ХА́ВКІН Володимир Аронович (справжнє — Маркус-Вольф, також використовував імена Вальдемар, Мордехай-Вольф; 03(15). 03. 1860, Одеса — 26. 10. 1930, м. Лозан­на, Швейцарія) — бактеріолог, епідеміолог. Закінчив гімназію у м. Бердянськ (нині Запорізької обл., 1879), Новоросійський університет в Одесі (1883). За участь у революційному русі Х. двічі було заарештовано і виключено з університету. Учень І. Мечникова, працював під його керівництвом в Одеському зоологічному музеї (1883–87) та на Одеській бактеріологічній (пастерівській) станції (1886–87). Від 1888 — спів­робітник медичної школи Університету Женеви (Швейцарія); від 1889 — Ін­ституту Пастера у Парижі. Встановив інфекційну природу холери, роз­робив високоефективні протихолерні (1892) та протичумні (1898) вакцини, пере­вірив їх на собі. До вина­йде­н­ня антибіо­тиків ці вакцини залишалися єдиним засобом боротьби з холерою і чумою. З до­зволу британського уряду очолював боротьбу з холерою (1893–95) та чумою (1896–1902) в Індії. Організував і керував 1896–1904 протичумною лабораторією в м. Бомбей (нині Мумбаї). 1925 її реорганізовано в Ін­ститут Хавкіна — центр із ви­вче­н­ня чуми та холери у Пів­ден­но-Східній Азії. Провів масові вакцинації населе­н­ня Індії, завдяки чому вдалося ліквідувати епідемії цих хвороб і зберегти десятки міль­йонів жит­тів. 1897 королева Вікторія нагородила Х. Орденом Індійської імперії — одним із найвищих у Великій Британії. 1904 повернувся до Швейцарії. Під час 1-ї світової війни опікувався вакцинацією британських солдат. При­єд­нався до сіоністського руху, 1920 став членом ЦК Всесвітнього єврейського союзу. Значну суму особистих коштів пере­дав на під­тримку єврейських релігійних на­вчальних закладів у Східній Європі. Його імʼям на­звано вулиці у Бердянську та Одесі. Архів Х. зберігається у Єврейському університеті в Єрусалимі.