ПЕТРО́В Олексій Зинові­йович (15(28). 10. 1910, с. Кошки, нині Самарської обл., РФ — 09. 05. 1972, Київ) — математик, фізик. Доктор фізико-математичних наук (1958), професор (1959), академік АН УРСР (1969). Ленінська премія (1972). Державні нагороди СРСР. Учасник 2-ї світової війни. Закінчив Казанський університет (Татар­стан, РФ, 1937), де 1945–69 й працював: 1956–60 — професор кафедри геометрії, 1960–69 — засновник і завідувач кафедри теорії від­носності та гравітації. 1937–39 — у Йошкар-Олинському (Марій Ел, РФ) та Казанському педагогічних ін­ститутах; 1939–41, 1943–45 — у Казанському авіаційному ін­ституті; 1970–72 — завідувач від­ділу теорії від­носності та гравітації Ін­ституту теоретичної фізики АН УРСР (Київ). Наукові інтереси присвячені математичній фізиці, загальній теорії від­носності, теорії тяжі­н­ня, філософським пита­н­ням фізики. Виконав цикл досліджень з інваріантно-групових методів у теорії гравітації. Автор оригінальних методів дослідже­н­ня ґравітаційної радіації, моделюва­н­ня полів тяжі­н­ня, класифікації полів тяжі­н­ня за групами рухів, конформною, афін­ною та проєктивною групами (типи Петрова). Висунув ідею опису Айнштайнової теорії ґравітації в термінах плаского простору. Його піонерські роботи стали від­правною точкою для інших числен­них досліджень, зокрема й за межами СРСР. Засновник наукової школи (київська група: В. Жданов, О. Александров, М. Бондаренко, І. Жук, О. Кравцов, К. Ксенко, Ю. Кудря).