Пічкур Дмитро Степанович
ПІЧКУ́Р Дмитро Степанович (24. 04. 1941, с. Розсохуватка Катеринопільського р-ну Київської обл., нині Звенигородського р-ну Черкаської обл. — 26. 01. 2018, Вінниця, похований у рідному селі) — поет, публіцист. Член НСПУ (2000). Закінчив Київський університет (1971). Працював на будівництві Кременчуцького водосховища (1959–60), служив у війську разом із В. Стусом, від якого одержав перші уроки поезії. Від 1965 — на журналістській роботі: газети «Червоний жовтень» (смт Лисянка), «Колос» (м. Тальне) на Черкащині, 1971–2001 — в обласній газеті «Вінниччина», потім — власкор газети «Літературна Україна». Його поезії про долю України, красу рідної землі, кохання. Низку його віршів поклали на музику П. Мрежук, С. Городинський (пісня «Величання любові» — лауреат фестивалю «Слов’янський базар»). Упорядник та співавтор книги «Біля Стусової криниці: Статті та спогади» (В., 2002).
Додаткові відомості
- Основні твори
- Ще так до осені далеко. 1994; Журавлиний берег. 1997; Високосне літо. 1998; Пізній мед. 1999; Квіти для дружини. 2000; Скатертина на двох. 2005; За крок до обрію. 2006; Жорна. 2011; Підпалок. 2016; Ще буде тепло. Акварелі. 2017 (усі — Вінниця).
Рекомендована література
- Новицький А. Слова душею пропуска поет // Вінницька газета. 1998, 21 трав.;
- Мовчанюк Г. Слова спадають з кінчика пера // Вінниччина. 2001, 25 квіт.;
- Бурій В. Слово про Дмитра Пічкура // Катеринопільський вісник. 2007, 11 груд.;
- Сегеда Ю. Дмитрові Пічкуру — 70! // Вінниччина. 2011, 6 трав.;
- Перо і кельма золота: [Некролог] // Літературна Україна. 2018, 8 лют.
Завантажити статтю
Людина 
