Прибєга Леонід Володимирович
ПРИБЄ́ГА Леонід Володимирович (08. 03. 1944, с. Лука-Мелешківська Вінницького р-ну Вінницької обл.) — архітектор, реставратор. Кандидат архітектури (1989), професор (1994), дійсний член Української академії архітектури (1998). Заслужений працівник культури України (1997). Державна премія України в галузі архітектури (2002). Орден «За заслуги» 3-го (2008) та 2-го (2017) ступенів. Член НСАУ (1982). Закінчив Вінницький будівельний технікум (1962) та Київський художній інститут (1973), де відтоді й працює (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури): 1979—89 — декан архітектурного факультету, від 1989 — керівник навчально-творчої майстерні архітектурного проєктування, 1993—2012 — проректор з наукової роботи, 1993—2004 — професор кафедри архітектурного проєктування, 2004—18 — завідувач, від 2018 — професор кафедри теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв. 1971—84 був членом авторського колективу з формування архітектурної експозиції Національного музею народної архітектури та побуту в Києві. 1973—77 — керівник архітектурно-реставраційного проєктного відділу Республіканського науково-виробничого реставраційного управління Українського товариства охорони памʼяток історії та культури; 1989—2011 — голова ради Київської міської організації Українського товариства охорони памʼяток історії та культури. 1993—2004 — президент, від 2007 — почесний президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань памʼяток і визначних місць (ICOMOS). Наукові дослідження у галузі теорії архітектурної реставрації та практичної реставрації памʼяток народної деревʼяної архітектури. Брав участь у вивченні та реставрації понад 50-ти обʼєктів народної архітектури, зокрема вітряків (1974—77) із сіл Городище (нині Тульчинського р-ну Вінницької обл.) і Боровиця (нині Черкаського р-ну Черкаської обл.) та церкви Покрови Пресвятої Богородиці із с. Канора (нині Мукачівського р-ну Закарпатської обл., 1971—84) та ін., що нині є експонатами Національного музею народної архітектури та побуту в Києві.
Додаткові відомості
- Основні праці
- Народное зодчество Украины: Охрана и реставрация. 1987; Кам’яне зодчество України: Охорона та реставрація. 1993; Методика охорони та реставрації пам’яток народного зодчества України. 1997; Храми України. 2004; Дерев’яні храми Українських Карпат. 2007; Замки та фортеці. 2007; Охорона та реставрація об’єктів архітектурно-містобудівної спадщини України: методологічний аспект. 2009; Народне зодчество. 2010; Архітектурна спадщина України. Пам’яткоохоронний аспект. 2016; Шедеври архітектури України. 2017; Замки та фортеці України. 2018; Дерев’яні церкви України. 2020 (усі — Київ).
Рекомендована література
Завантажити статтю
Людина 
