ПАНЬКЕ́ВИЧ Іван Артемович (06. 10. 1887, с. Цеперів, нині Львівського р-ну Львівської обл. — 25. 02. 1958, Прага) — мово­знавець, діалектолог, етно­граф, педагог, громадський діяч. Доктор філологічних наук (1938), професор (1939). Дійсний член НТШ (1923). Закінчив польську гімназію у Львові (1907), був активним у таємному гуртку української молоді, з членами якого здійснив подорож на Закарпа­т­тя, інтерес до якого в нього по­глибився під час на­вча­н­ня у Львівському університеті (1907–09; викладачі О. Колес­са, К. Студинський). Будучи два роки секретарем Львівської філії товариства «Просвіта», провадив освітню роботу по селах: був пропагандистом пере­сувних бібліотек, оновив і заснував у Львівському повіті близько 120 читалень. Від 3-го курсу разом з Т. Франком, сином І. Франка, став стипендіатом славістичного від­ділу Ві­денського університету, який закінчив 1912 як доктор філософії. Отримав посаду вчителя російської мови в Консулярній академії (Ві­день). Майже 3 місяці пере­бував у Москві, слухав лекції ві­домих професорів Московського університету, працював у бібліотеках, архівах, оглядав історичні памʼятки. Від 1920 — референт Цивільної управи Під­карпатської Русі в Ужгороді. Водночас — редактор журналів «Учитель» (1920–22) та «Вѣночокъ для подкарпатскихъ дѣточок» (1920–24). Спів­засновник Педагогічного товариства Під­карпатської Русі та «Просвіти» (обидва — 1920). У 1924–38 як професор Ужгородської гімназії був редактором крає­знавчого журналу «Під­карпатська Русь». Автор наукових статей у «Записках НТШ», чеських та словацьких журналах: «Časopis pro moderní filologii», «Slavia», «Sborník Matice slovenskej» та ін. Під час 2-ї світової війни в Празі викладав в Українському вільному університеті українську мову, а в середніх школах — російську. 1952. Без­під­ставно звинувачений в українському буржуазному націоналізмі, 1957 негласно реабілітований, після чого отримав доруче­н­ня презентувати чехословацьку україністику на ІV Між­народному зʼ­їзді славістів у Москві (1958).

Досліджував сучасний стан українських говорів Закарпа­т­тя, зокрема фонетику й морфологію, записував українські закарпатські говори та фольклор Галичини й Закарпа­т­тя, ви­вчав історію лемківських і закарпатських говорів, зібрав низку писемних памʼяток Закарпа­т­тя і Східної Словач­чини 16–18 ст., частину з яких опублікував і про­аналізував їхню мову. Автор праць «Діалектичний пôдкарпаторуський словар» («Під­карпатська Русь», 1933, т. 10, № 2), «Українські говори Під­карпатської Руси і сумежних областей. Частина перша. Звучня і морфологія» (1938), «Нарис історії українських закарпатських говорів. Частина перша. Фонетика» (1958; обидві — Прага), «Матеріали до історії мови пів­ден­нокарпатських українців» («Науковий збірник Музею української культури у Свиднику», Пряшів, 1970, т. 4, ч. 2), стат­ті «Говори на захід від Карпат» («Енциклопедія україно­знавства», Мюнхен; Нью-Йорк, 1949), низки шкільних під­ручників з української мови, орієнтованих на регіональні мовні особливості Закарпа­т­тя та Пряшівщини. Архів П., фахово упорядкований його донькою М. Дольницькою, зберігається в Центральному архіві чеської літератури в Празі.