Пірс Чарльз-Сандерс

ПІРС Чарльз-Сандерс (Peirce Charles Sanders; 10. 09. 1839, м. Кембридж, шт. Мас­сачусетс, США — 19. 04. 1914, м. Мілфорд, шт. Пенсильванія, США) — американський філософ, логік. На­вчався у Гарвардському університеті (м. Кембридж). За освітою був хіміком і понад 30 р. працював науковцем. Його праці присвячені про­блемам математики, логіки, фізики, геодезії, спектро­скопії, астрономії, психології, антропології, історії та економіки. П. — засновник американського прагматизму. Для того, щоб від­різнити своє власне вче­н­ня від по­глядів інших прагматиків, він вживав назву «прагматицизм». Теорія (доктрина) прагматицизму формулює науковий метод — «метод рефлексії, який має на меті зробити ідеї ясними». Прагматизм П. — система філософії, не світо­гляд, а лише метод мисле­н­ня, метод аналізу понять, тверджень і аргументів, метод зʼясува­н­ня їхніх значень. Прагматизм пропонує теорію гіпотетичних міркувань, згідно з якою прийнятність гіпотези залежить від того, чи під­дається вона екс­периментальній пере­вірці. П. називає цю теорію логікою абдукції (ретродукції) — висуне­н­ня пояснювальних гіпотез, встановле­н­ня того, з чого випливає певне твердже­н­ня. Він об­стоював ідею фалібілізму, ідею того, що зна­н­ня не є абсолютно ви­значеним, що наукові твердже­н­ня потенційно помилкові. Фалібілізм П. повʼязаний із ви­зна­н­ням «континууму неви­значеності» і еволюційного характеру природи. Тому необхідно, на його думку, перед­бачати можливість модифікації теорій, враховувати потенційну можливість протилежного зна­н­ня, бо теорії, які не допускають такої можливості з часом легко руйнуються. Міркува­н­ня в умовах неви­значеності П. вважав правдоподібними, до них за­стосовуються методи теорії ймовірності. Однак П. був проти субʼєктивістського трактува­н­ня ймовірності як міри ступеня впевненості чи пере­кона­н­ня. Він ви­знавав існува­н­ня обʼєктивної випадковості й від­стоював обʼєктивістське ро­зумі­н­ня ймовірності: ймовірність пере­кона­н­ня породжується за­стосува­н­ням статистичного силогізму, тобто через вивід із інформації про обʼєктивні статистичні ймовірності. Загальний науковий метод П., який полягає у висунен­ні пояснювальних гіпотез, отрима­н­ня їхніх наслідків і пере­вірці гіпотез засобами, від­повід­но, абдуктивних, дедуктивних та індуктивних виводів, пере­важно від­повід­ає сучасному ро­зумін­ню наукового методу. Пере­буваючи під очевидним впливом І. Канта, П. за­пропонував класифікацію наукового зна­н­ня — наук від­кри­т­тя. Зокрема, філософію він поділяв на феноменологію (фанеро­скопію), нормативну науку та метафізику, а нормативну науку, у свою чергу, — на естетику, етику і логіку. Феноменологія — друга, після математики, наука від­кри­т­тя, вона ви­вчає якості явищ, а під явищем вона ро­зуміє «все, що присутнє в будь-який час у ро­зумі будь-яким способом». П. рекомендував роз­глядати феноменологію як фундамент нормативної науки — науки про те, що повин­но бути. Однією із складових нормативної науки — другої частини філософії — є логіка. На ній базується науковий під­хід до усіх про­блем, що потрапили у поле зору його аналізу, окрім про­блем математики, феноменології й етики. Ці науки не залежать від логіки. Саме до них, на думку П., має звертатися логіка у пошуку своїх принципів. Логіка, в найширшому її ро­зумін­ні, «охоплює усі необхідні принципи семе­йотики» і є «логікою іконічних знаків та логікою індексів, як і логікою символів». Семе­йотика, яку він ототожнює із логікою, — загальна теорія знаків. Вона має 3 роз­діли: спекулятивну граматику — аналіз існуючих типів знаків і способів їх по­єд­на­н­ня; логічну критику — логіку у вузькому сенсі, тобто логіку від Аристотеля до сучасної формальної логіки; спекулятивну риторику або методевтику — теорію методів, принципів ефективного викори­ста­н­ня знаків. Ці роз­діли від­різняються від складових семіотики Ч. Мор­ріса — синтаксису, семантики та прагматики. Не варто також плутати семе­йотику П. із семіологією Ф. де Сос­сюра. Традиція, роз­винена П., започаткована Аристотелем і стоїками. У її межах він ви­вчає знаковий характер мисле­н­ня. Ідеї про те, що «кожна думка є знаком», що «кожна думка повин­на адресувати себе деякій іншій, повин­на ви­значати деяку іншу, оскільки це є сутністю знаку», «кожна думка повин­на бути інтер­претована в іншій думці», П. запозичив у Ґ.-В. Ляйбніця і Е. Бьорклі. За вказаного тлумаче­н­ня логіки центральні складові логічного апарату — терміни, пропозиції і аргументи — є знаками. На­приклад, аргумент є знаком загального закону пере­ходу від засновків до висновку, висновок аргументу його значе­н­ням. Валідність аргументу П. ви­значав у термінах на­ступного принципу: якщо засновки, є істин­ними, то висновок, повинен бути або швидше за все буде істин­ним. У сучасній символічній логіці ця його позиція втілилася у побудову формальних систем та їхніх семантик, у роз­робле­н­ня логічного аналізу природних мов і логічної теорії аргументації. У рамках другого роз­ділу семе­йотики П. роз­робляв алгебру логіки Дж. Буля, логіку від­ношень А. де Морґана, за­пропонував теорію квантифікації, логічну систему «екзистенціальних графів» тощо. Метафізика — третя частина філософії — спирається на феноменологію і нормативну науку. Метафізика П. складається з онтології, релігії та космології. У припущен­ні, що після нескінчен­ної серії фізичних операцій мають виникнути ро­зумові операції, що «розум і матерія можуть, без суперечності, взаємодіяти, хоча кожен може без­посередньо діяти лише на свій власний тип суб­станції», можна бачити психофізичне трактува­н­ня «всесвіту ро­зуму та матерії». Дослідники П. вказують на взаємо­вплив між ним та іншим видатним пред­ставником прагматизму — В. Джеймсом. Крім того, по­гляди П. вплинули на прагматика Дж. Дьюї, математиків і логіків Е. Шрьодера, Дж. Пеано, філософів Б. Рас­села, А.-Н. Вайтґеда та ін.

Завантажити статтю