Пістинь

ПІ́СТИНЬ — осередок гончарства на Гуцульщині. Традиційна кераміка П. (Косівський р-н Івано-Франківської обл.) виникла, ймовірно, в пізньому періоді Галицько-Волинського князівства — кінець 13 — перша третина 14 ст. Місто, як солеварний та ремісничий центр, потребувало значної кількості місткого гончарного посуду. Пружна архітектоніка форм керамічних виробів відповідала ощадливим засобам художньої виразності. У 16–18 ст. вони були переважно не глазуровані, але декоровані геометричним дрібноштампованим візерунком. Від кінця 18 ст. посуд мав найширший асортимент і найвишуканішу декоративність. Застосовували ритований розпис по білкованому черепку із доповненням зеленої та жовтої фарби; наприкінці 19 — початку 20 ст. приїжджі майстри, які оселилися в П., зокрема П. Кошак, почали використовувати коричневу та синю барви. Кераміка 2-ї половини 19 ст. вирізнялася високим мистецьким рівнем виготовлення. Декоративно-стильові зміни, що сталися з гончарними виробами протягом 19 — 1-ї половини 20 ст., свідчать, що форми тарілок і мисок мали спільні лінійні параметри, подібність у пластиці вінців, а орнаментально-фігурні композиції зберегли локальну своєрідність. Орнаментальні розписи, відображаючи народне сприйняття, утворювали складний синтез символів і образів далекого минулого, виражений умовними знаками-мотивами. Серед них вирізняють геометричні (зокрема й хрещаті), рослинні, зооморфні та антропоморфні, що побудовані за принципом вільного заповнення, стрічкової та центрально-радіальної структури. Геометричний орнамент на гончарних виробах 19 ст. був двох типів — технічний (створювали при обертовому русі гончарного круга механічно за допомогою штампа, рубчастого коліщатка, кілкування; є також у вигляді прямих колових замкнутих ліній, кривульок, хвилястих ліній, трикутників-зубців тощо) і самостійний (виконаний вручну й значно складніший; це різні дуги, копитці, ромбики, квадрати, зірочки та ін.). Рослинні розписи («гілки», «букети», «вазони», віночки й гірлянди, а також композиції вазонного типу, де квіти «виростали» з вази чи глечика, іноді посудину замінювали кола, «серденька», інші умовні фігури) часто поєднували з тератологічними — зображеннями птахів, тварин і риб у спрощеній формі, успадковані з язичницьких часів, коли тварина стала об’єктом міфологічної персоніфікації, становлячи магічний символ. Декор кераміки розвивався, взаємозбагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви, у тісному зв’язку з іншими видами народного мистецтва. Найбільш помітний — з різьбленням на дереві, настінними розписами, писанками, мальованими на склі іконами тощо. Це закономірно випливало із спільних умов функціонування в предметно-просторовому середовищі традиційного житла.

У П. працювали українські та польські гончарські родини Волощуків, Зондюків, Кошаків, Тимчуків та ін., витворюючи особливий, чарівний і щирий світ керамічних розписів, що мав незаперечний вплив на косівських, кутських, а можливо, й коломийських майстрів. Найбільш розповсюдженим сюжетом у П. середини та 2-ї половини 19 ст. (зокрема на мисках і кахлях мистецької родини Зондюків та їх послідовників) були традиційні вершники, що вирізняються легким експресивним виконанням рисунку, своєрідною інтерпретацією фігури та коня, в яких підкреслено найхарактерніші атрибути, рухи голови, рук тощо. На відміну від зображень косівських майстрів, тут простежуються виразні пластично м’які силуетні лінії побудови фігур, що відповідають площинам і конструкціям мисок. Центральні композиції обрамлені орнаментальними віночками з мінімальною кількістю мотивів, що своїм золотаво-зеленим колоритом підкреслюють особливу динаміку фігур, розміщених в центрі мисок. Це характерно не лише для школи родини Зондюків, але й для пістинського розпису 19 ст. — 20–30-х рр. 20 ст.

Також помітний пістинський вплив на М. Баранюка та О. Бахматюка у ранні періоди їх творчості. Однак ці майстри з часом виробили своє бачення й розуміння в трактуванні орнаментальних та сюжетних композицій. Досягнувши художньої досконалості та майстерності, визнання й слави, вони заклали в середині 19 ст. основи косівського стилю розпису, відмінного від пістинського.

Пістинські мальовані миски, дзбанки, кахлі 19 ст. можна групувати за окремими циклами релігійних і світських сюжетів. Сцени військової тематики, з полювання, розваг, а також музиканти в корчмі, візки й вершники тощо виконані з гумором і фантазією. Варіанти іконографічних сюжетів також дещо відрізнялися від косівських. Майстри уникали деталізації, намагалися виявити найсуттєвіші риси в цих образах, акцентуючи увагу на динаміці рухів, характері постави. Гончарів не бентежило, що схематичне зображення Богородиці, святих Миколая, Варвари, Катерини були декоративні й далекі від усталеної іконографії.

Мова пістинських розписів своєрідна: площинність і гротескність фігур, умовність та спрощеність другорядного, лаконічність ліній і виразність плям — усе, що характерне народному примітиву. Крім широкого асортименту мальованого посуду й кахель, пістинські гончарі славилися пластично-фігурними вазонниками у вигляді барана, оленя чи орла, виготовляли також свічники, іконки, хрестики, кропильнички та дрібні забавки для дітей. Майстри дотримувалися традиційних процесів підготовки сировини та формування виробів на гончарному крузі; декорування технікою лощення, ритування, ріжкування, покрайньої фляндрівки; провадження відповідних режимів обпалювання в печах для кожного ґатунку продукції. Найскладнішим був процес випалу для чорнолощеної кераміки, що вимагав не лише досвіду, а й інтуїції. Найменше порушення технології обпалювального режиму могло призвести до псування всієї партії виробів. Відомою майстринею, яка виготовляла чорнолощену кераміку, була Р. Спольніцька (близько 1860–1940). На злам 19 і 20 ст. припадає творчість П. Кошака, який після смерті О. Бамахтюка виготовляв кахлі сюжетно-тематичного та орнаментального характеру, також збагатив і розвинув традиції пістинської школи керамічного розпису й гончарства.

Кінець 1940-х рр. 20 ст. — період занепаду пістинського гончарного промислу внаслідок конкуренції промислової продукції та високого оподаткування ремесел. На початку 1950-х рр. осередок перестав існувати. Останні майстри — Й. Табахорнюк (працював у Коломиї до 1958) та К. Возняк (працював до середини 1990-х рр. у Познані, Польща).

Розмір шрифту

Пістинь

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю