Пузицький Антін Олексійович

ПУЗИ́ЦЬКИЙ Антін Олексійович (13. 01. 1877, м-ко Ставище Таращанського пов. Київської губ., нині смт Білоцерківського р-ну Київської обл. — 1945, м. Каліш, нині Великопольського воєводства, Польща) — військовик. Генерал-хорунжий Армії УНР (1921). Закінчив реальне училище в Києві, Одеське піхотне юнкерське училище (1902), Офіцерську стрілецьку школу (1912). Служив у 5-му піхотному Калузькому полку. Учасник російсько-японської війни 1904–05. Під час 1-ї світової війни — командир батальйону 5-го Калузького полку, помічник командира 1-го Кулеметного запасного полку, командир 2-го пішого прикордонного полку. 1917 взяв участь в українізації 6-го армійського корпусу — з вояків-українців організував 4-у Січову дивізію та 4-у Січову артилерійську бригаду. Від січня 1918 — начальник 4-ї Січової дивізії, яку в березні 1918 розформував у Києві через демобілізацію, оголошену УЦР. Від квітня 1918 — помічник губернського комісара Таврії; від червня — командир 43-го пішого Грайворонського полку, від серпня — командир 1-го Сірожупанного полку армії Української Держави. У листопаді 1918 підтримав повстання проти гетьмана П. Скоропадського, у боях із гетьманцями зайняв Крути, міста Конотоп, Глухів (нині обидва — Сумської обл.), Бахмач (нині Ніжинського р-ну Чернігівської обл.), Ніжин. Пропагандистську роботу в його полку вів поет П. Тичина. Від грудня 1918 — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії, командувач Коростенської групи; від лютого 1919 — начальник 17-ї пішої дивізії Армії УНР. У травні потрапив до польського полону, після звільнення від жовтня 1919 — начальник 1-ї дивізії Залізничної охорони; 1920 — командир окремого загону, заступник начальника 1-ї Кулеметної дивізії, від червня 1921 — начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Після інтернування у Польщі перебував у таборах у Стшалкові й Каліші. Брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, опікувався товариством гімназійної молоді «Запорожець» (1921–33). Автор спогадів «Бої Сірих за Коростень» («За державність», 1930, № 2), «Боротьба за доступ до Києва» (там само, 1935, № 5, 6, 7).

Завантажити статтю