Паше-Озерський Микола Миколайович

ПАШЕ́-ОЗЕ́РСЬКИЙ Микола Микола­йович (23. 03(04. 04). 1889, м. Млава Плоцької губ., нині Мазовецького воєводства, Польща — 23. 02. 1962, м. Воронеж, РФ) — право­знавець. Доктор юридичних наук (1954), професор (1939). Закінчив Радомську гімназію (нині Мазовецького воєводства, 1907) і Університет св. Володимира у Києві (1911), де був залишений професорським стипендіатом на кафедрі кримінального права, а згодом і працював: від 1915 — приват-доцент, від 1919 — екс­траординарний професор. За сумісництвом — приват-доцент, професор аналогічних кафедр Київських вищих жіночих курсів, Київського комерційного ін­ституту, Київського юридичного ін­ституту (в остан­ньому від 1916 деякий час також очолював судово-нотаріальне від­діле­н­ня). 1914—17 — секретар Київського юридичного товариства, що діяло при Університеті. У травні 1918 при­значений членом комісії з виробле­н­ня проєктів карних та інших законів при Головній законодавчій управі Головного управлі­н­ня військово-судових справ Української Держави. На­прикінці того ж року захистив магістерську дисертацію «Реабилитация осужден­ного». У часи денікінщини ви­їхав до Криму: 1919—21 — професор Таврійського університету в Сімферополі та Вищого юридичного ін­ституту в Севастополі; водночас 1920—21 — завідувач Сімферопольського робітничого факультету. 1921—30 — професор Київського ін­ституту народного господарства, де викладав кримінальне право і процес, очолював предметну комісію публічного права, кафедру кримінального права і процесу, завідував спеціалізованим кабінетом публічного права. За сумісництвом — завідувач на­вчальної частини юридичних курсів Наркомату юстиції УСРР (1924—33), старший викладач Всеукраїнської школи робітничо-селянської міліції (1926—33). Кілька разів (1926, 1928—29) ви­їжджав у тривалі закордон­ні наукові від­рядже­н­ня, зокрема був делегатом від СРСР на 2-му Між­народному кон­гресі з питань сексології, гомосексуальності та сексуальних реформ у Копенгаґені (1928). Наслідком цих по­їздок стала низка статей про берлінські, гамбурзькі, ві­денські, копенгаґенські та інші тюрми в журналах «Административный вестник», «Вісник радянської юстиції», «Поправно-трудовий робітник» (орган Управлі­н­ня поправно-трудових установ ГПУ УСРР), а також моно­графія «По тюрьмам Западной Европы. По личным впечатлениям 1928—1929 гг.» (Х., 1930). У 1928—30 брав участь у діяльності секції кримінального права Комісії радянського права ВУАН. 1933—35 — дійсний член, професор Всеукраїнського НДІ соціалістичної охорони здоровʼя, що роз­міщувався спочатку в Харкові, а згодом — у Києві. Також у 1933 був завідувачем від­ділу Центральної науково-дослідної станції судової медицини у Харкові. Оприлюднив у ві­домчих журналах «Шлях до здоровʼя» та «Профілактична медицина» низку статей пере­важно з критикою охорони здоровʼя у капіталістичних країнах. Стат­ті аналогічного змісту регулярно друкував у щотижневику «Соціалістична здорово­охорона», а також час від часу в органі ЦК КП(б)У — газеті «Комуніст» (Київ). 1935—37 — консультант від­ділу кодифікації, 1935—39 — старший науковий спів­робітник Українського ін­ституту юридичних наук Наркомату юстиції УРСР; 1937—40 — завідувач кафедри кримінального права Київського університету; від 1940 — завідувач кафедри кримінального права і процесу та проректор з на­вчальної роботи Львівського університету. За окремими джерелами, від 1938 був секретним агентом радянських органів без­пеки з оперативним псевдонімом «Вишняков», брав участь в операціях, спрямованих на ліквідацію УГКЦ. Під час німецької окупації залишався у Львові: правничий дорадник і член термінологічної комісії Українського центрального комітету (єдиної легальної української су­спільно-громадської установи у генерал-губернаторстві), редактор пере­кладів польських кримінального і кримінального процесуального кодексів, позаштатний спів­робітник Львівської нотаріальної палати (1942—44). У липні—жовтні 1944 — в. о. ректора, від жовтня 1944 — завідувач кафедри кримінального права і процесу Львівського університету. Від квітня 1945 до червня 1946 знаходився під арештом за пі­дозрою у спів­праці з німецькою окупаційною владою. Після припине­н­ня кримінальної справи поновлений на посаді професора. Від 1949 — професор кафедри кримінального права і процесу Ростовського університету (РФ); від 1960 — професор одно­ймен­ної кафедри Воронезького університету. Наукову цін­ність зберігають насамперед його пріоритетні дослідже­н­ня правових про­блем реабілітації та об­ставин, що виключають кримінальну від­повід­альність.

Завантажити статтю