Пономаренко Любов Петрівна

Визначення і загальна характеристика

ПОНОМАРЕ́НКО Любов Петрівна (25. 05. 1955, с. Іванківці Срібнянського, нині Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) — прозаїк. Членкиня НСПУ (1987). Премії «Благовіст» (1998), імені О. Гончара (2000), імені Панаса Мирного (2005), імені Г. Яценка (2006), імені Л. Бразова (2012), імені М. Коцюбинського (2016), імені Г. Сковороди (2022). Закінчила Ніжинський педагогічний інститут (Чернігівська обл., 1978). Учителювала на Срібнянщині (1978–84) та Оржиччині (Полтавська обл., 1987–90); працювала в газетах «Оржиччина» (1990–93), «Гребінчин край» (1994–99), «Зоря Полтавщини» (1999–2009, власкор). Потім — на творчій роботі. Дебютувала 1982 новелами у газеті «Літературна Україна». Твори увійшли до антологій «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995), «Квіти в темній кімнаті» (1997; обидві — Київ), «Приватна колекція» (2002), «Незнайома: антологія української “жіночої” прози та есеїстики» (2005; обидві — Львів), уміщені в збірникові «Оповідання’83» (К., 1984), альманасі «Біла альтанка» (П., 1996) та ін. П. — дослідниця переважно жіночої ментальності та долі. У винятково лаконічній формі подає картини життя цілих десятиліть, і не лише окремих людей, а й цілих родів чи колективів. Зазвичай, це — драми людських душ, втягнутих у вир надзвичайно напружених людських пристрастей — побутових чи виробничих, інтимних чи громадських, ідейно-духовних чи психологічних. Окремі твори перекладені німецькою, сербською та японською мовами.

Завантажити статтю