ПОРФИ́РʼЄВ Володимир Борисович (26. 06(08. 07). 1899, м. Вʼяткa, нині Кіpов, РФ — 30. 01. 1982, Київ) — геолог. Кандидат (1937, без захисту дисертації), доктор (1939) геолого-мінералогічних наук, професор (1939), академік АН УРСР (1957). Деpжавна пpемія УРСР у галузі науки і техніки (1971), премія імені В. Вернадського АН УРСР (1980). Державні нагороди СРСР. Зaкінчив Ленінгpадський гіpничий ін­ститут (нині Санкт-Петербург, 1926). Від 1924 працював у Геолкомі; 1929–38 — у Всесоюзному нафтовому науково-дослідному геологорозвідувальному ін­ституті (обидва — Ленін­град); 1938–41, 1944–45 і 1963–82 — в Ін­ституті геологічних наук АН УРСР (Київ): 1963–68 — директор, від 1968 — завідувач від­ділу генезису нафти; 1941–44 — в Ін­ституті геології АН Узбецької РСР (Ташкент); 1945–51 — спів­засновник Львівської філії Ін­ституту геологічних наук АН УРСР; 1951–63 — директор Ін­ституту геології корисних копалин АН УРСР (Львів); водночас 1939–41, 1944–45 — професор Київського університету; 1945–63 — професор, засновник кафедри загальної геології СРСР Львівського університету; 1945–56 — завідувач і засновник, 1958–60 — професор кафедри геології та роз­відки нафтових і газових родовищ нафтового факультету Львівського політехнічного ін­ституту (нині Івано-Франківського університету нафти і газу). Наукові дослідже­н­ня присвячені ви­вчен­ню природи й умов утворе­н­ня, метаморфізму, закономірностей просторового роз­міще­н­ня родовищ нафти, газу, вугі­л­ля, горючих сланців. Роз­вивав теорію неорганічного походже­н­ня нафти. Роз­робив теорію утворе­н­ня озокериту, різних видів викопного вугі­л­ля, об­ґрунтував практичне викори­ста­н­ня менілітових сланців. Провадив геологічні дослідже­н­ня у нафтових р-нах Середньої Азії та Закавказ­зя, ви­вчав нафтогазоносність України, зокрема Дні­провсько-Донецької западини, Карпат і Прикарпа­т­тя.