Прогрес соціальний

ПРОГРЕ́С СОЦІА́ЛЬНИЙ — соціальні процеси, що сприяють покращен­ню якості життя всіх членів су­спільства. П. с. спрямований на зменше­н­ня соціальної нерівності, сприя­н­ня згуртованості та уникне­н­ня багатьох конфліктів, просува­н­ня індивідуальних свобод і прав, а також забезпече­н­ня до­ступу до основних послуг і можливостей. Ключовими показниками П. с. є зменше­н­ня бідності, покраще­н­ня рівня освіти і грамотності, збільше­н­ня тривалості життя, до­ступ до послуг охорони здоровʼя, гендерна рівність, зменше­н­ня дис­кримінації та соціальної ізоляції, збереже­н­ня довкі­л­ля, технологічний про­грес і політична стабільність. Хоча поня­т­тя «П. с.», «соціальні зміни», «соціальні транс­формації», «соціальний роз­виток» взаємоповʼязані, вони мають різні нюанси. Соціальні зміни стосуються будь-яких змін у соціальних структурах або поведінці, це більш нейтральне поня­т­тя, його частіше використовують соціологи. Соціальна транс­формація — глибокі та фундаментальні зміни у соціальних системах, соціальний роз­виток — цілеспрямовані зуси­л­ля, спрямовані на покраще­н­ня соціальних умов і під­вище­н­ня добробуту. Певною мірою П. с. є наслідком соціального роз­витку. У 19 і 20 ст. зʼявилися теорії П. с., що від­дзеркалювали мінливий соціальний, політичний та інтелектуальний контекс­ти того часу. Промислова революція, що су­проводжувалася значними су­спільними змінами, сформувала багато теорій П. с. Деякі теоретики вважали, що індустріалізація та технологічний про­грес при­зведуть до економічного зро­ста­н­ня, покраще­н­ня умов життя і соціального покраще­н­ня. Вони наголошували на ролі науки, техніки й економічного роз­витку як рушіїв про­гресу. Еволюційні теорії філософів і соціологів Г. Спенсера (Велика Британія) і О. Конта (Франція) виходили з концепцій біо­логічної еволюції та стверджували, що су­спільства проходять перед­бачувані стадії роз­витку, пере­ходячи від простих до складніших форм. Еволюціонізм наголошував на по­ступовому вдосконален­ні су­спільств із часом. Теорія модернізації виникла у середині 20 ст. У той час вважали, що су­спільства про­гресують, засвоюючи західні цін­ності, ін­ститути і практику. З по­гляду цієї теорії, ключовими рушійними силами П. с. є індустріалізація, урбанізація, пошире­н­ня демократії й капіталізму. Структурний функціоналізм американського соціолога Т. Парсонса наголошував на взаємозалежності та функціональній інтеграції різних соціальних ін­ститутів. Він стверджував, що су­спільства про­гресують, коли досягають стабільності, соціальної єд­ності та ефективного функціюва­н­ня своїх складових частин, а показниками про­гресу вважав соціальний порядок і рівновагу. У цей же час зʼявилися неомарксизм, феміністичні та постколоніальні теорії, що повʼязують П. с. зі звільне­н­ням маргіналізованих груп, демонтажем ре­пресивних систем, встановле­н­ням соціальної справедливості. Критики П. с. кидали виклик поня­т­тю «лінійний про­грес» і доводили, що невдачі, кризи або несподівані події можуть пере­рвати чи повернути його у зворотній бік. Традиційні уявле­н­ня П. с. критикували за євроцентристське упередже­н­ня, оскільки орієнтиром про­гресу вважали західні су­спільства, ігноруючи різноманітні культурні, історичні, соціальні контекс­ти інших унікальних культур. П. с. необхідно вимірювати не лише економічним зро­ста­н­ням чи технологічним про­гресом, але й виріше­н­ням про­блем соціальної не­справедливості, дис­кримінації. Ігнорува­н­ня цих аспектів може увічнити маргіналізацію та завадити справжньому П. с. Класичні теорії П. с. критикували також за нехтува­н­ня екологічними наслідками роз­витку, що може при­звести до довго­строкової шкоди та завадити добробуту майбутніх поколінь. Модерні теорії П. с. роз­робляли у від­повідь на виклики сучасного світу. Під­хід, за­пропонований індійським економістом А. Сеном і американським філософом М. Нус­сбаум, зосереджений на збільшен­ні індивідуальних можливостей і свобод як основних аспектів П. с. Теорії построз­витку ставлять під сумнів те, що його вимірюють винятково економічним зро­ста­н­ням, і надають пріоритет самови­значен­ню, культурному різномані­т­тю, ви­ступають за пере­осмисле­н­ня П. с., виходячи за межі західноцентричних уявлень.

Літ.: R. Nisbet. History of the Idea of Progress. New York, 1980; Engineering and Philosophy Reimagining Technology and Social Progress. [Springer], 2021.

Н. Б. Отрешко

Завантажити статтю