Пяткус Вікторас

ПЯ́ТКУС Вікторас (Petkus Viktoras; 17. 05. 1928, с. Аляксандрай, нині Расейняйського р-ну, Литва — 01. 05. 2012, Вільнюс) — литовський правозахисник. Орден «За мужність» 1-го ступеня (2006). У 1944 став членом організації «Ateitininkai» («Люди майбутнього»), заснував і очолив у Расейняйській гімназії католицьку молодіжну групу, під­тримував вʼязнів єврейського ґетто, поширював під­пільну г. «Laives varpas» («Дзвін свободи»). 1947 заарештований, 8 квітня 1948 засуджений до 5-ти р. по­збавле­н­ня волі. 1949 втік із табору, але був пі­йманий і засуджений за втечу ще до 10-ти р. Після смерті Й. Сталіна 1953 звільнений до­строково як такий, що скоїв злочин до на­ста­н­ня повнолі­т­тя. Повернувся у Литву, екс­терном закінчив вечірню середню школу. 1957 вступив на факультет литовської мови і літератури Вільнюського університету, однак восени від­рахований, а 25 грудня 1957 заарештований вдруге. У червні 1958 за звинуваче­н­ням у приналежності до антирадянської під­пільної організації засуджений до 8-ми р. виправно-трудових таборів. Звільнений 1965. Працював лаборантом на медичному факультеті Вільнюського університету. 1968 разом із групою медпрацівників на екс­курсії в Ризі виголосив промову на Братському цвинтарі про похованих там латишів, які загинули у боях із радянською армією, після чого втратив роботу. Був алтаристом костелу св. Миколи, техніком Вільнюської міської клінічної лікарні. У січні 1976 під­писав лист на захист С. Ковальова, у листопаді того ж року ініціював створе­н­ня Литовської Гельсинської групи, став одним із авторів і редакторів її перших 12-ти документів і заяв. 23 серпня 1977 заарештований, у липні 1978 як особливо небезпечний рецидивіст засуджений до 3-х р. вʼязниці, 7-ми р. колонії особливо суворого режиму і 5-ти р. засла­н­ня. П. демонстративно не брав участі у процесі, вирок вислухав сидячи. Його засудже­н­ня викликало протести у Литві та інших країнах Балтії, у ФРН створено Між­народний комітет захисту П., під­триманий Ватиканом, премʼєр-міні­стром Швеції У. Пальме, ПЕН-клубом. 1978, 1979, 1981 його разом із іншими активістами гельсинських груп, заарештованих у СРСР, висували кандидатом на Нобелівську премію миру. В увʼязнен­ні брав участь в інтернаціональних акціях опору політвʼязнів, зокрема з Л. Лукʼяненком і В. Стусом. 1982 разом із естонським правозахисником М.-О. Ніклусом з метою під­тримки у найбільш критичний час вступив як іноземний член до Української Гельсинської групи. До­строково звільнений 1988. Учасник від­родже­н­ня Християнсько-демократичної партії, один із ініціаторів створе­н­ня Спілки політвʼязнів Литви (1990). У 1992 був радником комітету з цивільних прав і у справах національностей Сейму, 1994—97 — консультантом з питань прав людини уряду Литви. За­ймався журналістською і редакторською діяльністю, очолював Литовську асоціацію захисту прав людини.