Природа

Визначення і загальна характеристика

ПРИРО́ДА — гранично абстрактне поня­т­тя, що ви­значає все суще, обʼєктивну матеріальну реальність у всій багатоманітності форм її виявів, одне з провід­них в екології. Характеризується універсальністю, законовід­повід­ністю й самодо­статністю. Поня­т­тя «П.» є полісемантичним. Обсяг його значень класифікують так:

Зовнішня обʼєктивна реальність, синонім понять «матерія», «Всесвіт», «універсум». У цьому варіанті воно сформувалося в Стародавній Греції. Його прототипом в античній філософії був термін «physis» — сутність та походже­н­ня усіх речей і явищ, без­кінечна в часі та просторі даність, уособле­н­ня логосу та еталон гармонії й мудрості, жити у від­повід­ності з якими роз­цінювалося як єдиний шлях досягне­н­ня блага людиною. Античні натурфілософи (досократики) у своїх працях роз­глядали П. як Космос із його бескінечним пере­плеті­н­ням звʼязків та взаємодій, віковічним взаємопереходом властивостей, станів та стихій і, за­звичай, називали свої праці — «Peri physeos» («Про природу»).

Континуум умов існува­н­ня людини та су­спільства — природне, гео­графічне середовище; унікальне вмістилище людської культури. Зовнішній фон, на якому здійснюється роз­виток соціуму, речовин­ний матеріал людської діяльності. Тобто — позалюдська реальність. Все те, що протистоїть людині й з чим вона стикається у процесі своєї жит­тєдіяльності. У цьому аспекті П. тлумачать у широкому діапазоні, межовими значе­н­нями якого є: інертне утворе­н­ня, що вимагає приборка­н­ня, встановле­н­ня над нею влади людини, що «ви­йшла з природи» й протистоїть їй як ворожа стихія; нед­осяжний для соціальних утворень ідеал гармонії й мудрості.

Обʼєкт людського пі­зна­н­ня (природознавства). Історично склалося так, що в процесі ви­окремле­н­ня наук про П. із синкретичного комплексу знань, що сформувався в античності, від­бувалося й по­дрібле­н­ня цілісної картини світу на окремі її фрагменти (фізичний, біо­логічний — органічна й неорганічна природа тощо), що набували згодом все більшої автономії. Створився чіткий стиль наукового мисле­н­ня, якому були властиві точність та одно­значність формулювань, обʼєктивістська інтенція на осмисле­н­ня П. «такою, якою вона є» незалежно від емоцій, потреб і сподівань дослідника. Більшість напрямів сучасного природо­знавства зберегли класичну методу "допитувати" природу, препарувати її (як під час екс­периментів, так і концептуально), а не дослуховуватися до неї. Проте обʼєктивізм, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації наук — усі ці без­сумнівні досягне­н­ня класичного природо­знавства — помітно втрачають свою вагу. Дослідже­н­ня нерівноважних комплексних систем (зокрема екологічних) висувають на перший план такі засоби та риси наукового аналізу, як статистичність, варіабельність, полісемантичність, режим спів­існува­н­ня альтернативних наукових теорій. П. у сучасній системі природо­знавства отримує тлумаче­н­ня цілісного утворе­н­ня із залуче­н­ням соціально-культурних компонентів. Внутрішня закономірність (природжена властивість) природних речей та явищ, а також феноменів соціальної дійсності — П. світла, П. капіталу, П. людини тощо.

М. М. Кисельов

Завантажити статтю