і занотовувала їх у свій щоден­ник, мешкав у пів­ден­ній частині шт. Іл­лінойс, де родина заснувала (1873) містечко Радом. Першими його поселенцями були польські емі­гранти, для яких генерал побудував костел і школу. Особисто брав участь у благодійних концертах, які мали великий успіх. Автор спогадів про війну «Chickamauga» (1888).

Завантажити статтю