Платонов Андрій Платонович

ПЛАТО́НОВ Андрій Платонович (Платонов Андрей Платонович; справжнє — Климентов; 20. 08(01. 09). 1899, Ямська слобода по­близу м. Воронеж, Росія — 05. 01. 1951, Москва) — російський письмен­ник, літературний критик. Народився у багатодітній родині слюсаря-залізничника, деякі дослідники його творчості вважають, що справжня дата його народже­н­ня — 16(28) серпня 1899. Після закінче­н­ня церковнопарафіяльної та міської шкіл (1913) працював посильним, робітником на заводі тощо. На­вчався у Воронезькому університеті (1918—19), закінчив залізничний політехнікум (1921). У 1921—22 — голова Над­звичайної комісії в боротьбі із засухою у Воронезькій губернії. Від 1926 — у Москві. Від 1918 спів­працював із воронезькими часописами, де публікував стат­ті, присвячені складним соціально-філософським пита­н­ням, ви­ступав як публіцист, поет, прозаїк, критик. 1921 у Воронежі ви­йшла друком його перша публіцистична брошура «Электрификация». Поетична збірка «Голубая глубина» та низка фантастичних оповідань («Маркун», «Потомки солнца», «Рас­сказ о многих интересных вещах»), що зʼявилися 1922, пере­давали подих епохи, захопле­н­ня грандіозними проєктами планетарних змін на основі науково-технічних досягнень і нових соціальних учень, проте ще не давали під­став говорити про творчість П. як про помітне явище в російській літературі. 1926 ви­йшли друком повісті «Лун­ная бомба» та «Эфирный тракт», у яких віра в технічний про­грес по­єд­нується з утопічним ідеалізмом ремісника-винахідника. Повість «Епифанские шлюзы» (Москва, 1927), що стала своєрідним літературним «дебютом» П. як професійного письмен­ника, присвячена реформаторській діяльності Петра І. У цей час складається поетика письмен­ника, спрямована на пошуки глибин­ного сенсу життя і непо­вторний мовлен­нєвий стиль, заснований на поетичних при­йомах та словотворчому механізмі мови, що виявляє приховане, первісне значе­н­ня слова. Нова поетика зна­йшла своє вираже­н­ня в повістях «Ямская слобода» (1927), «Город Градов», «Сокровен­ный человек», сатиричній утопії-памфлеті «Антисексус» (усі — 1928). У 1920—30-х pp. П. написав також значну кількість оповідань, серед яких вирізняються «Родина электричества» (1926), «Луговые мастера» (1928), «Усомнившийся Макар» (1929), «Такыр», «Мусорный ветер» (обидва — 1934), «Третий сын» (1936), «В прекрасном и яростном мире», «Фро» (обидва — 1937), «Июльская гроза» (1938), «По небу полуночи» (1939) тощо. Ці та інші його твори призели до звинувачень радянською критикою автора в анархо-індивідуалізмі. П. пере­стали друкувати. В атмо­сфері повної ізоляції П. написав трагедію «14 Красных Избушек» (1931, опубл. 1988) — про голод у російській провінції як наслідок сталінського «великого пере­лому» 1929. Значним художнім на­дба­н­ням його прози 1930-х рр. стали також повісті «Джан» (1934) та «Река Поту­дань» (1937). Лише на­прикінці 1980-х pp. ви­йшли друком найви­значніші твори П., написані на межі 1920—30-х pp.: «Чевенгур» (1929), «Котлован» (1930) та «Ювенильное море» (1934), що складають своєрідну трилогію-літопис трагічної сталінської доби. До початку 2-ї світової війни письмен­ник спів­працював із кількома московськими літературними журналами. 1941 його разом із сімʼєю евакуювали до Уфи. Від жовтня 1942 — спеціальний кореспондент газети «Червона зірка». Помер від сухот, заразившись хворобою від сина, який 1938 був заарештований за «антирадянську агітацію», а 1941 звільнений із табору. Багато творчих задумів П. залишилися незавершеними, проте, як вважав письмен­ник, «для великого треба небагато. Коротке людське життя цілком до­статнє для здійсне­н­ня всіх бажаних справ і для цілковитого задоволе­н­ня усіх пристрастей. А хто не встигає, той не встигне ніколи, навіть якщо стане без­смертним». П. є прототипом головного героя роману «Коростишівський Платонов» О. Клименка (К., 2010); твір в авторському пере­кладі на­друковано на батьківщині письмен­ника — у воронезькому журналі «Подъем» (2012, № 5).

Завантажити статтю