Панченко Володимир Євгенович

ПА́НЧЕНКО Володимир Євгенович (02. 09. 1954, с. Демидівка Любашівського, нині Подільського р-ну Одеської обл. — 14. 10. 2019, Кропивницький, похований у с. Олексіївка Кропивницького р-ну Кірово­градської обл.) — літературо­знавець, критик, письмен­ник. Доктор філологічних наук (1998), професор (2001). Заслужений діяч науки і техніки України (2009). Член НСПУ (1979). Премії імені В. Вин­ниченка (1995), «Благовіст» (1996), імені О. Білецького (1998), імені В. Ястребова (2005), імені Є. Маланюка (2016). Народний депутат України 1-го склика­н­ня (1990—94), член ініціативної групи «Перше грудня». Закінчив Одеський університет (1975), викладав у ньому; 1984—2001 — у Кірово­градському педагогічному університеті (нині Кропивницький); 2001—14 — професор кафедри філології, водночас 2002—07 — віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія». Очолював Кірово­градську обласну організацію СПУ (1985—91). Засновник та шеф-редактор інтернет-ви­да­н­ня «ЛітАкцент».

Автор числен­них різножанрових праць. Його творчий стиль вирізняється гармонійним по­єд­на­н­ням глибокої науковості з витонченою есе­їстичною манерою висловлюва­н­ня. Книжки «Неубієн­на література» (2007), «Сонячний годин­ник» (2013; 2019), «Кільця на древі» (2015), «Літературний ландшафт України ХХ столі­т­тя» (2019) разом із «Повістю про Миколу Зерова» (2018; усі — Київ) у своїй сукупності стали не просто помітним, а видатним явищем в українському літературо­знавстві. Збірка статей «Неубієн­на література» засвідчує один із провід­них мотивів науково-творчих пошуків П. — його прагне­н­ня роз­крити красу і силу української літератури як потужного націєтворчого чин­ника, «оберега нації». Книжка «Сонячний годин­ник», що має підзаголовок «Книга пілігрима», складається з есеїв, що зна­йомлять читача з місцями, повʼязаними з жи­т­тям і творчістю ві­домих українських митців. Цін­ність кожного з таких есеїв у тому, що він немовби «оживлює» митця в сві­домості читача, показує його побутове середовище і, водночас, роз­криває окремі грані його творчості. Книжки «Кільця на древі» та «Літературний ландшафт України ХХ столі­т­тя» — зразковий приклад літературо­знавства «з людським облич­чям». За своєю проникливістю в життя і творчість письмен­ників вони не по­ступаються науково-академічним працям і, водночас, спри­ймаються з інтересом, даруючи читачеві «радість від­кри­т­тя» (В. Сухомлинський). У «Повісті про Миколу Зерова» проявилися риси П. як проникливого в суть речей та явищ ученого й чудового майстра слова, який уміє складні наукові смисли виразити у витонченій формі, здатній викликати в читача естетичні враже­н­ня. По­стать М. Зерова як ученого і митця по­стає в стерео­скопічному освітлен­ні на тлі епохи. Громадська й політична діяльність П. від­значається такою ж активністю, як і науково-літературна. На­прикінці 1980-х рр. проявилася його заангажованість національно-визвольною ідеєю.

Як депутат ВР України за­пропонував низку державотворчих проєктів, започаткував чимало справ на своєму окрузі в Кірово­граді, зокрема ініціював створе­н­ня якісно нової Української гімназії. З по­їздки в м-ко Мужен (Франція), де остан­ні 17 р. мешкав В. Вин­ниченко, привіз колекцію його особистих речей, які зберігаються в обласному крає­знавчому музеї; активізував роботу щодо збереже­н­ня будинку І. Тобілевича (Карпенка-Карого) та від­кри­т­тя у ньому літературно-меморіального музею імені І. Карпенка-Карого. Не­зважаючи на важку хворобу, в остан­ні місяці свого життя він готував до ви­да­н­ня дві книжки, що ви­йшли у світ уже після його смерті: «Шевченко зблизька» та «Він не буде абияким чоловіком: із дитячих літ генія» (обидві — Київ, 2019).

Завантажити статтю