Піранделло Луїджі

ПІРАНДЕ́Л­ЛО Луїджі (Pirandello Luigi; 28. 06. 1867, м. Аґрідженто, Італія — 10. 12. 1936, Рим) — італійський письмен­ник, драматург. Нобелівська премія з літератури (1934). Народився в родині власника сірчаних копалень. На­вчався в Технічному ін­ституті в Аґрідженто, потім одночасно на юридичному та філологічному факультетах в Університеті Палермо (Італія), Римському університеті (1887), здобув філологічну освіту в Бон­нському університеті (Німеч­чина, 1891). У 1893 повернувся до Рима: 1898—1922 — професор італійської літератури педагогічного коледжу, 1923—28 очолював Національний художній театр, з яким 1925—26 гастролював Європою, 1927 — Пів­нічною Америкою. Потім деякий час жив у Парижі та Берліні, 1933 повернувся на батьківщину. П. — один із творців європейської інтелектуальної драми, предтеча театру абсурду та філософії екзистенціалізму. Перші його літературні спроби повʼязані з поезією — збірки «Mai giocondo» («Радісний біль», 1889), де, крім романтичної закоханості, звучать нотки песимізму й дис­гармонії зі світом, «Pasqua di Gea» («Великдень Геї», 1891). У 1893 зʼявився його перший, із шести філософсько-психологічних, роман «Lʼesclusa» («Знедолені»), присвячений долі жінці в буржуазному су­спільстві, 1894 — збірка новел «Amori senza amore» («Любов без любові»), в якій парадоксально, у ви­гляді різноманітних комбінацій психічних станів людини змальоване почу­т­тя коха­н­ня. Такий же парадоксальний контекст мала й сюжетна лінія його на­ступного і найві­домішого роману «Il fu Mattia Pascal» («Небіжчик Мат­тіа Паскаль», 1904). У ньому простежено не­звичайну жит­тєву долю юнака Мат­тіа Паскаля. Скори­ставшись тим, що офіційно його ви­знали мертвим, він намагається роз­почати нове життя, але непевність нового статусу стає цьому на заваді, і, зрештою, юнак повертається додому, де на нього ніхто не чекає і де від­нині йому залишається лише продовжувати вдавати «небіжчика». Конфлікт між особистісним і приховуваним під маскою ви­значає й ідейний зміст інших романів — «I vecchi ei giovani» («Старі і молоді», 1906), «Quaderni Di Serafino Gubbio Operatore» («Записки кіно­оператора Серафіно Ґуб­біо», 1916), «Uno, nessuno e centomila» («Дехто, ніхто, сто тисяч», 1926). Най­значніші творчі здобутки П. повʼязані із драматургією, що концептуально суголосна з ідейно-тематичною лінією його прози. У художній еволюції П.-драматурга виділяють 3 етапи. Перший, 1910—17, продовжує традиції веристської драми. Пʼєси цього періоду повʼязані із зображе­н­ням провінційного середовища й конфліктами героя із цим середовищем, але одночасно й започатковують полеміку з традиціями, вносячи в них елементи інтелектуальних смислових побудов, що демонструють багатовимірність зображуваних конфліктів та прадоксальність форм їхнього роз­вʼяза­н­ня. Серед творів — «Lumie di Sicilia» («Сицилійські лимони», 1910), «La morsa» («Лещата», 1912), «La ragione degli altri» («Розум інших людей», 1913), «Pensaci, Giacomino» («Бережися, Джакоміні», 1916), «Liola» («Ліола», 1917), «Lʼaltro foglio» («Інший син», 1918). Найкращі пʼєси П. написав у другий період, що припадає на 1920-і рр, коли, спираючись на традиції драматургії Г. Ібсена і особливо Б. Шоу, він створює власний інтелектуально-філософський театр — «Vestire gli ignudi» («Оголені одягаються», 1922), «La vita che ti diedi» («Життя, яке я тобі даю», 1923), «Ciascuno a suo modo» («Кожен на свій лад», 1924) та ін., з них найві­домішими, революційними за змістом та формою, є дві пʼєси — «Sei personaggi in cerca dʼautore» («Шість персонажів у пошуках автора», 1921) та «Enrico IV» («Генріх ІV», 1922). В остан­ній період своєї драматургічної діяльності, що охоплює кінець 1920 — 1930-і рр., П. концентрує головну увагу на створен­ні пʼєс, які сам називає міфами і які є його своєрідним «культурним заповітом» нащадкам: «La nuova colonia» («Нова колонія», 1928), «Lazzaro» («Лазар», 1929), «I giganti della montagna» («Гірські велетні, 1936) та ін. Під час присуджен­н­ня Нобелівської премії член Шведської академії П. Хальстрем у своїй промові від­значив найбільш дивовижну рису мистецтва П., що полягає в його майже магічній спроможності пере­творювати психологічний аналіз на майстерно продуману пʼєсу. Окремі твори П. українською мовою пере­клали Г. Бережна, І. Василенко, А. Пере­падя, О. Поманська, М. Прокопович, Л. Танюк, В. Чайковський, В. Шиманський та ін. На честь письмен­ника на­звано астероїд 12369.

Завантажити статтю