Пазоліні П’єр-Паоло

ПАЗОЛІ́НІ П’єр-Паоло (Pasolini Pier Paolo; 05. 03. 1922, м. Болонья, Італія — 02. 11. 1975, Рим) — італійський письменник, кіносценарист, літературознавець, мовознавець. Народився в сім’ї військового, у 1940-і рр. захопився комуністичною ідеологією і впродовж двох десятиріч співпрацював із комуністами. Після закінчення Болонського університету (факультет літератури й мистецтва) 1947–49 викладав у ньому. Був звільнений за скандальним звинуваченням у гомосексуалізмі. Працював журналістом (Рим), від 1955 — на творчій роботі. Перші поетичні твори з’явилися друком 1942 і були написані рідним фріальським діалектом мешканців північно-східного краю Італії, що знаходиться у прикордонні Австрії та Словенії. У 1950-і рр. опублікував кілька гостросюжетних романів, присвячених переважно темам із життя люмпенів з околиць великих індустріальних міст повоєнної Італії. Найпопулярніші з них: «Меткі хлопці» (1955) і «Жорстоке життя» (1959). Ранні поетичні й прозові твори 1940–50-х рр. просякнуті гострим соціальним протестом, наповнені натуралістичними (еротичними) елементами, написані майже винятково фріальською говіркою. Особливо показовою для цього періоду є поетична збірка «Незрівнянна юність», яку склали коротенькі, часом мініатюрні поезії-образки, що є ніби своєрідними щоденниковими записами автора й підсумовують його життєвий та творчий шлях за 1941–53 роки. Набагато гостріше соціально-політичне спрямування мала наступна збірка «Прах Грамші» (1957), що вмістила 11 тематично різних чималих за зразком поем: «Апеніни», «Фріульські картини», «Пікассо», «Народна пісня», «Земля праці», «Злиденна Італія», «Плач екскалатора», «Мітинг» та ін. П. писав також віршові п’єси (1965): «Обговорення», «Пілот», «Кальдерон». У 1960-і рр. його соціально-політичні погляди зазнали радикальних змін: він засумнівався у правильності своєї ідеотичної догматики, почав сприймати життя у його реальних проявах та відчувати відповідальність митця за долю приниженої соціально, духовно й політично людини (твори «Меткі хлопці», «Жорстоке життя», «Трапеція»). Переважно на основі цих та ін. своїх прозових творів створив популярні фільми: «Аккотоне, який ніколи не їв свій хліб із слізьми» (1961), «Мама Рома» (1962), «РоҐоПॻ (1963), «Голод після кохання», «Перша Євангелія після Матфія» (обидва — 1964), «Пташечка і пташечки» (1966), «Король Едін — ложе ґвалтувань» (1967), «Теорема — геометрія кохання» (1968), «Свинарник», «Медея» (обидва — 1969), «Декамерон» (1971), «Кентерберійські оповідки» (1972), «Еротичні оповідки 1001 ночі» (1974), «120 днів Содоми» (1975) та ін. Усі ці фільми, як власне і прозові твори П., побудовані на поєднанні християнсько-марксистських та психоаналітичних підвалин, на використанні притч. Події в них також розгортаються у міських і приміських нетрищах, або («Король Едін — ложе ґвалтувань» та ін.) в архаїчній давнині, яку П. намагається часом осучаснити. Наприклад, Христос зображений бунтарем («Євангелія від Матфія»). У багатьох фільмах часом знаходять прояв глибокі протиріччя самого їх автора. Так, у створеному на базі притчі фільмі «Втіхи великі й малі» (1961) автор пропагує відмову в цій галузі мистецтва від будь-якої ідеології. У 1960-і рр. П. написав і поетичні твори (збірки «Віра мого часу», 1968; «Вірші у формі троянди», 1971 та ін.), але вже літературною італійською мовою. Використання еротичних сцен насильств та ґвалтувань у фільмах з метою політичних і релігійних спекуляцій («Теорема — геометрія кохання», «Свинарник») призвело до конфлікту його з консервативними елементами Римської католицької церкви. Як наслідок, П. звернувся до еротицизму Середньовіччя («Декамерон», «Кентерберійські оповідки»). Крім кінофільмів, він приділяв увагу й літературознавству. Так, ще 1952 П. упорядкував антологію «Діалектна поезія», а 1972 — збірку публіцистичних статей «Еротичний емпіризм».

Рекомендована література

1. Капельгородська Н. Людина в сучасному буржуазному кіно. К., 1975;
   Google Scholar Internet
2. [Інформація про останнє прижиттєве інтерв’ю] // Всесвіт. 1976. № 3;
   Google Scholar Internet
3. Череватенко Л. Роздуми з приводу однієї монографії (Капельгородської Н.) // Там само. № 7.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю